— Тут особисте. Полінка хоч почувалася приниженою, та вже не вперше. Охолола трошки. Легко рознюхала про ту дівулю. Взнала: виїхала цицьката з Києва. Отак на наше місто й впало Полінчине прокляття. Для Петербурга ми провінція. — Чечель розвів руками. — Тут перед столичними штучками трусяться, струнко стоять. Ніхто ні в чому доньку князя, наближеної до імператора особи, не здумає запідозрити. А обережність втратила, бо зовсім не цікавилася київськими публікаціями. Маріє Данилівно, княжна не думала, що вбивцю повій у Києві взагалі шукатимуть, розумієте?

— Ні.

— Тим не менше. — Тон Платона став сухим. — Мене усунули від служби. Залагоджували справу аж на рівні генерал-губернатора. Ну, а два тижні тому тіло Полінки Урусової знайшли там, де все почалося, — на Гончарах. Навіть, — він нервово реготнув, — з такими самими ранами на місці її пласких груденят. До речі, на ній коштовності були. Хрестик, перстеник фамільний, золота каблучка... Що принесло Полінку в Київ після всього — не знаю. Зате підозри з неї офіційно зняті. Княжна Урусова тепер — чергова жертва маніяка. А ваш покірний слуга — кандидат на вбивцю. Мене ж через нібито помилку поперли зі служби. Ось помстився. Ще й обікрав жертву до всього. Мародер, бачте.

Цього разу Марія мовчала довше.

— Ми в одному човнику, Платоне Яковичу, — мовила нарешті. — Проти обох увесь світ. В обох зв’язані руки.

— Бачте, як довго довелося пояснювати, чому я не в змозі врятувати вас. Навіть якби дуже хотів.

— Згодна. Але... — Вона відклала мундштук із загашеною цигаркою, ступила зовсім близько, знову торкнувшись його грудьми, даючи змогу вдихнути запах. — Змушена повернути нас до того, з чого почали і чому я зараз тут. Я слабка жінка, Платоне Яковичу. Я вже тричі вдова. І мене підозрюють у вбивстві. Якщо станеться найгірше — згадають смерті попередніх чоловіків. Гучний процес, перші шпальти газет. Загальний осуд, вирок і каторга. Альфред фон Шлессер, Царство йому Небесне, був би вдячний вам за спробу захистити слабку жінку.

— Я безсилий захистити навіть себе.

— Тим більше. Ви не допустите несправедливості.

І тут Марія фон Шлессер, новоспечена вдова, зробила те, чого Платон Чечель боявся найбільше і чому не зміг опиратися.

Вона стала навшпиньки. І поцілувала його.

В губи.

Поховали господаря маєтку за два дні.

Відспівали в родинній каплиці, за православним обрядом. Барон не вихрестився з католиків, проте на віру мав погляди агностика[28]. Так сказала Марія, підтвердили й діти.

Крім Марка — наймолодший син питанням релігії взагалі не переймався. Попри Платонове побоювання, до моменту поховання, під час нього та на поминальному обіді миру й спокою не порушила жодна з ворожих сторін. Навпаки, Василь, Варвара і Марко трималися біля вдови, демонструючи єдність великої родини в сумний час. Схоже, всі домовилися про перемир’я — або вирішили дотримуватися його, зберігаючи пристойність на людях.

Проводи фон Шлессера в останню путь зібрали замалим півсотні знаменитих персон. Київський генерал-губернатор приїхав особисто, хоч довго не був, на обід не лишився, висловив співчуття й забрався, навіть не кинувши жменьку землі на кришку труни. Натомість гласний міської Думи відбув ритуал до кінця, приїхавши в маєток у супроводі десятка депутатів та їхніх дружин, що відповідно до моменту оздобилися чорними вуалетками й не знімали чорних рукавичок. Були відомі промисловці, кілька приїхали спеціально з Харкова та Полтави. Не втримався — прочитав на могилі патетичний вірш невідомий Чечелю поет середніх років і середнього ж рівня таланту, для якого покійний барон у певний момент погодився стати меценатом. Довколишні селяни отримали бочку горілки й дуже скоро перестали аж так сумувати за барином. Поминальна трапеза не затягнулася надовго: гості хотіли вибратися з маєтку ще до березневих сутінок, сльота зіпсувала й без того погану дорогу до Києва.

