Але коли почалися кінні змагання, поле залишилося за Раегаром Таргарієном. Кронпринц мав на собі той самий обладунок, у якому потім загинув: вороновані лати з триголовим драконом його дому, викладеним рубінами на грудях панцера. Кармазиновий шовк стримів з його шолома, і жоден спис не міг його торкнутися. Він звалив Брандона, і Спижевого Йона Ройса, і навіть неперевершеного пана Артура Дейна, Вранішнього Меча.

Роберт жартував собі з Джоном та старим князем Ловичем, поки принц кружляв полем, спішивши пана Барістана у останній сутичці за корону переможця. Нед пам’ятав мить, коли згасли всі посмішки: принц Раегар Таргарієн пришпорив коня повз власну дружину, дорнійську князівну Елію Мартел, і поклав вінця королеви краси на коліна Ліанни. Він досі згадував того вінця: зимові троянди, блакитні, мов паморозь.

Нед Старк простягнув руку, аби вхопити квіткову корону, але під блідими блакитними пелюстками ховалися шпичаки. Він відчував, як ті, гострі та люті, впиваються йому в шкіру, бачив струмочок крові на пальцях. І прокинувся, тремтячи, посеред темряви.

«Обіцяй мені, Неде», шепотіла його сестра з кривавого одра. Вона так любила пахощі зимових троянд.

— Рятуйте мене, боги, — заплакав Нед. — Я втрачаю глузд.

Але боги не зізволили відповісти.

Кожного разу, як наглядач приносив йому воду, він казав собі, що пройшов іще один день. Спершу він благав принести йому якусь звістку про доньок та світ нагорі. Наглядач тільки бурчав та частував бранця копняком. Пізніше, коли почало судомити шлунок, він благав про їжу. Пусте — його не годували. Можливо, Ланістери бажали заморити його голодом до смерті. «Та ні», заперечив він сам собі. Якби Серсея хотіла його смерті, то наказала б зарізати у престольній палаті разом з його стражниками. Ні, вона хотіла мати його живим. Слабким, підупалим духом, у відчаї, але живим. Кетлін тримала в полоні її брата, і королева не насмілилася б убити Неда, бо тоді й життю Біса настав би кінець.

Ззовні підвалу донеслося брязкання залізних ланцюгів. Зарипіли двері, Нед сперся долонею на вологу стіну і потягнувся до світла. Від вогню смолоскипа він зіщулився.

— Їсти, — проскрипів він.

— Вина, — відповів голос. То був не наглядач із пацючим писком, а хтось інший: тлустіший, коротший на зріст, хоча й у такій самій шкіряній накидці та шишаку зі шпичкою. — Пийте, пане Едарде.

Він сунув Недові до рук міха з вином.

Голос видався дивно знайомим, і все ж Нед Старк допетрав не одразу.

— Варисе? — перепитав він спантеличено і доторкнувся до його обличчя. — Я не… це не сон. Це справді ви.

Огрядні щоки євнуха вкривала темна борода. Нед відчував цупке волосся долонею. Варис перетворився на бридкого наглядача, що смердів потом та кислим вином.

— Як це… та ви справжній штукар.

— Спраглий штукар, до речі, — зазначив Варис. — Ви пийте, пане мій.

Нед намацав міха тремтливими руками.

— Це та сама отрута, що ви дали Робертові?

— Ви мене ображаєте, — сумно відповів Варис. — А й справді, чого це всі так погано думають про євнухів? Дайте сюди міха.

Він хильнув, і з куточка повногубого рота потекла цівка вина.

— Не таке гарне, як ви наливали мені надвечір турніру Правиці, але не отруйніше за інші, — вирік він, витираючи губи. — Ось вам.

Нед спробував ковток.

— Кисла гидота. — І трохи не виблював його назад.

— Кожен мусить колись ковтати кислу гидоту. Хоч вельможний князь, хоч бідний євнух. Ваш час саме настав, мій пане. Солодощі скінчилися.

— Мої доньки…

— Менша дівчинка втекла від пана Мерина невідомо куди, — мовив Варис. — Я її знайти не зміг. Ланістери теж не змогли. На щастя. Наш новий король-бо її не дуже любить. А ваша більшенька усе ще заручена з Джофрі. Серсея тримає її коло себе. Кілька днів тому дівчинка прохала при дворі зберегти вам життя. Шкода, що вас там не було — так зворушливо, просто серце краялося.

Варис нахилився ближче.

— Сподіваюся, пане Едарде, ви вже усвідомили, що вам кінець?

