Поки Іррі та Джихікі допомагали Дані зійти зі срібної, до них підійшов Кохолло. То був найстарший з трьох кревноїзників Дрого — кремезний лисий чолов’яга з гачкуватим носом та потрощеними зубами в роті. Двадцять років тому його вдарили буздуганом, коли він рятував молодого халакку від найманців, що сподівалися продати хлопця ворогам його батька. А пов'язав своє життя Кохолло з життям Дрого ще тоді, коли її вельможний чоловік з’явився на світ.

Кожен хал мав своїх кревноїзників. Дані спершу думала, що то дотракійська подоба Королегвардії, яка присягається захищати свого хала ціною життя, але все виявилося складніше. Джихікі розповіла, що кревноїзник — то значно більше, ніж охоронець; він брат халові, його тінь, найлютіше з усіх відданий друг. «Кров моєї крові», називав їх Дрого, і недарма: разом з його власним ще три життя зливалися в одне. За давнім звичаєм коневладців, після смерті хала його кревноїзники помирали разом з ним, щоб у нічних землях їхати обабіч свого хала вічно. Якщо хал помирав від рук якогось ворога, вони жили рівно стільки, щоб відплатити за його смерть, а потім радо сходили у могилу. Ще Джихікі розповіла, що в деяких халазарах кревноїзники ділили з халом вино, шатро і навіть жінок, але коней — ніколи. Кінь чоловіка завжди був тільки його.

Даянерис раділа, що хал Дрого не тримався того давнього звичаю. Вона б не схвалила, якби нею ділилися. Хоча Кохолло був до неї добрий, інші двоє її лякали: величезний мовчазний Хагго, який зиркав так похмуро та сердито, наче забував, хто вона така; Котхо з жорстокими очима та не менш жорстокими руками, які полюбляли завдавати болю. Він залишав на м’якій білій шкірі Дореї синці, щойно торкався її, а іноді з-за нього Іррі схлипувала вночі. Його боялися навіть власні коні.

Та все ж ті троє були прив’язані до Дрого у житті та смерті, й Даянерис нічого не залишалося, як вітати їх. Інколи вона навіть шкодувала, що її батька не захищали такі люди. У піснях лицарі Королегвардії незмінно були шляхетні, відважні та вірні. Але короля Аериса вбив один з них — хлопчик-красунчик, якого тепер кликали Крулерізом. А другий — пан Барістан Зухвалий — перебіг до Узурпатора. Вона питала себе, чи всі люди у Семицарстві такі ж зрадливі. Коли її син сяде на Залізний Трон, вона зробить так, щоб від зради Королегвардії його захищали власні кревноїзники.

— Халісі, — мовив до неї Кохолло дотракійською мовою, — Дрого, кров моєї крові, звелів сказати тобі, що він цієї ночі має зійти на Матір Гір, аби принести жертву богам за своє безпечне повернення.

Дані знала, що на Матір може ступити тільки чоловіча нога. Кревноїзники хала підуть з ним і повернуться на світанку.

— Скажи моєму сонцю-та-зорям, що я бачитиму його вві сні та молитимусь про його повернення, — відповіла вона, відчуваючи вдячність. Зараз Дані швидше втомлювалася, бо дитя росло всередині. Відпочити цілу ніч було б доречно, адже Даніна вагітність тільки розбурхала бажання Дрого, і його пристрасть останнім часом полишала її геть виснаженою.

Дорея провела її до порожнього пагорба, приготованого для неї та її хала. Всередині у цьому шатрі, вибудованому з землі, було прохолодно та темно.

— Джихікі, купіль мені, — наказала вона, бо хотіла змити дорожній пил зі шкіри та випарити втомлені кістки. Приємно було знати, що вони пробудуть тут якийсь час, що не доведеться знову лізти на срібну просто завтра.

Вода була гаряча, аж парувала — саме така, як вона завжди любила.

— Сьогодні ввечері я віддам братові подарунки, — вирішила вона, поки Джихікі вимивала їй волосся. — Хай у святому місці виглядає, як король. Дорея, біжи знайди його та запроси до мене на вечерю.

Візерис був добріший до лисенійки, аніж до дотракійських служниць. Можливо, тому, що магістрат Іліріо дозволив йому злягтися з нею в Пентосі.

— Іррі, піди на базар та купи садовини і м’яса. Тільки не конятини.

— Коня їсти добре, — мовила Іррі. — Їси коня, стаєш сильний.

— Візерис ненавидить конятину.

— Як скажете, халісі.

