— Monsieur виглядав дуже захопленим. Правда, monsieur? — усміхнулася жінка. 

— Так, — сказав я. 

Ми вийшли на вулицю й попрямували нею. Було холодно, мов узимку, і віяв вітер.  

— Ой, люба, я так тебе кохаю, — сказав я. 

— Правда ж, нам тут гарно? — сказала Кетрін. — Чуєш. Давай-но підемо кудись і вип’ємо пива замість чаю. Це дуже корисно для маленької Кетрін. Не буде так швидко рости. 

— Ох, ця мала Кетрін, — сказав я. — Така нероба. 

— Вона була дуже чемна, — сказала Кетрін. — Майже не завдає клопоту. Лікар каже, що пиво мені корисне, щоб вона не дуже росла. 

— Якщо ти не даватимеш їй рости, і вона виявиться хлопчиком, він може стати жокеєм. 

— Думаю, що коли ми вже справді матимемо дитину, нам треба буде одружитися, — сказала Кетрін. 

Ми сиділи в кутку за столиком у пивбарі. Надворі вже сутеніло. Було ще рано, але день був похмурий, і швидко почало смеркати. 

— Можемо одружитися й тепер, — сказав я. 

— Ні, — сказала Кетрін. — Мені буде соромно. Уже все видно. Я не зможу брати шлюб у такому вигляді. 

— Шкода, що ми досі не одружилися. 

— Можливо, це було б краще. Але ж коли ми могли це зробити, дорогенький? 

— Не знаю. 

— Я знаю одне. Я не піду брати шлюб такою гладкою матроною. 

— Ти зовсім не гладка. 

— О, так, дорогенький. Перукарка вже питала мене, чи то наша перша дитина. Я збрехала і сказала ні, ми вже маємо двох хлопчиків і двох дівчат. 

— То коли ж ми одружимось? 

— Коли я знову схудну. Влаштуємо розкішне весілля, щоб усі думали, яка ж це гарна молода пара. 

— І це тебе не турбує? 

— Дорогенький, чого б це мало мене турбувати? Мені тільки одного разу було погано, коли я відчула себе якоюсь повією в Мілані, та й то це тривало тільки сім хвилин, а причиною були ті меблі в номері. Хіба ж я тобі не добра дружина? 

— Ти чудова дружина. 

— Тоді не переймайся формальностями, дорогенький. Я вийду за тебе заміж одразу, коли знову схудну. 

— Гаразд. 

— Думаєш, я можу випити ще одне пиво? Лікар казав, що в мене трохи завузькі стегна, тому було б краще, щоб ми не давали малій Кетрін задуже рости. 

— А що він ще сказав? — розхвилювався я. 

— Нічого. В мене чудовий кров’яний тиск, дорогенький. Він був просто захоплений моїм кров’яним тиском. 

— А що він сказав про твої вузькі стегна? 

— Нічого. Зовсім нічого. Сказав, щоб я не ставала на лижі. 

— Це правильно. 

— Він сказав, що вже запізно починати, якщо я ніколи не робила цього раніше. Тобто, можна спробувати, але так, щоб не падати. 

— Я бачу, що він великий жартівник. 

— Він справді був дуже приємний. Покличемо його, коли почнуться пологи. 

— А ти запитала його, чи нам слід одружитися? 

— Ні. Я сказала йому, що ми одружилися чотири роки тому. Розумієш, дорогенький, якщо я одружуся з тобою, я стану американкою, а за американськими законами дитина вважатиметься законною, хоч коли б ми взяли шлюб. 

— Де це ти таке розкопала? 

— У бібліотеці, в нью-йоркському «Всесвітньому альманасі». 

— Яка ти розкішна дівчинка. 

— Я буду дуже рада стати американкою, і ми поїдемо в Америку, правда, дорогенький? Я хочу побачити Ніагарський водоспад. 

— Ти чудова дівчинка. 

— Я ще щось хотіла б побачити, але не можу пригадати. 

— Бойні? 

— Ні. Не можу пригадати. 

— Будинок Вулворта? 

— Ні. 

— Великий каньйон? 

— Ні. Але хочу і його побачити. 

— То що ж то було? 

— Золоті Ворота! Ось що я хочу побачити. А де ці Золоті Ворота? 

— У Сан-Франциско. 

— Туди й поїдемо. Я все одно хотіла побачити Сан-Франциско. 

— Гаразд. Поїдемо. 

— А тепер поїхали до себе нагору. Добре? Встигнемо на поїзд? 

— Буде на початку шостої. 

— То їдьмо. 

— Гаразд. Я тільки вип’ю ще кухоль пива. 

