— Та ти ніколи й не був тим хлопчаком, — пробурчав Роберт. — Тобі ж гірше. І все ж було один раз, було… як там її звали, ту твою простачку? Бекка? Та ні, то була одна з моїх, бережіть її боги, таке чорне волосся, а у величезних очах можна потонути. Твою ж звали… Алина? Ні. Ти ж мені якось казав. Мерил, чи що? Ти знаєш, про кого я — про матір твого байстрюка.

— Її ім’я було Віла, — холодно і ввічливо відповів Нед, — і я б волів про неї не говорити.

— Віла, так-так. — Король вишкірився усмішкою. — Мабуть, справна дівка, якщо примусила князя Едарда Старка забути про свою честь на якусь годину. Ти мені тоді не розказав, хоч яка вона була з себе…

Нед скривився від гніву.

— І вже не розкажу. Покиньмо це, Роберте, якщо ти мене любиш. Я зганьбив себе, я зганьбив Кетлін перед очима богів і людей.

— На милість божу, ти ж ту Кетлін ледве знав!

— Я взяв її за дружину. Вона носила моє дитя.

— Ти занадто суворий до себе, Неде. Завжди такий був. Хай тобі грець, жодна жінка не захоче собі у ліжко Баелора Блаженного!

Він ляпнув долонею собі по коліні.

— Та нехай, якщо тобі так болить, я не дражнитимуся. Хоч присягаюся, часом з тебе витикаються такі колючки, що ти мав би намалювати собі на щиті їжака!

Східне сонце простягало пальці зі світла крізь бліді вранішні тумани. Перед ними стелилася широка рівнина, гола та бура, подекуди помережана довгими насипами. Нед вказав на них королеві.

— То кургани першолюдей.

Роберт скривився.

— Ми заїхали на цвинтар, чи що?

— На півночі поховальні кургани усюди, ваша милість, — повідомив Нед. — Ця земля дуже стара.

— І дуже холодна, — пробурчав Роберт, запинаючи кожуха. Сторожа зупинилася далеко за ними, біля підніжжя хребта. — Власне, я притяг тебе сюди не для балачок про могили та байстрюків. Уночі примчав гінець від пана Вариса з Король-Берега. Ось.

Король витяг з-за паса листа і віддав Недові.

Євнух Варис був коронним шепотинником. Зараз він служив Робертові, а до того — Аерисові Таргарієну. Нед розгорнув листа, здригаючись від думки про Лізу та її жахливі звинувачення, але в листі йшлося не про пані Арин.

— Звідки маємо ці відомості?

— Пам’ятаєш лицаря Джорага Мормонта?

— Якби ж я міг забути, — похмуро відповів Нед. Мормонти з Ведмежого острова були старим родом, шляхетним та поважним, але сиділи на далеких, холодних і бідних землях. Пан Джораг намагався досипати трохи срібла у родинну калитку, продавши кількох лісокрадів тирошійському работорговцеві. Мормонти присягали Старкам, тож його злочин зганьбив північ. Нед виїхав на захід до Ведмежого острова, та прибувши, взнав, що Джораг сів на корабель і втік подалі від Льоду та королівського правосуду. З того часу минуло п’ять років.

— Пан Джораг зараз у Пентосі та прагне королівського прощення, аби повернутися з вигнання, — сказав Роберт. — Пан Варис приставив його до роботи.

— То людолов перекинувся на підглядача, — з відразою мовив Нед, віддаючи листа. — Хай би краще перекинувся на мерця.

— Варис якось казав, що підглядачі корисніші за мерців, — зазначив Роберт. — Та годі про Джорага. Що скажеш про саму новину?

— Даянерис Таргарієн вийшла заміж за якогось дотракійського коновода. Що з того? Надіслати їм весільного подарунка?

Король скривився.

— Доброго ножа, гострого, у вмілій та вірній руці.

Нед не став удавати подив, бо Роберт божеволів від ненависті до Таргарієнів. Нед пам’ятав, які гнівні слова вони сказали один одному, коли Тайвин Ланістер подарував Робертові мертві тіла Раегарової дружини і дітей на знак покори й вірності. Нед назвав це кривавим злочином, а Роберт — втратами на війні. Коли Нед обурився вбивством малих дітей, принца та принцеси, його новий король відповів: «Я не бачу тут малих дітей, я бачу драконячих вилупків». Навіть Джон Арин не зміг угамувати тієї бурі. Едард Старк виїхав геть того самого дня, шаленіючи від холодної люті. Останні битви війни він виграв сам-один далі на півдні. Щоб замирити їх, знадобилася ще одна смерть — смерть Ліанни, і той смуток, який вони поділили на двох.