— Королева не вб’є мене, — мовив Нед. Голова в нього паморочилася: вино було міцне, а він так давно нічого не їв. — Кет… Кет захопила її брата…

— Не того брата, якого мала б, — зітхнув Варис. — Та й того вже не має. Впустила Біса між пальців. Гадаю, він зараз лежить випатраний десь у Місячних горах.

— Якщо це правда, вріжте мені горло, та й по тому, — простогнав Нед, очманілий від вина, смертельно втомлений і охоплений відчаєм.

— Вашої крові мені треба найменше у світі.

Нед скривився.

— Коли нищили мою сторожу, ви стояли біля королеви й дивилися, не кажучи ані слова.

— І знову б так вчинив. Пригадайте, що я не мав ані зброї, ані обладунку, а навколо стояли ланістерівські стражники.

Євнух дивився на нього з цікавістю, схиливши голову.

— Коли я був хлопчиком, ще не врізаним, то подорожував Вільними Містами з ватагою мартоплясів. Вони навчили мене, що кожна людина має написану для неї роль — що у вертепі, що в житті. Так і при дворі. Королівський Правосуд має жахати людей, коронний підскарбій — труситися за кожен мідяк, Регіментар Королегвардії — уособлювати лицарські чесноти… а коронний шепотинник — все знати, не мати совісті й покірно служити престолові. Свавільний шепотинник — таке ж безглуздя, як боягузливий лицар.

Він забрав міха з вином і зробив ковток.

Нед уважно вивчив євнухове обличчя, шукаючи на ньому правду поміж блазенських шрамів та несправжньої бороди. Потім скуштував іще вина. Цього разу воно пішло легше.

— Ви можете вийняти мене з цієї ями?

— Міг би… але чи буду? Ні. Бо виникнуть питання, а відповіді на них приведуть до мене.

Нед так і думав.

— Ви досить відверті.

— Євнух не має честі, а павук не може дозволити собі совісті, пане мій.

— Ви можете хоча б передати від мене звістку?

— Залежно, яка звістка. Радо надам вам папір та чорнило, якщо ви цього бажаєте. Коли ви напишете листа, я його прочитаю. А от передати чи ні — вирішу з власних міркувань.

— Власних міркувань… І про що ж ви міркуєте, пане Варисе?

— Про мир, — без вагань відповів Варис. — Бодай одна особа у Король-Березі відчайдушно прагнула зберегти життя Робертові Баратеону. Ця особа — я.

Він зітхнув.

— Чотирнадцять років я беріг його від ворогів, але від друзів вберегти не зміг. З якого дурного божевілля ви сказали королеві Серсеї, що знаєте правду про походження Джофрі?

— З божевілля милосердя, — зізнався Нед.

— Ага, — зазначив Варис. — Ось воно як. Ви чесна та шляхетна людина, пане Едарде. Інколи я про це забуваю. Бо дуже мало зустрічав у житті подібних людей.

Він озирнувся підвалом.

— І коли я бачу, куди вас завела чесність і шляхетність, то розумію, чому стрічав їх так мало.

Нед Старк відкинув голову на вологу кам’яну стіну і заплющив очі. Ногу смикало від болю.

— Вино короля… ви допитували Ланселя?

— О, так. Серсея дала йому кілька міхів і сказала, що то улюблений Робертів збір.

Євнух здвигнув плечима.

— Доля мисливця — наражатися на небезпеку. Якби Роберта не зарізав вепр, він міг би впасти з коня, наступити на гадюку, втрапити під випадкову стрілу… зрештою, ліс — то бійня, де самі боги ллють кров річками. Короля вбило не вино. Його вбило ваше милосердя.

Нед боявся це почути.

— Я благаю богів пробачити мені.

— Якщо вони є, — зазначив Варис, — то може, й пробачать. Але королева однак би не забарилася завдати удару. Роберт ставав надто свавільний. Вона мусила позбавитися його, аби звільнити руки для його братів. О, то така собі парочка — Станіс та Ренлі — скажу я вам. Дві ручки у двох рукавичках, от тільки одна — сталева латна, а друга — м’якенька шовкова.

Євнух витер рота тилом долоні.

— Ви вчинили дурницю, пане мій добрий. Треба було слухати Мізинця, коли він закликав вас підтримати Джофрі на троні.

— Як… як ви дізналися?

Варис посміхнувся.

— Дізнався, та й годі, не переймайтеся. А ще я знаю, що назавтра вас відвідає сама королева.