— Виглядає справді так. — Захарченко розправив шапку, глянув на неї, мовби зараз її вигляд мав найбільше значення, по тому діловито вдягнув знову. — Аби не одна дрібничка. Ви, Чечелю, у своїй справі найкращий із тих, про кого я чув і кого знаю. Досить юний, не обтяжений життєвим досвідом, тож не надміру розважливі в діях та рішеннях. Я хочу відмовитися і водночас допомогти приятелю. Тож рекомендую йому вас — а ви не відмовитеся лізти в той гадючник. Або туди, або в тюрму за вигаданими звинуваченнями. Нічого не доведете, на пальцях же вам пояснив. Поїхали, синку, вивезу звідси.

Відставний поліцейський виглядав так, мовби легким порухом вирішив справу свого життя.

Зняв зі цвяха чорне пальто, простягнув Платонові.

Київ, Батиєва вулиця — Царська площа

Березневі сутінки вже поглинули вулицю.

Настав час, коли на фасадах більшості тутешніх будинків засвічували червоні ліхтарики — мешканки Ями готувалися до нічного життя. Ліхтарі хтиво підморгували: агов, вечір добрий, заходьте, кому самотньо. Сіяв бридкий дощик, червоне світло де-не-де накривали шмати сірого туману. Здалеку нагадувала про себе специфічними звуками залізниця, десь у глибині чергової грішної ночі час від часу дзеленькав невидимий трамвай.

Рання київська весна прикра, але може бути й гірше: сніг та мороз у середині, а то й під кінець березня нікого з містян не дивували.

І ліпше б зараз повернувся мороз. Хай холодніше, зате ходити легше. Околиці не мостили. Колишня Ямська слобідка восени та навесні, з потеплінням і відходом зимної погоди, потопала в болоті. Колись тут зробили дерев’яний хідник, навіть на широку дорогу клали стругані дошки. Проте навіть найкраще дерево під кованими колесами екіпажів за рік-півтора просідало, тріскалося, кришилося. У дірки потрапляли ноги, жінки ламали підбори, коні — копита. Візники витягали свої транспортні засоби, голосно матюкаючись. Спершу міська Дума ще якось давала цьому лад, але вже кілька років поспіль на слободу з її борделями й злодійськими притонами махнули рукою.

Околиця впевнено грузнула.

Звісно, колись тут було свято нічного життя. Але віднедавна гуляння перенеслися на Поділ з його бульварами опліч Канави. Там теж виросли будинки з червоними ліхтарями, ареал яких не так уже й давно обмежувався Андріївським узвозом.

Тільки неподалік — нові, яскраво освітлені модні ресторації та кафешантани з оркестрами, відомими київськими піаністами й навіть знаменитими, хай і в досить сумнівних колах, європейськими скрипалями. Київська аристократія забувала дорогу на Ямську слободу.

Нетрі приваблювали строкату й здебільшого не представницьку публіку. Тут можна було зустріти гімназистів та кадетів, великих любителів торгуватися й збивати ціну так низько, як дозволяв уміст гаманців. Навідувалися сюди неговіркі, навіть з вигляду сором’язливі багатодітні батьки з категорії чиновників не вище від десятого рангу. Цих невтомно пиляли й шпетили з приводу, а частіше — за звичкою, для порядку старомодні матрони-дружини, котрих з віком наздогнали жіночі хвороби. Зазирали дрібні комерсанти, нижні чини, ремісники, сільські дядьки, для яких вільні, без обмежень любощі — дивина й щось незвідане, недосяжне, мов континенти по той бік океану. Тинялися студенти, бідні художники, другорядні актори, а ще — кримінальники всіх мастей, бандити, анархісти чи ті, хто вважав себе революціонером без конкретних політичних поглядів.

Заховатися в Ямі було не складно.

Лиш пересидіти тут погані часи мало кому вдавалося — за місцевістю наглядала поліція. Коли щось не подобалося владі, не тільки Батиєву вулицю, а й усю слобідку активно трусили, потім закривали більшість пригонів, когось саджали в холодну, і доводилося трусити калитками, відкупатися, усіляко підкреслювати лояльність до влади та, головне, бажання співпрацювати.

Яма могла надійно прихистити — і враз відмовитися від того, кому ще вчора надала покровительство.

