Ар’я не хотіла його залишати, але він навчив її слухатися своїх наказів.

— Прудка, мов олень, — прошепотіла вона.

— Таки-так, — відповів Сиріо Форель, зустрічаючи ланістерських нападників.

Ар’я відступила, міцно стискаючи у руці власного дерев’яного меча. Споглядаючи за Сиріо зараз, вона зрозуміла, що на уроках він з нею просто бавився. Кармазинники наступали на нього з трьох боків зі сталевою зброєю у руках, у кольчугах на грудях і плечах, зі сталевими пластинами на причинних місцях. Але їхні ноги були вкриті тільки шкірою, на руках не було рукавиць, а шоломці мали носові стрілки, та не мали заборол.

Сиріо не чекав, коли вони прийдуть, а крутнувся наліво. Ар’я ніколи не бачила, щоб людина рухалася так швидко. Він зупинив одного меча своєю палицею і рвучко ухилився від другого. Втративши рівновагу, другий вояк врізався у першого. Сиріо приклався йому чоботом по спині, й обидва кармазинники впали разом. Третій стражник перестрибнув через них, рубаючи водотанцівника по голові. Сиріо пірнув під його клинок і уколов знизу вгору. Стражник упав з лементом, а з червоної мокрої ями на місці його лівого ока ринула кров.

Тим часом підводилися ті двоє, які впали раніше. Сиріо розбив одному ногою обличчя і здер з іншого сталевого шишака. Вояк з кинджалом тицьнув своєю зброєю, але Сиріо піймав удар на шолом і розтрощив колінну чашку нападника своєю палицею. Останній кармазинник вилаявся і кинувся у атаку, рублячи мечем обіруч. Сиріо крутнувся вправо, жорстокий удар втрапив воякові без шолома між шиєю і плечем саме тоді, коли він підвівся навколішки, і розпанахав кольчугу, варену шкіру та живу плоть. Той заверещав, а поки його вбивця намагався вивільнити зброю, Сиріо пхнув його дерев’яним мечем у борлака. Стражник придушено схлипнув, відступив назад, ухопився за горло і посинів обличчям.

За той час, що Ар’я дісталася задніх дверей до кухні, п’ятеро вояків лежали непритомні, вмирали або вже вмерли. Вона почула прокльони пана Мерина Транта.

— Кляті безрукі йолопи, — бурмотів він, витягаючи меча-півторака з піхов.

Сиріо Форель знову став у стійку і цокнув язиком.

— Ар’я-дитино, — покликав він, не дивлячись на неї, — ану зникни негайно.

«Дивись очима», вчив він її. Вона бачила ось що: лицаря у світлому повному обладунку від п’ят до голови, з вкритими металом ногами, руками і горлом, з очима під високим білим шоломом, з гострою крицею у руках. Проти цього: Сиріо у шкіряному жилеті, з дерев’яним мечем у руках.

— Сиріо, тікайте! — закричала вона.

— Перші меч Браавоса не тікає, — проспівав він, коли пан Мерин пішов у атаку. Сиріо вивернувся від першого удару, і його меч зник у повітрі, перетворившись на вихор. За один удар серця він поцілив лицаря у скроню, лікоть та горло. Дерево задзвеніло по металові шолома, наруча і ринграфа. Ар’я стояла, як примерзла. Пан Мерин напав, Сиріо відступив. Він стримав перший удар, вивернувся від другого, відхилив третій.

Четвертий розрубав його палицю навпіл, розколовши дерево і розрізавши свинцеву середину.

Схлипуючи, Ар’я повернулася і побігла.

Вона промчала крізь кухні та маслоробні, засліпнувши від жаху, вивертаючись між кухарями та кухарчуками. Служниця при хлібопікові ступила просто перед нею, несучи дерев’яну тацю. Ар’я збила її на підлогу, розкидавши запашні свіжоспечені хлібини. Почула позаду себе крики, крутнулася навколо огрядного різника, що глипав на неї з розкритим ротом, тримаючи у червоних по лікоть руках тесак для м’яса.

В голові буяло усе разом, чого її вчив Сиріо Форель. «Прудка, мов сарна. Тиха, мов тінь. Страх ріже глибше, ніж меч. Стрімка, мов змія. Спокійна, мов тиха вода. Страх ріже глибше, ніж меч. Сильна, мов ведмідь. Люта, мов росомаха. Страх ріже глибше, ніж меч. Той, хто боїться програти, вже програв. Страх ріже глибше, ніж меч. Страх ріже глибше, ніж меч. Страх ріже глибше, ніж меч.»

