Він закінчував останній шматочок пирога зі свининою, якого кухарі подали на вечерю, коли Джон всівся навпроти через стіл. Товстунові очі розширилися, коли він побачив Привида.

— Це в тебе вовк?!

— Лютововк, — відказав Джон. — Його звуть Привид. Лютововк є знаком дому мого батька.

— А мого — крокуючий мисливець, — зазначив Семвел Тарлі.

— Ти полюбляєш полювати?

Товстун здригнувся.

— Ненавиджу.

Здавалося, він зараз пустить сльозу.

— Що таке цього разу? — запитав Джон. — Чого ти завжди такий наполоханий?

Сем подивився на недогризок пирога і мляво похитав головою, злякано змовчавши. Тим часом трапезною загримів регіт. Джон почув, як Пип щось пищить тоненьким голосочком. Він різко підвівся.

— Вийдемо-но звідси.

Кругле опасисте обличчя піднялося до нього з підозріливим виразом.

— Чого? Що ми робитимемо назовні?

— Побалакаємо, — відповів Джон. — Ти колись бачив Стіну?

— Я товстий, а не сліпий, — відказав Семвел Тарлі. — Ясна річ, бачив. Вона у сто сажнів заввишки.

Усе ж він підвівся, загорнувся у підбиту хутром опанчу та пішов за Джоном геть із трапезної — все ще сторожкий, неначе підозрював, що в ночі на нього чекає якийсь жорстокий жарт. Привид чалапав поруч.

— Я й не гадав, що тут буде отак, — зізнався Сем, поки вони йшли, паруючи з рота у холодному повітрі. Приноровлюючись до кроку Джона, він уже засапався. — Усі будівлі обвалюються, а ще тут так… так…

— Холодно?

Ввечері приморозило, і Джон чув хрумтіння сірої трави під чоботями.

Сем тоскно кивнув.

— Ненавиджу холод, — мовив він. — Минулої ночі я раптом прокинувся у темряві. Вогонь згас, і я подумав, що до ранку змерзну на смерть.

— Там, звідки ти, мабуть, тепліше.

— Та я до минулого місяця снігу ніколи не бачив. Ми саме перетинали поля курганів — ну, я і провідники, яких зі мною послали батько — як почало сипатися отеє біле, неначе тихий дощ. Спершу я подумав: ой, як гарно, мов пір’ячко з неба летить. А воно усе падало, поки мене не проморозило до кісток. В провідників ціла кірка снігу на бородах намерзла, а ще більше лежало на плечах. А сніг усе падав. Я боявся, він ніколи не скінчиться.

Джон посміхнувся. Перед ними стояла Стіна, блідо-примарно виблискуючи у світлі півмісяця. На небі над головою ясно й різко сяяли зорі.

— Чи не пошлють мене отуди, нагору? — запитав Сем. Коли він побачив довжелезні дерев’яні сходи, то скис обличчям, як старе молоко. — Та я помру, якщо доведеться туди лізти.

— Є кліть з підоймою, — мовив Джон, вказуючи рукою. — Можна поїхати в ній.

Семвел Тарлі шморгнув носом.

— Мені лячно на висоті.

То вже було занадто. Джон аж скривився недовірливо.

— Та ти що, боїшся усього на світі?! — вигукнув він. — Нічого не розумію. Якщо ти справді такий боягуз, то що забув у Нічній Варті? Нащо було пхатися аж на Стіну?

Семвел Тарлі кинув на нього довгий сумний погляд, а тоді його кругле обличчя наче зіщулилося і поменшало. Він сів на приморожену землю і заплакав, відчайдушно схлипуючи і здригаючись усім тілом. Джон Сніговій міг тільки стояти й дивитися. Плач, здавалося, ніколи не скінчиться, як той снігопад на полях курганів.

Як виявилося, один тільки Привид знав, що робити. Тихо, наче тінь, білий лютововк підібрався до Семвела Тарлі й узявся визбирувати язиком сльози з його обличчя. Товстун скрикнув, здригнувся… і через якусь мить його схлипування перетворилося на сміх.

Джон Сніговій зареготав разом з ним. Потім вони сиділи на морозній землі, загорнувшись у опанчі та стиснувши Привида між собою. Джон розповів, як вони з Роббом знайшли тільки-но народжених цуценят у пізньому літньому снігу. Коли ж то сталося? Мало не тисячу років тому, принаймні так йому здалося. А тоді Джон потроху став розповідати про Зимосіч.

— Інколи я бачу замок уві сні, — казав він. — Блукаю довгими порожніми палатами. Мій голос лунає усюди, та ніхто не відповідає. Я прискорюю крок, відчиняю двері, вигукую імена. Я навіть не знаю, кого шукаю. Частіше за все батька, але буває, що Робба, меншу сестру Ар’ю або ж дядька.

