Платон не дуже любив змінювати місця.

Рідний Ніжин, потім — Київ. Більше за свої двадцять шість років нічого не бачив, та й не надто тягнуло. А перебравшись до Києва на навчання, перший рік дуже мучився, звикав до іншого міста довго й болісно. Проте зараз Київ став небезпечним, і Чечель що далі, то більше налаштовував себе на виїзд.

Зміну місця.

Втечу.

Лишився, бо прикипів до Марії, щойно побачив. Тому розумів Апаша. Щоправда, це була не закоханість, яку випинав бандит. Вочевидь жінка добре вивчила себе й опанувала науку, яка не всякому дана. А саме: трималася так, аби в чоловіків виникало непереборне бажання чимось їй допомогти. І помітити жіночій маневр, вловити його міг далеко не кожен.

Платон не назвав би це чарами.

Просто Марія впливала на тих, хто їй потрібен.

Навіть на тих чоловіків, хто, на відміну від нього, має чималий досвід із жінками.

До ночі Чечель нудився.

З Марією побачився за обідом, та розмова не клеїлася. Виявилося, їм немає що сказати одне одному. Тож довелося вимучувати світську бесіду, і зрештою вдова попросила принести собі чай у спальню. Платон же не відмовився від запропонованого коньяку і з сумом зрозумів: ось єдиний засіб забавити себе й не стежити за плином часу.

Йому дозволили ходити всюди, але Чечель не знав, чим допоможе така свобода пересування. Тим не менше по обіді старанно обійшов обидва поверхи. Поруч із великою залою відкрив для себе більярдну, не втримався — взяв кий, зіграв сам із собою партію. Набридло, вийшов і повернув ліворуч. Коридором пройшов у крило, де розмістилися побутові приміщення для челяді. Рухаючись далі, зрозумів: архітектор спланував перший поверх так, аби його можна було обійти по колу. Від кожного повороту вбік ішли невеличкі відгалуження. Ступивши заради цікавості в одне з них, Платон побачив хід до льоху, там же — зроблену відповідно до нової моди холодильну кімнату. Коли вловив кухонні запахи, зрозумів: зайшов у протилежне крило, а за кілька кроків зробив ще одне відкриття: з кухні до обідньої зали вів прямий невеличкий коридор. Прислуга могла приносити страви й забирати порожній посуд, не утруднюючи собі життя ходінням по колу.

Закінчивши огляд, Платон дійшов висновку: архітектор вирішив пограти з простором, переплітаючи його прямими й непрямими ходами. Чия була ідея — хтозна. Але якби він був дитиною, за щастя було б бавитися в такому будинку в хованки. Усередині замок фон Шлессера нагадував невеличку копію середньовічного містечка, точніше його центральної часини: так, як уявляв собі її Чечель, читач старовинних лицарських романів, — адже наживо жодного не бачив. Тут була центральна площа, на звання якої цілком могли претендувати хол, велика зала чи все разом. Довкола — правильно вибудовані вулички. І тут же провулки, прохідні двори, що пронизують та зв’язують між собою містечко, роблячи неможливим життя без них.

І все ж Чечель прогулявся не даремно.

Опинившись у протилежному крилі, поруч із кабінетом Садовського, він зупинився, згадуючи щось важливе, за що зачепився буквально вчора й знову випустив з уваги. Став спиною до дверей кабінету, провів поглядом пряму лінію. Прямої не вийшло, очі вперлися в закуток, таку собі сліпу кишку.

Там — сходи.

Ведуть на другий поверх.

Учора, коли спускалася Варвара...

Аби дістатися сходів від кабінету, треба взяти трохи праворуч — і вийти в хол. За проектом кут зрізали, простір зайняли масивні сходи. Зараз тут ніхто не крутився, і Чечеля це влаштовувало: слуги дуже здивувалися б, побачивши метушливого гостя.

Платон забіг сходами вгору.

Спустився.

Знову вгору.

Пройшовся коридором від Варвариної кімнати повз двері Василевої спальні, повз кімнату, де був фатальної ночі, повз Маріїну спальню. Біля хазяйських дверей зупинився. Задоволено потер долоні.

Риплять не лише мостини підлоги.

Сходинки — так само.

Поки що це означає: вбивця міг піднятися знизу.

А покійний барон, окрім дружини та дітей, довіряв тільки одній людині, не причетній прямо до його родини.

Ніколі Садовському, управителеві.

