— Проте він дуже красно промовляє своїм мечем, — додала королева, — і зберігає непохитну вірність нашій державі.

Тоді вона ласкаво посміхнулася і мовила:

— Сансо, дівчинко, ми з панами радниками повинні переговорити, поки не повернулися король із твоїм батьком. На жаль, твій день з принцесою Мирцелою доведеться відкласти. Будь ласкава, передай мої вибачення твоїй милій сестрі. Джофрі, якщо твоя ласка, чи не розважиш ти нашу гостю сьогодні?

— З великим задоволенням, матінко, — дуже поштиво відповів Джофрі. Він узяв Сансу за руку і відвів далі від каравану. Серце Санси злетіло кудись у небеса. Цілий день з її принцем! Вона витріщалася на Джофрі, як на молодого бога. Який він відважний, подумала вона, як він врятував її від Хорта і пана Ілина — майже як у піснях, коли Сервин Дзеркального Щита врятував принцесу Даерису від велетнів, або ж коли принц Аемон Драконолицар захистив честь королеви Наерис супроти наклепів злого лицаря Моргіла!

Від доторку руки Джофрі до її рукаву серце в неї забилося швидше.

— Що б ви хотіли робити?

«Що завгодно, аби з вами!», радо вигукнула б Санса, та натомість відповіла:

— Те, що вам до смаку, мій принце.

Джофрі подумав хвильку.

— Можна проїхатися верхи.

— Ой, я так люблю їздити верхи!

Джофрі обернувся на Панночку, яка тяглася в них по п’ятах.

— Ваша вовчиця налякає коней, а мій пес, схоже, лякає вас. Залишмо-но їх обох тут і поїдемо лише удвох, як вам таке?

Санса завагалася.

— Якщо бажаєте, — відповіла вона невпевнено. — Мабуть, я б могла прив’язати Панночку.

Вона, щоправда, не все зрозуміла з того, що сказав принц.

— Я не знала, що ви маєте собаку…

Джофрі засміявся.

— Насправді то пес моєї матері, але вона приставила його охороняти мене, от він і ходить слідом.

— То ви про Хорта, — здогадалася Санса. Вона ладна була сама себе вдарити за тупість. Якщо казати такі дурниці, то на кохання принца годі й сподіватися. — Але хіба нам безпечно їхати без нього?

Принц Джофрі, схоже, роздратувався з її запитання.

— Годі вам боятися, панно! Я майже дорослий чоловік, і на відміну від ваших братів, б’юся не дрючками. Нас захистить ось що.

Він витяг з піхов меча і показав їй. То був обосічний меч-півторак з блискучої блакитної криці, майстерної — як то кажуть, замкової — роботи, дещо зменшений для руки дванадцятирічного хлопця, з обтягнутим шкірою руків’ям та золотою маківкою у вигляді лев’ячої голови. Санса видала кілька захоплених вигуків, які вочевидь потішили принца Джофрі.

— Я дав йому ім’я «Лев’ячий Зуб», — похвалився він.

Отже, вони полишили вовчицю і охоронця та полинули на схід уздовж північного берега Тризуба у супроводі одного лише Лев’ячого Зуба.

День виходив неймовірний, просто казковий. Тепле повітря було напоєне пахощами квітів, ліси сяяли ніжною красою, якої Санса ніколи не бачила на півночі. Під принцем Джофрі був баский гнідий, швидший за вітер, і їздив він на ньому з зухвалою недбалістю, та ще й так прудко, що Санса ледь встигала за ним на своїй кобилі. На доданок день виявився повним пригод. Вони роздивилися печери по березі річки, вистежили слід сутінькота до його нори, а коли зголодніли, Джофрі за димом знайшов городець і наказав винести вина та їжі для їхнього принца з його панною. Вони поїли свіжого пструга щойно з річки, і Санса випила стільки вина, як ніколи раніше.

— Наш батько дозволяють нам один келих, і тільки на бенкетах, — зізналася вона принцові.

— Моїй нареченій можна пити стільки, скільки вона забажає, — відповів Джофрі й налив ще.

Після їжі вони поїхали повільніше. Джофрі заспівав їй по дорозі голосом чистим, гарним та високим. Сансі від вина паморочилася голова.

— Хіба не час нам уже повертатися? — запитала вона.

— Ще трохи, — відповів Джофрі. — Просто перед нами поле битви — там, де річка робить поворот. Знаєте, там, де мій батько вбив Раегара Таргарієна. Він проламав йому груди, хрясь, просто крізь панцера.

Джофрі змахнув уявним келепом, показуючи, як то було.

— А тоді мій дядько Хайме вбив старого Аеріса, і батько став королем. Що це за звук?

Санса теж його почула. Крізь ліс доносилося якесь дерев’яне клацання, на зразок «шпок-шпок-шпок».