Руків’я дерев’яного меча було слизьке від поту. Досягши баштових сходів, Ар’я важко дихала. На мить вона стала, мов вкопана. Вгору чи вниз? Побігши вгору, вона б потрапила до накритного мосту через малий двір до Башти Правиці, але там її напевне чекали. «Не роби того, чого від тебе чекають», колись сказав Сиріо Форель. Ар’я побігла вниз, колами, перестрибуючи через дві-три вузькі кам’яні сходинки. Вона опинилася у склепінчастому підвалі, схожому на печеру, оточена стосами пивних барил у дванадцять стоп заввишки. Світло пробивалося сюди крізь вузькі похилі вікна високо у стіні.

Підвал нікуди не вів. Єдиний вихід був там, де вона увійшла. Тими сходами повертатися вона не сміла, але ж і залишатися не могла. Вона мала знайти батька і розповісти, що сталося. Батько захистить її від біди.

Ар’я запхала дерев’яного меча за пояс і почала лізти, перестрибуючи з одного барила на інше, поки не допалася вікна. Вхопившись за камінь обома руками, підтягнулася вгору. Стіна була зо три стопи завтовшки, а вікно — наче прокопаний у ній прохід, що вів догори й назовні. Ар’я поповзла до світла, звиваючись. Коли голова виткнулася на поверхню землі, вона роззирнулася двором і побачила Башту Правиці.

Товстелезні дерев’яні двері були вибиті й порубані — напевне, сокирами. На сходах простягся покійник: обличчям униз, заплутавшись у власному одязі, червоніючи від крові кольчужною спиною. На покійнику була сіра вовняна делія, облямована білим єдвабом, з жахом усвідомила дівчинка. Але не розібрала, хто то був.

— Ні, — прошепотіла вона. Що тут сталося? Де її батько? Чому по неї прийшли кармазинники? Вона згадала, що казав чоловік з жовтою бородою того дня, коли вона знайшла чудовиськ. «Один Правиця помер, то чому б і не другий?» Ар’я відчула сльози на очах і затамувала подих, прислухаючись. Почула звуки бою, вигуки, вереск, брязкання заліза. Все це чулося з вікон Башти Правиці.

Отже, вона не могла повертатися. Її батька…

Ар’я заплющила очі. Налякана, вона не сміла навіть ворухнутися. Вони вбили Джорі, Вила та Геварда, а ще того стражника на сходах, хто б він не був. Могли вбити і батька. Ба навіть її, якби упіймали. «Страх ріже гірше, ніж меч», мовила вона уголос, але прикидатися водотанцівницею було безглуздо. Сиріо Форель — ось справжній водотанцівник, і білий лицар вже, мабуть, убив його. А вона — лише маленька, самотня, налякана дівчинка з дерев’яним мечем.

Вона виповзла на двір, сторожко споглядаючи навколо, поки спиналася на ноги. Замок здавався покинутим людьми. Але ж Червоний Дитинець ніколи не стояв покинутим. Мабуть, усі люди ховалися всередині, засунувши двері як слід. Ар’я кинула палкий погляд на вікна своєї опочивальні, потім рушила геть від Башти Правиці, тримаючись якнайближче до стіни, рухаючись від тіні до тіні. Вона уявила, що це знову котячі лови… от тільки кішкою тепер була вона, і якщо її спіймають, то вб’ють.

Перебігаючи між будівлями та через мури, тримаючись спиною до каменя, коли тільки можливо, щоб ніхто не застав її зненацька, Ар’я дісталася стаєнь майже без пригод. Поки вона просувалася краєм внутрішнього двору, мимо пробіг десяток золотокирейних стражників у латах, але не знаючи, на чиєму вони боці, Ар’я тільки пригнулася нижче у тіні та пропустила їх мимо.

Гулен, що був конюшим у Зимосічі, відколи Ар’я пам’ятала себе, лежав купою на землі коло дверей стайні. Його проштрикнули стільки разів, що сорочку мовби прикрасили кармазинові квіти. Ар’я була певна, що він мертвий, та коли підкралася ближче, він розплющив очі.

— Ар’я-Підніжка, — прошепотів вірний слуга дому Старк. — Маєш… попередити… пана батька…

Червона слина взялася пухирями в нього на губах. Конюший закрив очі й замовк назавжди.

Всередині лежали ще тіла: машталір, з яким вона гралася, і троє батькових стражників. Віз, закладений ящиками та скринями, стояв покинутий коло дверей. Мабуть, покійники вантажили його для виїзду в гавань, коли на них напали. Ар’я підібралася ближче. Один з мерців був Десмонд, який показав їй меча і присягнувся обороняти батька. Він лежав на спині й вдивлявся у стелю сліпими очима, по яких повзали мухи. Поруч лежав убитий в червоній киреї та шоломі з левом дому Ланістер. Лише один. «Кожен північник вартий десяти отих південних жевжиків», казав їй Десмонд.