Коли ми вийшли на вулицю, а тоді почали підніматися сходами до станції, було вже дуже холодно. Холодний вітер віяв з Ронської долини. У вітринах крамниць світилося, і ми видерлися крутими кам’яними сходами на горішню вулицю, а тоді ще одними сходами до станції. Там уже стояв електропоїзд, усі вагони якого були освітлені. Час відходу демонструвався на окремому циферблаті. Його стрілки показували десять хвилин на шосту. Я поглянув на станційний годинник. Було вже п’ять хвилин на шосту. Коли ми сідали у вагон, я побачив машиніста й кондуктора, що виходили з буфету. Ми сіли й відчинили вікно. Поїзд опалювали електрикою, і у вагоні було душно, але з вікна повіяло свіжим холодним повітрям. 

— Втомилася, Кет? — запитав я. 

— Ні. Чудово себе почуваю. 

— Їхати недалеко. 

— Я люблю тут їздити, — сказала вона. — Не журись за мене, дорогенький. Зі мною все добре. 

Сніг випав лише за три дні до Різдва. Одного ранку ми прокинулись, а за вікном падав сніг. Ми лежали в ліжку, у грубі гудів вогонь, а ми дивилися, як сипле сніг. Пані Ґуттінґен забрала таці від сніданку і доклала полін у грубу. Це була справжня заметіль. Господиня сказала, що мести почало десь опівночі. Я підійшов до вікна й визирнув з нього, але по той бік дороги вже нічого не було видно. Мело й завівало зі страшною силою. Я знову ліг у ліжко, і ми лежали собі й розмовляли. 

— Жаль, що мені не можна на лижі, — сказала Кетрін. — Мене просто злість бере. 

— Дістанемо санки й поїдемо дорогою вниз. Для тебе це буде не гірше, ніж їхати машиною. 

— А не труситиме? 

— Побачимо. 

— Хоч би не дуже трусило. 

— Пізніше прогуляємось по снігу. 

— Перед обідом, — сказала Кетрін, — щоб нагуляти гарний апетит. 

— Я й так завжди голодний. 

— Я теж. 

Ми вийшли під сніг, але скрізь були такі замети, що ми не могли далеко зайти. 

Я йшов попереду, прокладаючи стежку до станції, але поки ми туди дісталися, ми вже відчули втому. Так мело, що ми майже нічого не бачили, тож ми зайшли в маленький готельчик біля станції, де обтрусили одне одного віничком, сіли на лаву й замовили вермут. 

— Оце так завірюха, — сказала буфетниця. 

— Так. 

— Цього року довго не було снігу. 

— Так. 

— Можна, я з’їм шоколадку? — сказала Кетрін. — Чи нам уже скоро обідати? Я весь час голодна. 

— Можеш з’їсти, — сказав я. 

— Я візьму з горішками, — сказала Кетрін. 

— Вони дуже смачні, — сказала буфетниця. — Я їх найбільше люблю. 

— А я ще вип’ю вермуту, — сказав я. 

Коли ми вийшли, щоб повертатися назад, нашу стежку вже цілком замело снігом. Там, де були наші глибокі сліди, проглядалися лише ледь помітні ямки. Сніг сипав нам у очі, і ми ледве могли щось бачити. Ми обтрусилися й пішли нагору обідати. Обід нам подавав пан Ґуттінґен. 

— Завтра вже можна й на лижі, — сказав він. — Ви ходите на лижах, пане Генрі? 

— Ні. Але хотів би навчитися. 

— Навчитися легко. Мій син приїде на Різдво і вас навчить. 

— Це добре. А коли він приїде? 

— Завтра ввечері. 

Коли ми сиділи після обіду біля груби в нашій маленькій кімнатці, дивлячись на сніг за вікном, Кетрін сказала:  

— А ти не хотів би, дорогенький, поїхати кудись без мене, разом із чоловіками, на лижах? 

— Ні. Навіщо це мені? 

— Мені інколи здається, що ти б хотів побачити й інших людей, крім мене. 

— А ти хочеш бачити когось іншого? 

— Ні. 

— От і я теж ні. 

— Я знаю. Але ж ти інакший, ніж я. Я чекаю дитину, тому мені й не хочеться робити нічого іншого. Я знаю, що я зараз страшенно дурненька й забагато говорю, і здається, що тобі варто було б кудись поїхати, щоб не втомитися від мене. 

— Ти хочеш, щоб я кудись поїхав? 

— Ні. Я хочу, щоб ти був тут. 

— Я теж цього хочу. 

— Ходи до мене, — сказала вона. — Я хочу помацати ґулю на твоїй голові. Вона така велика.