Служниця повернулася з козячим окостом та кошиком городини і садовини. Джихікі засмажила м’ясо з солодкою спаржею та вогнестрюками, змащуючи його медом, поки запікалося. А ще до вечері були дині, гранати, сливи і всяка східна дивина-садовина, якій Дані й назви не знала. Поки служниці готували страву, Дані розкладала одяг, що пошили братові по його мірці: сорочку та штани з цупкого білого льону, шкіряні сандалі зі шнуровкою до коліна, пояс із спижевих блях, шкіряну жилетку, розмальовану вогнедишними драконами. Дані сподівалася, що дотракійці матимуть більше поваги до брата, якщо він не ходитиме жебраком. А він тоді пробачить їй за сором у трав’яному морі. Все-таки він залишався її королем та братом. Все-таки вони обидва — кров дракона.

Вона саме розкладала останній подарунок — накидку з піщаного шовку, зелену, мов трава, зі світло-сірою облямівкою, яка мала підкреслити срібний блиск братового волосся — коли й Візерис нагодився. Він тяг за руку Дорею, в якої від його удару червоніло око.

— Ти смієш підсилати цю шльондру до мене з наказами?! — закричав він і грубо штурхнув служницю на килим.

Його лють заскочила Дані зовсім зненацька.

— Я ж тільки… Дорея, що ти сказала?

— Халісі, пробачте мені, я винувата… Я пішла до вашого брата і переповіла йому ваш наказ з’явитися на вечерю.

— Драконові не наказують! — загарчав Візерис. — Я твій король! Я мав би повернути тобі її голову!

Лисенійка злякано тремтіла, але Дані заспокоїла її лагідним доторком.

— Не бійся, він тебе не скривдить. Любий брате, благаю тебе, пробач їй, вона забулася. Я ж сказала їй красно припросити вашу милість до вечері, якщо буде ваша ласка.

Вона взяла брата за руку і повела через кімнату.

— Ось подивися. Подарунки.

Візерис підозріливо скривився.

— Це що за дурня?

— Новий одяг. Я наказала пошити його для тебе, — сором’язливо опустила очі Дані.

Він зиркнув на неї та спохмурнів.

— Дотракійське ганчір’я. Ти насмілишся вдягти мене в оце?

— Прошу тебе… тобі буде прохолодніше, зручніше, я гадала… якби ти вдягався подібніше до них, до дотракійців…

Дані не знала, що їй казати, щоб не збудити дракона.

— А потім ти ще вимагатимеш, щоб я косу заплів!

— Я б ніколи… — Чому він завжди такий брутальний? Вона ж зичила йому добра. — Ти не маєш права на косу, бо ще не одержав жодної перемоги.

Оце вона дарма сказала. У його бузкових очах спалахнула лють, але вдарити її на очах служниць він не насмілився, тим паче, що знадвору тинялися вояки її хасу. Натомість він підняв накидку і понюхав її.

— Смердить кінським гноєм. Може, зійде за попону.

— Я особливо прохала Дорею зшити її для тебе, — мовила вона, болюче вражена. — Таке вбрання личило б самому халові.

— Я володар Семицарства, а не степовий дикун з брязкальцями у волоссі! — гарикнув Візерис і схопив її за руку. — Ти забуваєшся, хвойдо. Чи ти гадаєш, отеє твоє черево врятує тебе, коли прокинеться дракон?

Його пальці болюче вчепилися їй у руку. На якусь мить Дані відчула себе знову дитиною, яка щулиться від братової люті. Вона простягла руку і вхопила перше, що трапилося — паса, якого гадала йому подарувати, важкого ланцюга з гарних спижевих блях. Дані змахнула ним з усією силою, яку мала в руках.

Пас влучив просто у обличчя. Візерис миттю відпустив сестру. Щокою йому текла кров — гострий край однієї бляхи розпанахав її надвоє.

— Це ти забуваєшся, — відповіла Дані. — Ти бодай щось зрозумів того дня у степу? Піди геть, поки я не покликала хас, аби тебе викинули, як собаку. І молися, щоб не дізнався хал Дрого, бо він випатрає тобі живіт і нагодує твоїми ж тельбухами.

Візерис зіп’явся на ноги.

— Коли я сяду на свій престол, ти пошкодуєш про цей день, хвойдо.

І він вийшов геть, залишивши подарунки й тримаючи докупи розірвану щоку.

Краплі крові заляпали пречудову накидку з піщаного шовку. Дані притисла м’яку тканину до щоки і всілася, схрестивши ноги, на спальних рогожах.