— Ви бачили авто? — спитав я.
— Ні. Ми стежили за вами.
— Отим мостом переїхав німецький штабний автомобіль.
— Штабний автомобіль?
— Так.
— Пресвята Маріє.
Підійшли решта, і ми всі припали до брудної землі за насипом, дивлячись понад рейками на міст, дерева, канаву й дорогу.
— Думаєте, нас оточили, Tenente?
— Не маю поняття. Знаю тільки, що німецьке штабне авто проїхало тією дорогою.
— А ви себе не почуваєте якось дивно, Tenente? У голові вам не баламутиться?
— Сам ти баламут, Бонелло.
— Може, щось вип’ємо? — спитав Піані. — Якщо нас оточили, то можемо принаймні випити.
Він відчепив від пояса флягу й відкоркував її.
— Дивіться! Дивіться! — сказав Аймо, показуючи на дорогу. Ми побачили, як понад кам’яним парапетом мосту рухаються німецькі каски. Нахилені вперед, вони пересувалися аж якось неприродно плинно. Коли вони з’їхали з мосту, ми змогли добре їх розгледіти. Це були велосипедні війська. Я бачив обличчя перших двох. Були вони червонощокі і вгодовані. Каски закривали їм чоло і скроні. Карабіни були причеплені до велосипедних рам. З поясів звисали ручками донизу гранати. Їхні каски й сірі мундири були мокрі, й вони їхали неквапливо, роззираючись навсібіч. Спереду їхало двоє, тоді четверо в ряд, тоді знову двоє, а потім майже дюжина; пізніше ще одна дюжина і, врешті, останній один. Вони не розмовляли, хоч ми й так би їх не почули за шумом ріки. Вони виїхали на дорогу і зникли з виду.
— Пресвята Маріє, — сказав Аймо.
— То були німці, — сказав Піані. — То не австріяки.
— Чому їх ніхто не зупиняє? — сказав я. — Чому не підірвали міст? Чому немає кулеметів на насипі?
— Це ви нам поясніть, Tenente, — сказав Бонелло.
Я просто лютував зі злості.
— Суцільне божевілля. Там унизу висаджують маленький мостик. А цей міст на головній трасі. Де всі пропали? Чому навіть не пробують їх зупинити?
— От і поясніть нам, Tenente, — сказав Бонелло.
Я замовк. Це взагалі не моя справа; я повинен був доїхати трьома санітарними машинами до Порденоне. Я цього не зробив. І тепер я мав просто дістатися до Порденоне. Але виглядає, що я й до Удіне можу не добратися. Ну, й чорти б його забрали, як не зможу. Головне тепер зберігати спокій і не потрапити під кулю чи в полон.
— То де там твоя фляга? — спитав я Піані.
Він подав її мені. Я відпив добрячий ковток.
— Можемо йти далі, — сказав я. — Але без поспіху. Хочете щось перекусити?
— Тут не варто затримуватися, — сказав Бонелло.
— Гаразд. Тоді йдемо.
— Підемо цим боком, щоб нас не було видно?
— Краще йти згори. Вони можуть з’явитися й на цьому мості. Буде погано, якщо ми їх запізно помітимо, й вони опиняться над нами.
Ми рушили залізничною колією. Обабіч нас простягалася мокра рівнина. Попереду за рівниною височіло на пагорбі Удіне. Від замку на пагорбі збігали додолу дахи будинків. Ми бачили дзвіницю й годинникову вежу. Поля були всіяні шовковичними деревами. Попереду я побачив зруйновані рейки. Шпали також було викопано і скинуто під насип.
— Униз! Униз! — гукнув Аймо.
Ми скотилися додолу під насип. Дорогою їхала чергова група велосипедистів. Я визирнув з-за краю насипу й побачив, що вони поїхали далі.
— Вони нас бачили, але не спинилися, — сказав Аймо.
— Нас там нагорі повбивають, Tenente, — сказав Бонелло.
— Ми їм не потрібні, — сказав я. — У них інша ціль. Нам буде гірше, якщо на нас натраплять зненацька.
— Я б волів іти тут, де нас не видно, — сказав Бонелло.
— Гаразд. А ми підемо колією.
— Думаєте, ми прорвемося? — спитав Аймо.
— Звісно. Їх тут ще небагато. У темряві дійдемо.
— А що робив той штабний автомобіль?
— Бог його знає, — сказав я.
Ми рушили далі колією. Бонелло втомився брьохати в грязюці під насипом і теж піднявся до нас. Залізниця повернула на південь, віддаляючись від шосе, і ми вже не могли бачити, хто там їде. Невеличкий місточок через канал було підірвано, але ми спромоглися перелізти на той бік по залишках підпор. Попереду лунали постріли.