Мешкає на першому поверсі, спальня сполучена з кабінетом.

Хай. Теоретично він міг отруїти хазяїна, якому всім у житті завдячує.

Питання: яка Садовському практична від того вигода?

Ранок, як зазвичай, видався мудрішим за вечір.

Вечерю Платонові принесли в кімнату, так забажав. Віддавши належне залишкам коньяку, пустив думки у вільне плавання. Новий підозрюваний виринув настільки раптово, що Чечель сам не оговтався від власного припущення. Випите дозволило крутити цим припущенням у різні боки, мов циган сонцем. Зрештою, вже засинаючи, Платон погодив із собою єдине правильне рішення: зустрітися по черзі з кожним зі спадкоємців та дуже обережно, аби не здійняти бурю в тихій гавані, розпитати про Садовського, його місце в родині фон Шлессерів і серці покійного барона.

Раптом вдасться накопати щось, не враховане дотепер...

Почати вирішив з Марії.

Прокинувся Платон пізніше, ніж планував. Трохи покрутився, виліз із-під ковдри. Знайшов на підлозі халат, недбало кинутий учора. Запхав руки в рукави, закутався щільніше. Ступив до вікна, розсунув штори, впускаючи весняне сонце.

І завмер.

Вікна цієї кімнати не виходили на двір. Звідси можна було бачити шматок битого шляху, котрий вів із замку до найближчого села, далі — на Київ. Іншої дороги не було, Чечель сам їхав нею два дні тому.

Зараз там рухалася запряжена бричка.

На козлах сиділа жінка.

Вдова баронеса фон Шлессер.

— Чор-р-рт!

Ще вчора Платон просив — і Марія погодилася — нікуди самостійно не вибиратися. Менше від доби спливло, й ось маєш. Чечель хлюпнув холодною водою з миски рукомийника на лице, проганяючи рештки сну. Як був, у халаті, вибіг назовні.

— Е, є тут хто?! — гаркнув, здавалося, на весь замок.

— Ранок вам добрий! — Нечипір взявся хтозна-звідки, схилився в легкому поклоні.

— Куди бариня поїхала?

— Вибачайте, мосьпане. Не доповідають-с.

— Що взагалі трапилося?

— Та хтозна. — Слуга розвів руками. — Марія Данилівна наказали запрягати бричку. Самохідною каретою їй покійний барин не давав кермувати...

— Без тебе знаю! — поквапив Платон. — Що сталося, чому так бігом?

— Я й кажу. Шофер, Юхимко наш, уже зібрався на іншій машині бариню везти. Вона йому — ні, запрягайте коня, сама поїду. Нікого не треба, справа приватна.

— Вчора не мала приватних справ, — мовив Чечель уголос, подумавши: «Або не сказала».

— Ми ж прості люди. Не відаємо про панські клопоти. Просила вам, Платоне Яковичу, передати: мовляв, терміново треба до Києва. Адвокати, питання спадщини, папери якісь там. Мусить залагодити. Ви щоб не турбувалися. Повернеться — усе розкаже.

— Що?

— То вже, вибачайте, не нашого розуму.

Чечель стиснув і розтиснув кулаки.

— Не гнатися ж за нею, — ніби подумав, виявилось — промовив уголос.

— Ваша справа. Як собі хочете.

Годинник у кутку показував пів на одинадцяту ранку.

Спати менше треба, Платоне Яковичу.

— Хай собі, — процідив. — Щодо сніданку було розпорядження?

— Неодмінно-с! Накажете в кімнату подати?

— Не накажу. Хто я тут, аби вам наказувати? Попрошу, Нечипоре.

Повернувшись до себе, Платон навіщось зачинився зсередини. Постояв трохи біля вікна. Бричка вже зникла за смугою лісу. Гнатися за Марією передумав, хоч на «даймлері» наздогнати міг. Але погодився: крім мороки, пов’язаної з убивством, вдова мільйонера напевне має й інший клопіт. Страх звинувачення та арешту не перекреслює турбот, пов’язаних із правниками та впорядкуванням паперів.

Раптом майнуло: вдова збрехала, мчить до Апаша після вчорашньої розмови, тому й не хотіла нікого собі в компанію. Одразу ж відмахнувся: ну, а якщо так — зв’язок тим більше триматиме в секреті. Навпаки, для власного блага може попросити Апаша забратися з Києва, і той послухається. А це вже загальне благо, для Києва що менше такого народу, то дихати легше.