— Вони думають, що їх ніхто не змусить воювати, якщо вони повикидають гвинтівки. 

Ми йшли в темряві й під дощем узбіччям дороги, і я бачив, що в багатьох солдатів були ще на плечах гвинтівки. Вони стирчали над їхніми накидками. 

— Що за бригада? — гукнув якийсь офіцер. 

— Brigata di Pace, — крикнув йому хтось. — Бригада миру!  

Офіцер нічого не відповів. 

— Що він каже? Що каже той офіцер? 

— Геть офіцера. Viva la Pace! 

— Ходімо, — сказав Піані. Ми проминули дві англійські санітарні карети, покинуті серед інших застряглих машин. 

— Це з Ґоріції, — сказав Піані. — Я знаю ці машини. 

— Вони заїхали далі, ніж ми. 

— Бо виїхали раніше. 

— Цікаво, де їхні водії? 

— Мабуть, десь там попереду. 

— Німці зупинились перед Удіне, — сказав я. — Ці всі люди встигнуть ще перейти річку. 

— Так, — сказав Піані. — Тому я й думаю, що війна триватиме далі. 

— Німці могли б іти вперед, — сказав я. — Цікаво, чому вони цього не зробили. 

— Я не знаю. Нічого не знаю про цю війну. 

— Мабуть, мусили дочекатися решти транспорту. 

— Не знаю, — сказав Піані. Наодинці зі мною він став значно лагіднішим. Бо в колі інших водіїв він бував дуже гострий на язик. 

— Ви одружені, Луїджі? 

— Ви знаєте, що так. 

— Це тому ви не хотіли потрапити в полон? 

— Одна з причин. А ви, Tenente, одружені? 

— Ні. 

— Бонелло теж ні. 

— Те, що чоловік одружений, ще нічого не означає. Але мені здається, що одруженого тягне назад, до своєї дружини, — сказав я. 

Мені хотілося поговорити про дружин. 

— Так. 

— Як ваші ноги? 

— Та як, болять. 

Ще вдосвіта ми вийшли на берег Тальяменто і рушили вздовж річки, що широко розлилася, до мосту, яким усі переправлялися на той бік. 

— Вони могли б закріпитися на цій річці, — сказав Піані. 

У темряві здавалося, що вода піднялася дуже високо. Вона клекотіла у руслі, що стало значно ширшим. Дерев’яний міст був завдовжки майже в три чверті милі, і річка, що зазвичай текла вузькими потічками по широкому кам’яному річищу далеко внизу під мостом, тепер мало не сягала дерев’яних дошок настилу. Ми пройшли берегом, а тоді злилися з натовпом, що переходив міст. Поволі просуваючись під дощем у кількох футах над вируючим потоком, затиснутий у натовпі, мало не впритул до артилерійського зарядного ящика переді мною, я дивився через огорожу мосту на річку. Тепер, коли ми вже не могли йти так, як самі цього бажали, я відчув страшенну втому. Перехід через міст не викликав якогось особливого пожвавлення. Мені було цікаво, що сталося б, якби серед білого дня цей міст почали бомбити з літака. 

— Піані, — сказав я. 

— Я тут, Tenente.  

У цій тисняві він опинився трохи далі в юрбі. Ніхто не розмовляв. Усі намагалися якомога швидше перейти міст, не думаючи більше ні про що. Ми були вже майже на тому боці. Наприкінці мосту стояли з двох сторін офіцери й карабінери, світячи ліхтариками. Я бачив їхні силуети на тлі неба. Коли ми підійшли ближче, я побачив, як один з офіцерів показав на когось у колоні. До того чоловіка рушив карабінер і вивів його, тримаючи за руку. Тоді відвів його вбік від дороги. Ми майже порівнялися з ними. Офіцери пильно приглядалися до кожного в колоні, інколи перемовляючись між собою, а тоді виходили вперед і висвічували чиєсь обличчя ліхтариком. Якраз перед тим, як ми порівнялися з ними, вони вивели з колони ще когось. Я побачив цього чоловіка. То був підполковник. Коли його освітили ліхтариком, я побачив зірочки у прямокутнику на його рукаві. Він був сивочолий, низькорослий і гладкий. Карабінер потягнув його кудись за спини тих офіцерів. Коли ми порівнялися з ними, я побачив, як один чи двоє придивилися до мене. Тоді один показав на мене і сказав щось карабінерові. Я побачив, що карабінер прямує до мене, проштовхуючись крізь крайні ряди колони, а тоді відчув, як він хапає мене за комір. 

— Що ти робиш? — сказав я і вдарив його в обличчя. 

Я побачив під капелюхом його мармизу, закручені вгору вуса і кров, що стікала по щоці. Ще один кинувся до нас. 

— Що ти таке робиш? — сказав я. 

Він не відповів. Вичікував зручної нагоди схопити мене. Я сягнув рукою за спину, щоб витягти пістолет. 

— Ти що, забув, що не маєш права чіпати офіцера? 