— Не знаю, — відповіла вона, знервувавшись. — Джофрі, нумо поїхали назад.

— Я хочу подивитися, що воно таке. — Джофрі спрямував коня просто на звук, і Санса мусила їхати слідом. Звук став гучніший та виразніший, наче дерево стукало по дереву; під’їхавши ближче, вони почули ще й важке дихання, час від часу зі стогонами.

— Там хтось є, — занепокоїлася Санса. Вона раптом згадала про Панночку і пошкодувала, що лютововчиці з нею немає.

— Зі мною вам ніщо не загрожує. — Принц Джофрі витяг з піхов Лев’ячого Зуба. Від шороху криці по шкірі Санса затремтіла.

— Сюди, — мовив принц, їдучи крізь купку дерев.

За деревами, коло галявинки на березі річки, вони побачили хлопчика і дівчинку, які гралися у лицарів. За мечі в них правили палиці, схожі на уламки ручки від мітли, і вони гасали травою, завзято тицяючи ними один у одного. Хлопчик був на кілька років старший, на голову вищий і значно сильніший, тож він нападав. Дівчинка ж, кістлява малеча у брудній шкіряній одежі, ухилялася, як могла, і підставляла свою палицю під більшість ударів хлопця, хоча й не під усі. Коли вона спробувала вколоти його, він спіймав її меч своїм, відкинув убік, ковзнув уздовж зброї супротивниці й сильно вдарив її просто по пальцях. Дівчинка скрикнула і впустила палицю.

Принц Джофрі засміявся. Хлопець злякано здригнувся і озирнувся з розширеними очима, а тоді впустив і свою палицю. Дівчинка втупилася у них, висмоктуючи скабку з кісточок пальців, і тут Санса нажахалася, впізнавши її.

— Ар’я?! — закричала вона, не вірячи своїм очам.

— Іди геть! — заволала Ар’я на неї у відповідь, зблискуючи гнівними сльозами на очах. — Що ти тут робиш? Дай нам спокій!

Джофрі перевів очі з Ар’ї на Сансу і назад.

— Твоя сестра?

Вона кивнула, червоніючи з сорому. Тоді Джофрі роздивився хлопця, неоковирного простака з грубим веснянкуватим лицем і рясним рудим волоссям.

— А ти хто такий, малий? — запитав він владним голосом, не зважаючи на те, що хлопець був на рік від нього старший.

— Мика, — пробурмотів хлопець. Він упізнав принца і опустив очі. — Мосьпане…

— Це різницький підмайстрок, — додала Санса.

— Це мій друг, — різко відказала Ар’я. — А ви дайте йому спокій!

— Різниченко, який зібрався у лицарі, га?

Джофрі зіскочив з коня з мечем у руці.

— Підніми свого меча, різниченко, — мовив він зі збудженим блиском у очах. — Нумо подивимося, що ти вмієш.

Мика застиг на місці від жаху. Джофрі рушив до нього.

— Давай, підніми. Чи ти вмієш битися тільки з дівчиськами?

— Вони хтіли, аби я ся бив, мосьпане, — пробурмотів Мика. — Хтіли самі, прошу пана.

Сансі досить було побачити зашарілу Ар’ю, щоб знати: хлопець каже правду. Але Джофрі не збирався нічого слухати. Він шаленів від випитого вина.

— То ти піднімеш меча, чи ні?

Мика хитнув головою.

— То дрючок, прошу пана, то не меч, то дрючок.

— А ти — різницький підручний, а не лицар. — Джофрі підніс вістря Лев’ячого Зуба до Микиної щоки нижче від ока, і різниченко затремтів. — Ти бив сестру моєї коханої панни, чи не так?

Яскрава брунька крові розквітла на щоці, куди принц приставив меча, і тоненький струмочок крові потік униз.

— Ану припини! — заверещала Ар’я і підхопила з землі свою палицю.

Санса злякалася.

— Ар’я, не смій втручатися!

— Та не скалічу я його… так щоб дуже, — мовив принц Джофрі до Ар’ї, не зводячи очей з різниченка.

І тут Ар’я напала.

Санса зіскочила з кобили, та заповільно. Ар’я вдарила обіруч, і її дрючок зламався на принцовій потилиці з гучним хряскотом, а тоді перед нажаханими Сансиними очима все понеслося дуже швидко. Джофрі заточився і обернувся, голосячи прокльони. Мика дременув до лісу так швидко, як тільки ноги несли. Ар’я знову вдарила принца, та цього разу Джофрі прийняв удар на Лев’ячий Зуб, вибивши зламаного кийка з Ар’їної руки. Потилицею принца текла кров, а очі палали вогнем. Санса верещала з усієї сили: