І ще сильніше картав себе, бо не міг, не мав бажання опиратися людині, яка була — та й лишається, чого вже там! — зразком професіонала. На яку хотілося — чого вже там, далі хочеться! — рівнятися.

Платон не міг підняти на Івана Захарченка руку.

Покірно дозволяв робити з собою все, що тому заманеться.

І не розумів, як житиме з цим далі — по тому як старий поліцейський зробить те, навіщо прийшов.

Знати б, пощо перевдягнувся візником...

Захарченко заховав револьвер у глибоку кишеню сіряка.

— Слухайте мене, Платоне Яковичу, — знову почулися дружні нотки, та й голос помітно подобрішав. — У цій норі всі ваші речі та гроші?

— Речі — всі. Є ще сорочки, віддав прати, — бовкнув навіщось. — Мабуть, уже не заберу.

— З грішми що?

— Маю при собі двадцять шість рублів.

— О. Стільки ж, скільки маєте років.

— До чого...

— Не зважайте, Платоне Яковичу. — Старий сищик легко посміхнувся у вуса. — Просто зайве показав: цікавлюся вами й усім, що ви робили на службі. Та й газети про ваші подвиги писали.

— Я нікого про те не просив.

— Звісно. Та вам же було приємно. Нічо’, пробачаю молодій людині потяг до марнославства, якщо для того є певні підстави. З віком мине.

— Вже минуло, Іване Макаровичу.

— Коли так — час настав. — Це прозвучало філософічно. — Досвід приходить із набиттям ґуль. Вам, пане Чечель, після останніх подій ґуль — та й досвіду — на два життя стане.

— Хоча б одне прожити.

— Згоден. І бажано не на каторзі. — Посмішка сховалася у вусах. — Вас, Платоне Чечель, уже розшукують за підозрою в убивстві Поліни Урусової.

— Я не вбивав її.

— Охоче вірю. Проте іншого кандидата не хоче її згорьований татко, дійсний таємний радник Антон Павлович Урусов, з тих самих санкт-петербурзьких князів Урусових, наближених до государя імператора. Таємний радник, високий чин Міністерства внутрішніх справ, має досить сил, аби згноїти вас на Соловках. Чи десь інде.

— Я здогадуюся.

— Тим не менше полізли в ту справу.

— Зібрав досить доказів проти цієї потвори! Ви знаєте, що робила розбещена, цілковито безкарна Полінка тут, у Києві?!

— Знаю. Її батько, князь Урусов, так само знає. Йому стає доказів, Платоне Яковичу. Ви зробили роботу так вправно й ретельно, як не зробив би я.

— Не перебільшуйте.

— А ви слухайте, коли старші кажуть! — Захарченко знову тупнув, проте легше. — Дійсний таємний радник Урусов не має жодних сумнівів, що його доця скоїла ті жахливі вбивства. Єдиний спосіб відбілити її — поставити в один ряд із жертвами. Полінку, як відомо, закатрупили тим самим способом, який вона практикувала. Лишилося покарати вас. Молодого поліцейського, котрий нібито розкрив злочин і виставив родовиту петербурзьку князівну патологічною вбивцею-маніячкою.

— Колишнього поліцейського. Ми з вами в одному статусі.

— Але в різному становищі, — нагадав старий сищик. — Я можу вільно ходити Києвом, ви годуєте блощиць у найбруднішій нічліжці Ями. І шукають вас за наказом навіть не нашого обер-поліцмейстера. Урусов не довіряє.

— Чекайте! — Платон відмахнувся, мов від набридливої мухи, вже зовсім освоївшись у присутності легенди розшуку. — Високий чин із Петербурга не має довіри до високого чина з губернії, якого звідти, зі столиці, і призначають?

— Охо-хо, синку... — Захарченко зсунув візницьку шапку на потилицю, від чого став виглядати кумедно і вже не нагадував запорожця. — На нашій, поліцейській справі ви знаєтесь дуже добре. Стежив за вашими успіхами. Навіть краще, ніж я замолоду, їй-богу. Тільки ж ви не політик.

— А ви — політик?