Платон Чечель чудово знав тутешні звичаї. Вивчив, коли вів ту справу й нарешті взяв слід убивці-психопата, яким виявилася Полінка Урусова, будь вона неладна сто разів. Ні, Платон не шкодував.

Ретельна робота принесла плоди: з Ямської слободи пішов кількамісячний жах. Вдячність мешканців самого серця київських нетрів дозволила Чечелю знайти притулок у нічліжці, облаштованій хазяїном затрапезного шинку. І всі, і він сам розуміли: сховок тимчасовий, аби перевести подих, дуже скоро доведеться робити звідси ноги, тільки от вирішити куди.

Що ж, усе сталося само собою.

Речей Чечель при собі не мав. Несвіжа сорочка на немитому тілі, жилетка, піджак із дорогої тканини, штани, підтримані помочами й заправлені в брудні чоботи з високими халявами, верблюже пальто, довгий плетений шарф, кашкет. А ще браунінг, мізерна сума грошей і паспорт, дбайливо захований у внутрішній кишені піджака. Платон свідомо залишив увесь нехитрий скарб на квартирі. Казенного помешкання заслужити не встиг, хоч до того йшло. Як приїхав до Києва шукати щастя, винаймав житло і тільки недавно зміг дозволити собі апартаменти поруч із Кадетським гаєм, у дохідному будинку Стрекалових. З окремими їдальнею, спальнею, круглою пічкою-чавункою, ще й з водогоном та ватерклозетом. Обжитися не встиг, відкладав — служба затягнула.

Тепер і не встигне.

Не переселитися б назавжди до тюремної камери.

Вміє Захарченко детально все пояснити.

А сам Платон чомусь не наважився думати в такому напрямку...

Надвір вийшли окремо. Старий сищик, вбраний візником, пішов через шинок. Тутешню публіку складали, крім інших, такі самі «ваньки»[6], один навіть махнув Захарченкові, бо вирішив із п’яних очей — приятеля вгледів. Чечель же гайнув чорним ходом, на прощання вдячно хлопнувши шинкаря по плечу. Той відвернувся, демонструючи: нічого не бачить, не знає, не чує, не скаже, йди собі з Богом, чоловіче добрий. Виринувши на задній двір, у березневу мряку, Платон підняв комір пальта, насунув на лоба кашкет, перетнув дворик, оминувши купку свіжого сміття.

Ступив на розхлябаний тротуар.

Різкий сюрчок почув одразу — і шлях заступив крупний городовий із незмінною шаблюкою при боці. Платон ступив назад, усередині все вкрилося кригою: не встиг, попався, знайшли, прийшли. Та з іншого боку знову засюрчало, мить — вулиця, та де, вся Ямська слобідка потонула в трелях поліцейських свистків.

Перехожі, переважно чоловіки різного віку, котрі зі зрозумілих причин намагалися не афішувати свого візиту в нетрі, пришвидшили кроки. Усі вони прийшли по гріх — але зараз воліли розсмоктатися, розчинитися в дощі й тумані, від гріха далі. Боковим зором Платон зачепив двох по різні боки вулиці, їх зупиняли поліцейські для перевірки документів. Крига розтанула. Зітхнув полегшено — не по нього, може, обійдеться. Уже хотів оминути городового, котрий, виглядало, просто трапився на дорозі.

— Е, ану куди!

Кричали до нього. Городовому все одно, керував хтозна-звідки матеріалізований агент у цивільному. Притримуючи круглий котелок на голові, поліцейський для певності схопив Платона за лікоть, розвертаючи до себе, під блякле світло ліхтаря, що теліпався над входом до шинку.

— Та я нічого, ваше благородіє, — пролебедив Чечель, граючи наляканого небораку, навіть дозволив собі бутафорськи затинатися, мовби голос тремтів. — Я просто так, випадково...

— Усі ви тут випадково. — Агент відпустив лікоть, ступив назад, обмацав поглядом. — Хто такий? Пачпорт давай.

Очі остаточно звикли до півтемряви. Платон уже міг добре розгледіти поліцейського. Ні, бачить уперше. Явно новенький, недавно з війська, таким іншої дороги не було, крім як у поліцію, — полюючи на маніяка, Чечель перезнайомився з усіма тутешніми служаками. Його міг упізнати городовий, бо щось знайоме в обличчі майнуло. Проте тут Платон почувався впевненіше: із сищиками вуличні постові контактували мало, більше з філерами.