Цього разу Нед вирішив не давати волі гніву.

— Ваша милість, в тієї дівчини ще молоко на губах не висохло. Ви ж не Тайвин Ланістер, аби мордувати невинних дітей.

Очевидці розповідали, як плакала маленька дочка Раегара, коли її витягали з-під ліжка, аби кинути під мечі. Хлопчик ще смоктав цицьку на материних руках, та вояки пана Тайвина вирвали його від матері і розбили йому голову об стіну.

— А чи довго вона залишатиметься невинною? — скривив рота Роберт. — Та дитина невдовзі розсуне ноги і почне плодити нових драконячих вилупків мені на погибель.

— Хай там як, — рішуче мовив Нед, — убивати дітей… це зло… страшно навіть мовити…

— Тобі страшно мовити? — заволав король. — Страшно мовити, що Аерис зробив твоєму братові Брандону! Страшно мовити, як помер твій вельможний батько! А Раегар… як гадаєш, скільки разів він гвалтував твою сестру? Скільки сотень разів?

Король волав так гучно, що його кінь почав занепокоєно іржати. Тоді Роберт натягнув повід, заспокоїв огиря і сердито тицьнув у Неда пальцем.

— Я вб’ю кожного Таргарієна, до якого дотягнуся, аж поки вони не вимруть, як їхні дракони. А потім сцятиму на їхні могили!

Нед не ліз сперечатися, коли на короля нападав такий гнів. Якщо роки не вилікували Роберта від спраги до помсти, всякі слова були зайві.

— Але ж до цієї дотягнутися не можеш, га? — запитав він тихо.

Король гірко вишкірився.

— Еге ж, побийте мене боги. Якийсь чумний пентоський сировар сховав її з братом у маєтку, оточив лютими євнухами у гострих шапках, а тоді продав їх дотракійцям. Я мав би наказати вбити їх багато років тому, поки ніхто не стеріг. Та Джон був не кращий за тебе. А я, дурень, його слухав.

— Джон Арин був мудрою людиною і добрим Правицею.

Роберт пирхнув. Гнів залишив його так само швидко, як охопив.

— Кажуть, що цей хал Дрого веде за собою орду з сотні тисяч вояків. Що б на це сказав Джон?

— Сказав би, що навіть мільйон дотракійців державі не загроза, поки вони швендяють по той бік вузького моря, — спокійно відповів Нед. — Варвари не мають кораблів, ненавидять відкрите море та бояться його.

Король посовався у сідлі, всідаючись зручніше.

— Можливо. Але Вільні Міста мають кораблі. Кажу тобі, Неде, цей шлюб мені не до смаку. Дехто у Семицарстві досі називає мене Узурпатором. Чи ти забув, скільки домів билися на війні за Таргарієнів? Поки що вони засіли й чекають, та попусти їм хоч трохи, вони вб’ють мене просто у ліжку, і синів моїх зі мною. Якщо король-жебрак перепливе море, тягнучи за собою дотракійську орду, всі ті зрадники стануть за нього.

— Не перепливе, — твердо мовив Нед. — А якщо з якогось дива і перепливе, скинемо їх назад у море, та й годі. От тільки вибери нового Оборонця Сходу, і ми…

Король застогнав.

— Кажу тобі востаннє, я не поставлю Оборонцем Аринового хлопчака. Знаю, що він — твій небіж, але в той час, коли Таргарієнка злягається з дотракійцем, треба з’їхати з глузду, щоб віддати чверть держави під захист хворої дитини.

Та Нед був готовий.

— Все ж нам треба мати Оборонця Сходу. Якщо не годиться Роберт Арин, признач одного зі своїх братів. От хоча б Станіса — він належне показав себе при облозі Штормоламу.

Нед почекав, щоб король проковтнув сказане. Але той не сказав нічого, натомість спохмурнів і ніяково забігав очима.

— Тобто, — тихо додав Нед, спостерігаючи за ним, — якщо титулом досі не вшановано когось іншого.

Роберт спершу мав совість хоча б почепити винуватий вид, але дуже швидко поміняв його на роздратований.

— А якщо й так?

— Гадаю, Хайме Ланістера?

Роберт стиснув острогами боки коня і рушив з хребта униз до поховань. Нед тримався поруч. Король їхав і дивився просто уперед, нікуди не відвертаючи.

— Так, — відповів він нарешті. Це важке слово мало закінчити суперечку, але не закінчило.

— Крулеріза, — мовив Нед. Тож чутки виявились правдивими. Він розумів, що ось-ось ступить на слизький грунт.