Так у замку з’явився рояль.

Разом із ним — молода вчителька Олеся Роздольська, зі шляхетної, та вже занепалої родини. Працювала лише в знаних домах, мала перфектні рекомендації. Маленька Варя була від учительки в захваті, баронеса теж була задоволена. Само собою, їй запропонували місце в замку, у тому крилі на першому поверсі, де тепер мешкав Нікола Садовський.

Її син.

Від Альфреда фон Шлессера.

— Отак і їдь законним дружинам на води, — гмикнув Чечель.

— Спадкоємець. — Апаш хруснув пальцями. — Байстрюк, але спадкоємець. Сам бачиш: за згодою з бароном зробила такі папери, які підтверджують рідну кров.

— Вчителька музики згрішила й забралася геть, вигадавши собі недугу. — Платон укотре пробіг очима написане. — Баронеса сумувала, мала Варя навіть плакала. Та всі погодилися: хворій треба лікуватися, їй не місце поруч із дитиною. Тут не пишеться, чи займалася Варвара Альфредівна музикою далі.

— Ти, дорогенький, цього вже ніколи не дізнаєшся.

Ольга Роздольська швидко зійшлася із залізничним інженером Самсоном Садовським. Пара так само швидко повінчалася, і в написаному Ольгою власноруч листі до Альфреда не було сказано, чи помітив хтось заскоре народження хлопчика, якого хрестили Ніколою. Фон Шлессер не знав про це, а його родина тим більше не мала поняття про адюльтер та наслідки. Барон обіцяв Ользі грошову підтримку, на що вона сказала: впорається сама, жити Альфредові не заважатиме, адже не лише він винен у тому, що сталося.

Усі жили, як жили.

Поки не прийшло горе.

Коли Ніколі виповнилося тринадцять, той, кого називали його батьком, потрапив під поїзд. Ользі, якій показали в морзі тіло, ураз відібрало мову. Згодом заговорила, але відтоді сильно тягнула слова, почала спілкуватися записками й листами. Далі більше: хвороба, придумана нею, аби піти з замку, стала реальністю. Хвора вдова з підлітком на руках швидко втрачала кошти для існування.

Тоді переступила через себе й озвалася до Альфреда.

Вони зустрілися потайки, аби раз і назавжди вирішити долю Ніколи. Барон визнав сина, що затвердив нотаріус. Іншим документом фон Шлессер зобов’язався дати хлопцеві належну освіту. Фактично справжній батько оплатив йому навчання за вищим розрядом. Істина відкрилася Ніколі в день повноліття. Ользі лишилося недовго, хоч барон сам взявся потай допомагати з лікуванням. Хвороба перемогла гроші, і Ольга Садовська, у дівоцтві — Роздольська, померла десять років тому.

А Ніколу Садовського прийняли в родину.

— Він не довіряв своїм дітям, я це знаю. На власні очі бачив, на власні вуха чув. — Чечель відсунув від себе стосик. — Такий дотепний жарт природи. Рідні... тьху, законні нащадки висушували родове дерево. Занепад дому, так би мовити. Деградація. Незаконний, байстрюк, усе рятував. Але претендувати на спадок не міг.

— Апаш погано знається на такій писанині. — Ватажок бандитів кивнув на здобич. — Ось ти кажеш: усе, що управитель ховав від людських очей, робить його законним претендентом на спадок.

— За умови, що інших нема, — уточнив Чечель. — Тут купа роботи для юристів. Великий шматок на кону, переможець матиме багато. А при вдалому розкладі — все. Думаю, Ніколі набридло жити в кімнаті під великими сходами замку, на який має повне право. Баронеса помирає, татко одружується вдруге. Садовський чує, що плетуть про Марію. Так потроху визріває план. Три трупи, один убивця. Вірніше — одна. Четверо спадкоємців-конкурентів виведено з гри. Це мотив, який ми так довго шукали. Тепер між Садовським і мільйонами тільки Марко.

Апаш потер перенісся.

— Баламута треба отруїти чи примочити в інший спосіб. На Марію зараз не повісиш.

— А тут молодший брат сам усе придумав за Ніколу, — сказав Чечель. — Якби інакший спосіб життя, уже лежав би трупом. Чи навпаки, ускладнив би байстрюкові задум. Тільки ж він — революція. Ти, Апашу, витягнув мене, вигадавши історію про терористів, у яку легко повірити. Так само легко повірити, що Марка колись застрелить хтось із анархістської зграї. Що вони там не поділять — нікого не хвилюватиме. Попередити цього грішного янгола — значить урятувати.