За каналом ми знову піднялися на колію. Вона тяглася полями прямо до міста. Попереду виднілася ще одна залізнична колія. На півночі була головна траса, на якій ми бачили велосипедистів; на півдні перетинала поля невеличка бічна дорога, обсаджена розлогими деревами. Я подумав, що нам краще звернути на південь, обійшовши таким чином місто, і рухатися польовими дорогами до Кампоформіо та до шосе на Тальяменто. Ми б тоді уникали основного шляху відступу, тримаючись другорядних путівців за межами Удіне. Я знав, що там є багато таких бічних путівців. Я почав спускатися з насипу.
— Ходімо, — сказав я.
Нам треба було вийти на бічну дорогу, обходячи Удіне з півдня. Ми всі почали спускатися з насипу. Хтось вистрілив у нас з бічної дороги. Куля застрягла в грузькому насипу.
— Назад, — крикнув я. Тоді почав підніматися насипом, ковзаючи в багні. Водії були попереду. Я видирався на насип якомога стрімкіше. З-за густих кущів пролунало ще два постріли, і Аймо, котрий перебігав через рейки, втратив рівновагу, спіткнувся і впав долілиць. Ми стягли його на той бік і перевернули на спину.
— Треба, щоб голова була вгору, — сказав я.
Піані пересунув його. Він лежав у грязюці на насипу ногами вниз, уривчасто дихаючи й відхаркуючи кров. Ми втрьох сиділи навпочіпки під дощем довкола нього. Куля влучила йому в потилицю і, пройшовши навскоси вгору, вийшла назовні під правим оком. Він помер, поки я силкувався затулити ці два отвори. Піані поклав на землю його голову, обтер йому обличчя клаптем бинта з польової аптечки і залишив його у спокої.
— Срана німчура, — сказав він.
— То не були німці, — сказав я. — Там не могло бути німців.
— Італьяшки, — сказав Піані так, наче то було лайливе слово, — Italiani!
Бонелло промовчав. Він сидів біля Аймо, не дивлячись на нього. Піані взяв кашкет Аймо, що скотився насипом униз, і накрив йому обличчя. Тоді дістав флягу.
— Хочеш випити? — Піані подав флягу Бонелло.
— Ні, — сказав Бонелло і повернувся до мене. — Там на рейках таке могло будь-коли статися і з нами.
— Ні, — сказав я. — Це сталося тому, що ми поперлися на поле.
Бонелло похитав головою.
— Аймо помер, — сказав він. — Хто буде наступний, Tenente? Куди нам тепер іти?
— Стріляли італійці, — сказав я. — Німців там не було.
— Якби то були німці, вони б нас усіх порішили, — сказав Бонелло.
— Італійці нам небезпечніші за німців, — сказав я. — Ар’єргард боїться всього на світі. Німці хоч знають, за ким вони полюють.
— У вас на все є відповідь, Tenente, — сказав Бонелло.
— Куди нам тепер? — запитав Піані.
— Краще десь заляжемо, поки стемніє. Якщо проб’ємося на південь, усе буде добре.
— Вони нас усіх перестріляють, аби тільки довести, що й першого разу мали рацію, — сказав Бонелло. — Я не збираюся ставати їм мішенню.
— Знайдемо якусь схованку якомога ближче до Удіне, а коли стемніє, рушимо далі.
— Ну, то ходімо, — сказав Бонелло.
Ми спустилися північним боком насипу. Я озирнувся. Аймо лежав у грязюці на схилі насипу. Був зовсім маленький, руки притиснуті до тіла, ноги в обмотках і брудних черевиках зсунуті докупи, обличчя затулене кашкетом. Виглядав цілком мертвим. Падав дощ. Мені він подобався не менше за інших, кого я знав. Я мав у кишені його документи і збирався написати його родині. За полем попереду стояла якась ферма. Довкола були дерева, а до будинку тулилися допоміжні приміщення. Колони підтримували балкон на другому поверсі.
— Краще нам не триматися заблизько разом, — сказав я. — Я піду перший.
Я рушив до будинку. До нього вела польова стежка.
Ідучи полем, я зовсім не знав, чи не почнуть нас обстрілювати з дерев довкола ферми або і з самої ферми. Я йшов до будинку, дуже чітко бачачи його перед собою. Балкон на другому поверсі сполучувався з клунею, і між колон стирчало сіно. Подвір’я встелювали кам’яні плити, а з дерев стікали краплі дощу. Там стояв великий і порожній двоколісний візок, голоблі якого стирчали високо вгору назустріч дощу. Я вийшов на подвір’я, перетнув його й зупинився під захистом балкона. Двері будинку були відчинені, і я зайшов. Бонелло й Піані увійшли за мною слідом. Там було темно всередині. Я рушив до кухні. На дні великої відкритої печі лежав попіл. Над вогнищем висіли каструлі, але всі були порожні. Я роззирнувся довкола, але не міг знайти нічого їстівного.