Згадка про Бенджена Старка засмутила його: дядько досі не знайшовся. Старий Ведмідь вислав по нього розвідників. Два загони водив пан Яремія Рикер, а з Тіньової Вежі вирушив Кворин Піврукий, але вони нічого не знайшли, окрім кількох зарубок на деревах, що ними дядько позначив свій шлях. Посеред кам’янистої височини на північному заході зарубки раптово скінчилися, і усі сліди Бена Старка зникли.

— Ти когось знайшов уві сні? — запитав Сем.

Джон хитнув головою.

— Ні. Замок завжди порожній.

Він нікому ніколи не розповідав про ці сни, і сам не розумів, з якого дива вирішив розповісти Семові. Але від того йому чомусь полегшало.

— Навіть у крукарні не залишилося жодного крука. В стайнях повно кісток, і нікого живого. Це мене завжди лякає. Я починаю бігти, вибиваю двері, стрибаю баштовими сходинками по три за раз, гукаю хоч кого-небудь. А тоді опиняюся перед дверима до крипти. Там усередині темно, сходинки збігають гвинтом. Звідкілясь я знаю, що маю туди піти, але не хочу. Там сидять на своїх престолах старі Королі Зими, біля їхніх ніг лежать кам’яні вовки, а на колінах сталеві мечі, але я боюся не їх. Я кричу, що я не Старк, що моє місце не тут, але марно — все одно маю йти туди. Я рухаюся униз, мацаю стіни, бо посвітити нічим, смолоскипа немає. Стає дедалі темніше, аж нарешті хочеться кричати.

Він замовк, похмуро присоромившись.

— На цьому я завжди прокидаюся.

Вкритий холодним потом, тремтячи у темряві келії. Привид зазвичай стрибає до нього і втішає теплом, неначе світанок. А тоді він засинає, притиснувшись обличчям до кудлатого хутра білого лютововка.

— Ти бачиш уві сні свій Рогошпиль? — запитав Джон.

— Ні. — Сем стиснув рота у жорстку риску. — Я його ненавиджу.

Він почухав Привида за вухом, замислившись, і Джон не став порушувати тишу. Через якийсь час Семвел Тарлі почав оповідати, а Джон Сніговій мовчки слухав і дізнавався, як людина, що сама визнала себе боягузом, опинилася на Стіні.

Тарлі були стародавнім чесним родом — значковими Мейса Тирела, князя Вирію та Оборонця Півдня. Старший син пана Рандила Тарлі — Семвел — народився спадкоємцем багатих земель, міцного замку, а ще овіяного славою, викуваного з валірійського булату обіручного меча на ймення Серцеруб, який переходив від батька до сина добрих п’ять століть.

Якщо вельможний батько Семвела і відчував якусь гордість від народження сина, вона швидко розвіялася, коли той виріс опасистим, м’якотілим та незграбним. Сем полюбляв слухати музик, складати власні пісеньки, вдягатися у м’який оксамит, гратися у кухні поряд з кухарями, нюхати густі пахощі випічки, цупити з таць то лимонне тістечко, то пиріжка з чорницями. Він пристрасно любив книжки, кошенят і танцювати, хоч як незграбно в нього виходило. Але з вигляду крові його нудило, і навіть смерть курки засмучувала його до сліз. Десяток майстрів-мечників змінилося у Рогошпилі, намагаючись перетворити Семвела Тарлі на такого лицаря, як бажав його батько. Хлопця кляли, давали київ та ляпасів, позбавляли їжі. Один розумник примушував його спати у кольчузі, щоб загартуватися. Інший вбирав у материн одяг і водив замковим двором, щоб присоромити. Та малий ставав щодалі товщий і полохливіший, аж поки зневіра пана Рандила не перетворилася на гнів, а тоді й на гірке презирство.

— Одного разу, — зізнався Сем, стишуючи голос до шепотіння, — до замку прибули двоє. Якісь ворожбити з Карфу, білошкірі та синьогубі. Вони зарізали цілого зубра і примусили мене скупатися у його крові, та я все одно не став хоробрим, як вони обіцяли. Мене знудило, і я виблював. Батько наказали відшмагати їх батогами.

Нарешті після трьох підряд дівчат за три роки пані Тарлі подарувала своєму вельможному чоловікові другого сина. Від того дня пан Тарлі забув про Сема і приділяв увагу тільки молодшому синові: завзятому міцному хлоп’яті, якраз на його смак. Семвел отримав кілька років миру, наповненого музикою та книжками.