— Його?

— І Марію, — нагадав Платон. — Якщо Марко дізнається оцю правду, — він постукав пальцем по конверту, — навряд чи щось для себе змінить. Але життя своє врятує. І, що важливіше, поламає Садовському плани.

— Чому байстрюк досі його не вбив?

— Вичікує. Мудро робить, між іншим. Тільки я вже чекати не можу.

Платон підвівся, зняв із цвяха піддівку.

— Куди намилився?

— Здурів тут з нудьги. Горілка твоя, баби, пики запухлі по дворах. Світу білого не бачу. Цю крапку мушу поставити сам.

— Босяки далі нюшать за революцією. Апаш скаже — приведуть.

— Дозволь мені нарешті самому діяти. Правда, Апашу, засидівся я. Відклич уже босяків від Марка. Так само, певне, знудилися.

— Апаш розуміє. — Бандит теж підвівся. — Хряй, дорогенький. Дій, як відчуваєш. Марію мені витягни, — нагадав. — Озирайся частіше. Не попадися, втікачу.

Візника не брав, хоч бандитський ватажок від щедрот тицьнув п’ять рублів.

Перевалило за полудень. Гуляв зовсім весняний, теплий вітерець, а щойно Платон вибрався з нетрів, дихати взагалі стало відчутно легше. Розстебнув піддівку, розправив плечі, рушив упевнено. Так, мовби й не треба озиратися на кожного городового. Вибрався на Глибочицьку, яка вивела на Поділ. Дістався без пригод, хоч попервах усе ж сторожко крутив головою. Але радше через те, що за багато днів у замкненому просторі відвик отак вільно рухатися містом, серед людей.

Шукаючи будинок із нумерами, де оселився молодший баронет, Платон трохи поблукав. Житло старших брата й сестри знайшов швидше, бо мав від них картки. До того ж їхні апартаменти були досить прикметними. Марко ж вибрав собі барліг у дворах кварталу, де селилися переважно не надто заможні євреї. Допомогла прикмета — поштове відділення неподалік.

Цю прикмету підкинув свого часу Садовський.

Умовою для Марка була можливість за потреби швидко знайти його, відбивши телеграму.

Брама в потрібному дворі виявилася прочиненою. Місцевий двірник, з вигляду миршавий, з ріденькою, мов у старого цапа, борідкою, у важких чоботях і брудному фартуху, саме крутив у руках замок. Піддівка виказувала в Чечелі свого, тож двірник одразу поскаржився:

— А бач, служивий! Знову якісь босяки поламали! Де я новий знайду?! Ти, служивий, не слюсар, бува?

— Я навіть не служивий.

— Для мене ви всі служиві, — сумно протягнув двірник. — Нема на них управи.

— На кого?

— Та на всіх, — відмахнувся той. — От і по тобі, служивий, не скажеш, що так просто управу знайти.

— Кажеш, на всіх... — Чечель легко підхопив хвилю двірника. — Значить, ти всіх тут знаєш...

— Треба когось? — дзенькнули ледь відчутні підозрілі нотки.

— Десь тут у тебе на хазяйстві живе Марко. Такий собі патлатий...

— Панич, — упевнено кивнув двірник, тепер підозрілим став і погляд, він навіть ступив на крок назад. — Ти до нього чи, мо’, з ним?

— Різниця є хіба?

— До нього, значить. — Двірник заговорив упевненіше, підозра зникла. — Я його дружків-баламутів за версту носом чую. — Ніздрями втягнув повітря, сплюнув під ноги. — То вони замки мені ламають.

— Ти ж казав — босяки.

— Баламути — вони такі самі босяки, як не гірше. — Двірник розтер плювок носаком чобота. — Інших би давно за вухо й на сонечко, сушити. Цей як оселився, до мене Карпович, урядник наш, спеціально прийшов. Гляди, каже, Сазонов. Дізнаєшся, що хлопчисько той якусь крамолу вигадючує, побачиш біля нього підозрілих — мені кажи й більше нікому. То, каже, панський синок, самого фона барона Шлоссера чи як там його...

— Шлессера.

— Во-во! — пожвавився двірник. — Баронський синок, тільки з глузду з’їхав. Удома не сиділося. Злигався з різними баламутами, фамілію ганьбить. Тільки ж не посадиш на цугундер, каже, баронського синка, у якого родичі, каже, в міській думі. Наглядати за Марком велів, але не більше.