Той другий схопив мене ззаду і викрутив руку догори. Я повернувся до нього, а тоді перший вчепився мені за шию. Я вдарив його ногою по гомілках, а лівим коліном засадив йому в пах. 

— Стріляйте, якщо опирається, — почув я чийсь голос. 

— Що це все означає? — спробував я крикнути, але мій голос був не надто гучний. 

Вони вже затягли мене на узбіччя. 

— Стріляйте, якщо опирається, — сказав офіцер. — Відведіть його туди. 

— Хто ви такі? 

— Побачите. 

— Хто ви такі? 

— Польова жандармерія, — сказав інший офіцер. 

— Чому ж ви не сказали мені вийти з колони, замість того, щоб мене хапав той бурмило-аероплан. 

Вони не відповіли. Не зобов’язані були відповідати. Бо це була польова жандармерія. 

— Відведіть його туди, до інших, — сказав перший офіцер. — Чуєте? Він говорить італійською з акцентом. 

— Так, як і ти, смердюче лайно, — сказав я. 

— Ведіть його до інших, — сказав перший офіцер. Мене повели повз офіцерів убік від дороги, туди, де на галявині понад берегом річки стояла купка людей. Поки ми йшли, звідти долинули постріли. Я бачив спалахи й ляскіт залпу. Ми підійшли до тієї купки. Там стояли рядочком четверо офіцерів, а перед ними якийсь чоловік, оточений двома карабінерами. Неподалік стояла ще одна група людей під охороною карабінерів. Четверо інших карабінерів спиралися на свої карабіни біля офіцерів, що провадили допит. Ці карабінери були в крислатих капелюхах. Ті двоє, з якими я прийшов, підштовхнули мене до тих, що очікували допиту. Я подивився на чоловіка, якого допитували офіцери. То був той гладкий, сивочолий і низькорослий підполковник, якого вивели з колони. Офіцери вели допит з усією вправністю, сухістю й самовпевненістю італійців, які мали право стріляти без побоювань, що хтось вистрілить у них. 

— З якої бригади? 

Він їм сказав. 

— Полк? 

Він їм сказав. 

— Чому ви не зі своїм полком? 

Він їм сказав. 

— Ви що, не знаєте, що офіцер має бути зі своєю частиною?  

Він це знав. 

Оце й усе. Заговорив другий офіцер. 

— Це через вас і таких, як ви, варвари топчуть священну землю нашої вітчизни. 

— Я перепрошую, — сказав підполковник. 

— Це через зраду таких, як ви, ми втратили плоди перемоги. 

— Чи вам колись доводилося відступати? — спитав підполковник. 

— Італія ніколи не відступає. 

Ми стояли під дощем і слухали це все. Ми стояли обличчям до офіцерів, а допитуваний — попереду від нас і трохи збоку. 

— Якщо ви збираєтесь мене розстріляти, — сказав підполковник, — робіть це, будь ласка, відразу, без зайвих розпитувань. Цей допит безглуздий.  

Він перехрестився. Офіцери перемовились між собою. Один записав щось у блокноті. 

— Залишив свою частину, присуджений до розстрілу, — сказав він. 

Двоє карабінерів повели підполковника до берега річки. Він ішов під дощем, літній простоволосий чоловік, оточений карабінерами. Я не бачив, як його розстрілювали, але чув постріли. Вони вже допитували когось іншого. Цей офіцер також відбився від своєї частини. Йому не дали нагоди щось пояснювати. Він заплакав, коли йому зачитали з блокнота вирок, а поки його розстрілювали, вони вже почали допитувати наступного. Вони, здається, взяли собі за правило допитувати наступну жертву в той час, як розстрілюють попередню. Тому було очевидно, що в цій ситуації вони вже й самі нічого не можуть змінити. Я не знав, чекати мені допиту чи спробувати відразу втекти. Бо ж очевидно, що я був німцем у італійській формі. Я бачив, як працюють їхні мізки, якщо в них узагалі були мізки і якщо вони ще працювали. Це все були молодики, які рятували свою країну. За Тальяменто заново формувалася Друга армія. Вони страчували усіх офіцерів у ранзі майора й вище, котрі відбилися від своїх частин. А заодно вони без зайвих формальностей розправлялися з німецькими агітаторами в італійській формі. Вони були у сталевих касках. Серед нас тільки двоє мали такі сталеві каски. І ще їх мав дехто з карабінерів. Усі інші карабінери носили крислаті капелюхи. Ми їх прозивали аеропланами. Ми стояли під дощем, і нас виводили поодинці на допит, а тоді розстрілювали. Жоден із допитаних досі не уникнув розстрілу. Ці люди вели допити з тією розкішною безсторонністю й відданістю букві закону, що трапляється в тих, хто засуджує до смерті інших, не відчуваючи жодної загрози власному життю. Тепер вони допитували полковника лінійного полку. До нашої групи щойно додали ще трьох офіцерів.