— Платоне Яковичу, справа Полінки Урусової — передусім політична. Донька таємного радника, наближеної до імператора особи, не може бути вбивцею. Тим більше такою огидною, з нахилами сумнозвісної Салтичихи[4] чи графині Баторі[5]. Хто вважає інакше й декларує це — кидає тінь на найкращих людей Російської імперії. Таємний радник Урусов — суть імперія, пане Чечель. Наближений до царя — отже, тінь падає на самого государя. Ви її кинули, ту тінь. Знаєте чому? Бо ви, Платоне Яковичу, прихований мазепинець. Зрадник. Навмисне здобули добру репутацію, аби підривати основи імперії. У цьому разі — довіру до царських владних інституцій. Не надто пишно говорю?

— Гм... пишнувато. — У роті в Чечеля враз пересохло.

— Підемо далі. Завважу — усе, що кажу, відчув колись на власній шкурі. Там, — Захарченко багатозначно кивнув угору, на брудну, давно не білену стелю, — довіряють своїм призначенцям. Проте особовому складу, тобто підлеглим, сіромахам, Петербург не вірить і вірити не буде. Не всі ми тут тримаємо дулі в кишені, але хтозна. Не заміниш тутешні кадри їхніми — петербурзькими, московськими, тамбовськими, астраханськими, псковськими — на сто відсотків. Завжди є місцеві. Лиш два роки, як знову взялися за мазепинців. Ого, скільки виявили. Тож Петербург завжди має на увазі: зрадників серед нашого брата вистачає.

— До чого...

— Цить! — Старий сищик вкотре легенько тупнув. — Самі питаєтеся, так слухайте. Вам, Платоне Яковичу, після розкриття тих огидних убивств багато хто симпатизував явно. Не лише тут, на колишній Ямській. Маю на увазі кримінальну поліцію, навіть звичайних городових. Оці вже видихнули, їх начальство припинило дерти, щойно ви зловили панночку. Та, бачте, справу проти вас повернули. Уже не можна відкрито симпатизувати вам і вашим талантам. Урусов там у себе в Петербурзі підозрює: наказ шукати вас місцеві поліцейські саботуватимуть. Не всі, та менше з тим. Тож на пошуки спеціально відрядили гончаків зі столиці. Вони мисливці вправні, тільки ж Києва не знають: і міста, і звичаїв наших. Тому й не дісталися поки сюди, в Яму.

— Той самий нью-анс?

— Еге. Пощастило, пане Чечель, що столиця підозрює в наших губерніях зраду. Така ось, бачте, політика. Ну досить, до справ.

— Ви знайшли мене, щоб попередити?

— Охо-хо... — Захарченко стягнув шапку з голови, оголивши стрижене коротко, під глечик, волосся. — Мерсі за гарну думку про мене. Тільки ж за інших обставин, синку, я б не рипався. Вас шукають за прямою вказівкою з Петербурга як убивцю доньки таємного радника. Знайдуть — передадуть охоронному відділенню, пришиють політику, тероризм, нігілізм, державну зраду. Воно мені чи комусь іще треба — вважатися вашим спільником? Звільніть від того, Христа заради. Тут інший нью-анс. Маю доручення.

— До мене? — Платон тицьнув себе пальцем у груди.

— Від дуже важливої особи. Мене попросили приватно залагодити одну делікатну, родинну справу. Або знайти того, хто впорається з тим швидко й добре. Тому згадав про вас і про ваше невеселе становище.

— До чого тут моє становище?

— Нью-анс! — Старий сищик підморгнув. — Ваше становище не дозволить вам відмовитися. Навіть часу на роздуми не дасть. Пристати на мою пропозицію — ваш єдиний шанс без перешкод вибратися з Києва й на певний час навіть отримати захист. А до нього ще й трошки більше грошей, ніж двадцять шість рублів.

— Іване Макаровичу, ви хитрий лис. На тому завжди стояли, вас таким знають. — Платон відчував пастку, та не міг пояснити природу чуйки. — Знаменитий київський агент-пошуковець відмовляється від заробітку. Більше того — готовий передати справу людині, над якою висить дамоклів меч і яка може не довести діло до фіналу. Чого я не розумію?

— Обставин справи. Вони надто специфічні. Чоловік, той самий мій давній знайомий, сказав прямо: Макаровичу, боюся, ви дасте відкоша. Але, каже, дуже прошу про допомогу. Отже, він розуміє, у що мене втягує. Свідомий того, що в своєму становищі я, найімовірніше, відмовлюся, бо воно мені на старості літ не треба. А у вас, Платоне Яковичу, нема іншого виходу, окрім як запрягтися в це та довести до кінця.

— Шантажуєте? Користуєтесь нагодою, штовхаєте туди, куди особа при здоровому глузді не пхатиме носа?