Чечель знав кількох іменитих гостей особисто й підозрював: його впізнали. Проте значення власній персоні не надавав. Тримався тихо, скромно, кивнув у відповідь на два-три мовчазні привітання. Ніхто не поквапиться спрямувати жандармів до маєтку щойно похованого мільйонера, бо тут знайшов притулок ворог суспільства. Ба більше: Платон не думав, що хтось узагалі захоче наголошувати на знайомстві з вигнанцем. Проте все ж намагався по можливості не потрапляти на очі поважним посадовим особам.

І нетерпляче чекав на завтрашній день.

...Тоді Марія залишила цілунок і пішла. Чечель довго мучився, шукаючи пояснень, що ж то було. Довелося поміркувати за черговою чаркою, аби дійти прийнятного поки висновку: вдова не мала наміру спокусити його тут і тепер, менш ніж за добу після чоловікової смерті. Відтак раптове зближення її тіла з його та цілунок варто сприймати як нічим не приховану спробу змусити до дій у власних інтересах.

І змусити не лише його.

Раптом Платону зайшло в голову те, про що раніше чомусь не думав. Щойно Марія застосувала природні жіночі чари, бо іншої зброї в арсеналі, інших засобів впливу не мала. Таким чином, міркував далі, ця особа навряд чи діяла так уперше. Має практику, навчилася маніпуляцій.

А не така ж ви беззахисна невинна овечка, Маріє Данилівно.

Заснув Чечель з твердим наміром з’ясувати, чи вибиралася вдова з маєтку до Києва протягом хоча б останнього тижня. Версія про її можливу причетність до анонімки знову виринула з глибин. А на ранок Платонові вдалося використати загальний пригнічений, отже — послаблений стан усіх мешканців маєтку на свою користь.

У гаражі, як уже знав від Ніколи Садовського, два автомобілі. «Даймлер» управитель мав у своєму розпорядженні, «кадилак» однієї з найновіших, тридцятої моделі — для потреб самого барона. Проте він користувався самохідним екіпажем не дуже часто, адже майже не вибирався з маєтку. Тож Юхим Дрозд, механік-водій, котрий мешкав тут на правах обслуги, виконував волю господині й фактично був її особистим шофером. Марія навіть вчилася кермувати й каталася околицями, заїжджала в села, лякала старих людей та тішила дітлахів. Проте далеко їздити самій барон дружині поки не рекомендував, вона слухалася.

Двадцять хвилин розмови з механіком — і Чечель мав відомості, яких не дістав би за інших обставин.

Марія навряд чи хотіла розголосу.

Але, сама того не знаючи, підштовхнула Платона до цього кроку.

Шофер беріг би таємницю — аби бариня попередила, якби так не сумував і якби пан Садовський не дав наказ відповідати на всі запитання, які ставитиме пан Чечель, особистий гість хазяйки.

За два дні до того, як Альфред фон Шлессер отримав фатальну анонімку, механік возив Марію фон Шлессер до Києва.

Судячи з того, що почув Платон, вона поводилася досить дивно.

Юхим Дрозд нічого такого не помітив. Шоферу наказали чекати там-то й стільки-то часу — підкорився, не його діло думати й висновувати.

А Чечеля саме для того найняли.

Ну, час діяти. Засидівся в Бородянскому повіті.

Гості поїхали з самого ранку.

За депутатом Думи Василем фон Шлессером прислали великий автомобіль, і Варвара не відмовилася їхати з братом. Щодо Марка, молодший ніби теж виявив бажання. Та в останній момент передумав, ще й влаштував у холі невеличку демонстрацію.

— Не хочу сидіти поруч із буржуазними акулами! — заявив, відкинувши пасмо волосся й старанно обгорнувши довкола шиї шарф. — Маю дві ноги й голову. Прості люди, селяни, радо допоможуть мені дістатися до Києва. А я при тому буду серед народу, зайве зможу поговорити, розказати, як зміниться їхнє життя після світової революції. Просвітництво, пані та панове, — ось чого ви боїтеся. Просвітлених та освічених низів!

— Марку, звільни наші вуха від своїх гасел, — скривився Базиль. — Ми з Варварою навіть тішимося, що ти даси собі раду. Уявляю агітаційний монолог усю дорогу. Життя не вистачить усе вислуховувати.