Під арку, під мур, геть від сонця до глибокої тіні… а потім знову з тіні до сонця. Навколо до залізних кілець у стіні були припнуті великі й малі човни. Батькова варта на чолі з її братом чекала на водяних сходах. Пан Едмур Таллі був кремезний молодик з шапкою кудлатого рудо-брунатного волосся на голові та вогняно-рудою бородою. Латний нагрудник був подряпаний та побитий у бою, лазурово-черлена кирея заплямована кров’ю та кіптявою. Поруч стояв князь Титос Чорноліс — твердий і прямий, як спис, з коротко підрізаними сивуватими баками та гачкуватим носом. На його яскраво-жовтому обладунку був викладений чорним бурштином складний малюнок виноградної лози; вузькі плечі вкривала накидка з крукового пір’я. Саме князь Титос очолив вилазку з Водоплину і звільнив брата Кетлін з ланістерівського табору.

— Підтягніть, — наказав пан Едмур. Троє вояків зайшли сходами по коліно у воду та підтягли човна довгими гаками. Коли з човна вистрибнув Сірий Вітер, один з вояків впустив гака, сахнувся назад, запнувся і сів дупою просто у воду. Інші зареготали, а бідолаха зовсім знітився. Теон Грейджой перестрибнув через борт човна, опинившись чоботями у воді, а тоді підняв Кетлін за стан і поставив на суху сходинку вище від себе.

Едмур зійшов сходами, аби обійняти її.

— Сестричко, — хрипко пробурмотів він. Брат мав темно-сині очі та рота, швидкого на посмішку. Зараз, утім, замість посмішки на його обличчі виднілася втома від війни і тяжких випробувань. На поранену шию накрутили перев’язок. Кетлін обійняла брата з усієї сили.

— Твоє горе — також і моє, Кет, — мовив Едмур, коли вони розчепили обійми. — Коли ми почули про князя Едарда… присягаюся, Ланістери заплатять за все. Ми помстимося за його смерть.

— Хіба помста поверне мені Неда? — спитала вона різко. Рана була надто свіжа, аби пом’якшувати слова. Кожна згадка про Неда завдавала їй нестерпного болю, а вона ж мусила залишатися сильною. Краще зараз не думати про чоловіка, поки не змучилася зовсім. — Та нехай. Помста зачекає. Зараз я маю побачити батька.

— Вони чекають у світлиці, — відповів Едмур.

— Його вельможність князь Гостер прикуті до ліжка, — повідомив батьків управитель. О боги, коли ж цей достойний добродій устиг так постаріти і посивіти? — Вони наказали мені привести вас негайно.

— Я сам відведу.

Едмур повів сестру вгору водяними сходами і через нижній двір, де колись за її руку схрестили мечі Петир Баеліш та Брандон Старк. Над головою нависали важкі пісковичні мури головної замкової вежі. Перед вартовими з пстругами на маківках шоломів, що стояли обабіч дверей, вона спитала:

— Чи дуже зле батькові? — І сама злякалася відповіді, щойно вимовила питання.

Едмур спохмурнів.

— Маестри кажуть, їм недовго вже з нами лишатися. Болить жахливо… і не відпускає.

Раптом її охопила сліпа лють на весь світ: на брата Едмура та сестру Лізу, на Ланістерів і на маестрів, на Неда і на батька, а надто на жахливих безжальних богів, які забрали їх обох від неї.

— Ти мав би повідомити, — дорікнула вона. — Послати якусь звістку, щойно дізнався.

— Батько заборонили. Не бажали, аби вороги взнали про їхню скору смерть. У державі чиниться така колотнеча… батько боялися, що як Ланістери дізнаються про їхню тілесну слабкість…

— …то завдадуть рішучого удару? — твердо закінчила Кетлін.

«Це все ти винна», прошепотів всередині голос. «Якби тобі не закортіло схопити карлика…»

Гвинтовими сходами вони підіймалися мовчки.

Головна вежа замку мала три кути, як і увесь Водоплин. Світлиця князя Гостера також була трикутна і мала кам’яний балкон, що випирав на схід, наче ніс якогось великого корабля, різьбленого з пісковця. Звідти володар замку міг спостерігати за мурами та баштами, або й зазирнути далі — туди, де зливаються води. Батькове ліжко винесли саме на цей балкон.

— Він полюбляє сидіти тут на сонці та дивитися на річку, — пояснив Едмур. — Пане батьку, дивіться, хто зі мною. Кет приїхала побачити вас…

Гостер Таллі завжди мав чималу статуру; замолоду високий та міцний, з роками він ще й роздався ушир. Але хвороба розтопила і виїла м’язи та плоть, лишивши самий кістяк. Навіть обличчя всохло і запало всередину. І тоді, коли Кетлін бачила батька востаннє, його брунатну бороду та волосся вже добряче побила сивина, але дотепер вони стали білі, мов сніг.

Батькові очі розплющилися на Едмурів голос.

— Китичко, — пробурмотів він слабким, переривчастим, хрипким від болю голосом. — Кицюня моя.

Тремтлива посмішка торкнулася його вуст, поки рука намацувала її пальці.

— Я видивлявся тебе…

— Залишу вас побалакати, — мовив брат, ніжно поцілував батькове чоло і пішов геть.

Кетлін стала навколішки і взяла батькову руку до своїх. Рука була велика, але безсила і геть позбавлена плоті; просто під шкірою гуляли кістки.

— Ви мали повідомити мені, — мовила Кетлін. — Гінцем, круком…

— Гінців перехоплюють і допитують, — відповів він. — Круків збивають стрілами…

Його скрутив раптовий напад болю, пальці уп’ялися їй в руку.

— В нутрощах у мене сидять раки… сидять і роздирають їх клішнями. Вдень і вночі. Ті раки мають гострі клішні, ой, які гострі. Маестер Виман робить мені сон-вино, дає макове молоко… Я багато сплю… але хотів прокинутися, щоб зустріти тебе. Я боявся… коли Ланістери захопили твого брата, поставили навколо свої табори… боявся, що не побачу тебе перед смертю… боявся…

— Я тут, батечку, — мовила вона. — Разом з моїм сином Роббом. Він теж хоче вас бачити.

— Твій хлопчик, — прошепотів він. — Він мав твої очі, я пам’ятаю…

— І зараз має. А ще ми привезли Хайме Ланістера у кайданах. Водоплин знову вільний, пане батьку.

Князь Гостер посміхнувся.

— Я бачив. Минулої ночі, коли все почалося, я наказав… я мусив бачити. Мене принесли до брамної башти… подивитися з мурів. Ой леле, яка краса… хвиля смолоскипів, бойові кличі над водою… такі рідні… коли спалахнули гуляй-городи, о боги… в ту мить я помер би щасливим, але мусив спочатку побачити твоїх дітей. То це вчинив твій хлопчик? Твій Робб?

— Так, — з шаленою гордістю відповіла Кетлін, — це вчинив Робб… а ще Брінден. Ваш брат теж тут, пане батьку.

— Брат… — Батьків голос стишився до слабенького шепоту. — Чорноструг… то він повернувся? З самої Долини?

— Так.

— А Ліза? — Прохолодний вітерець поворушив біле тендітне волосся. — Боги ласкаві, твоя сестра… вона теж приїхала?

Така надія, така жага звучала у голосі князя, що його дочці нестерпно було казати батькові правду.

— Ні, пробачте мені…

— А… — Обличчя зів’яло, світло пригасло у очах. — Я прагнув побачити її ще раз, перш ніж…

— Вона лишилася у Гнізді разом з сином.

Князь Гостер стомлено кивнув.

— З Робертом. По смерті бідолахи Арина він став князем Робертом… Пам’ятаю… але чому вона не приїхала з тобою?

— Сестра злякана, пане батьку. В Соколиному Гнізді вона почувається безпечніше. — Кетлін поцілувала зморшкувате батьківське чоло. — Робб чекатиме вашої ласки. Ви приймете його? А Бріндена?

— Твого сина, — прошепотів він. — Так. Сина Кет… він має мої очі, я пам’ятаю. Від самого народження. Приведи його… так.

— А вашого брата?

Батько перевів очі кудись за річку.

— Чорноструг, — мовив князь. — Він уже одружився? Взяв за дружину… якусь дівчину?

«Навіть на смертному одрі», майнула в Кетлін сумна думка.

— Він не одружився. Ви ж знаєте, пане батьку. І ніколи не одружиться.

— Я казав йому… наказав йому одружитися! Я його пан і володар. Він знає. Це моє право — влаштувати його шлюб. Гарний шлюб. Дівчина з Рожвинів. Старий дім. Гарна дівчина, вродлива… веснянки… Бетанія, так. Бідна дитина. Досі чекає. Еге ж. Досі…

— Бетанія Рожвин вийшла заміж за князя Рябина багато років тому, — нагадала Кетлін. — І має в шлюбі з ним трьох дітей.

— А хоч би й так, — пробурмотів князь Гостер. — Хоч би й так. Він плюнув їй у обличчя. Всім Рожвинам. І мені. Своєму панові, своєму братові… отакий собі Чорноструг. Я мав інші пропозиції. Дівчина князя Бракена. Вальдера Фрея… будь-яка з трьох, він сам казав… То він одружився? З кимось? Хоч із ким-небудь?