Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Нормально. 

— Дайте мені якийсь комбінезон, і я допоможу вам замініти оливу. 

— Не треба, Tenente, — сказав Аймо. — Нічого складного. Краще спакуйте свої речі. 

— Та все вже спаковано, — сказав я. — Піду й повиношу те барахло, що залишили нам. А ви відразу під’їжджайте, як будуть готові машини. 

Вони підігнали машини до входу, і ми завантажили їх госпітальним обладнанням, складеним у вестибюлі вілли. Коли закінчили, машини розташувалися рядком під дощем на обсадженій деревами алеї. Ми зайшли всередину. 

— Розтопіть у кухні й висушіть свій одяг, — сказав я. 

— Хай буде мокрий, мені байдуже, — сказав Піані. — Я хочу спати. 

— Я ляжу на майорове ліжко, — сказав Бонелло. — Спатиму там, де задавав хропака старушок. 

— А мені байдуже, де спати, — сказав Піані. 

— Тут є два ліжка. 

Я відчинив двері. 

— Я навіть не знав, що там у цій кімнаті, — мовив Бонелло. 

— Та то ж кімната старого щупака, — сказав Піані. 

— Лягайте обидвоє тут, — сказав я. — Я вас розбуджу. 

— Якщо задовго спатимете, Tenente, то нас розбудять австріяки, — сказав Бонелло. 

— Я не просплю, — відказав я. — А де Аймо? 

— Пішов на кухню. 

— Лягайте спати, — сказав я. 

— Я вже засинаю, — сказав Піані. — Цілий день куняв за кермом. Очі так злипалися, ніби хтось тиснув на лоба. 

— Скинь чоботи, — сказав Бонелло. — Це ж ліжко старого щупака. 

— А що мені той щупак.  

Піані розвалився на ліжку в брудних чоботах і підклав руку під голову. Я пішов до кухні. Аймо розтопив у плиті й поставив на неї казанок з водою. 

— Я подумав, що варто зварити трохи спагеті, pasta asciutta, — сказав він. — Коли прокинемось, усі будуть голодні. 

— А ви не хочете поспати, Бартоломео? 

— Ще ні. Ото закип’ячу воду, й піду подрімаю. А вогонь загасне сам. 

— Краще б ви трохи поспали. Ми можемо поснідати сиром і консервами. 

— Та це не те. Тим двом анархістам треба чогось гаряченького. А ви лягайте, Tenente. 

— Там є ліжко в майоровій кімнаті. 

— То ви там і поспіть собі. 

— Ні, я піду до старої своєї кімнати. Хочете щось випити, Бартоломео? 

— Коли будемо їхати, Tenente. Зараз мені це зайве. 

— Якщо прокинетесь через три години, а я проспав, розбудіть мене, добре? 

— Та ж я не маю годинника, Tenente. 

— Годинник у майоровій кімнаті на стіні. 

— Гаразд. 

Я вийшов, проминув їдальню й вестибюль, а тоді піднявся мармуровими сходами до кімнати, в якій мешкав разом із Рінальді. Надворі падав дощ. Я підійшов до вікна й визирнув. Було вже досить темно, а всі три машини стояли рядком під деревами. З дерев скрапувала вода. Було холодно, і краплі зависали на гілках. Я підійшов до ліжка Рінальді, ліг і поринув у сон. 

Перед від’їздом ми поснідали в кухні. Аймо подав нам миску спагеті з покришеною зверху цибулею й м’ясними консервами. Ми сіли довкола столу й розпили дві пляшки вина, залишених у підвалі вілли. Надворі ще було темно, а дощ ніяк не вщухав. Піані сидів за столом страшенно заспаний. 

— Відступ мені подобається краще за наступ, — сказав Бонелло. — Відступаючи, ми п’ємо барберу. 

— Це зараз ми її п’ємо. А завтра, можливо, питимемо дощову воду, — сказав Аймо. 

— Завтра вже будемо в Удіне. І питимемо шампанське. Це ж там засіли всі гульвіси. Прокинься, Піані! Ми завтра питимемо шампанське в Удіне! 

— Я й не сплю, — сказав Піані. Він наклав собі в тарілку спагеті й м’ясо. — А що, Барто, не міг ти роздобути томатного соусу? 

— Та не було, — сказав Аймо. 

— Нап’ємося в Удіне шампанського, — сказав Бонелло і налив собі повну склянку світло-червоної барбери. 

— Ще будемо пити сечу, поки доїдемо до Удіне, — сказав Піані. 

— Ви хоч наїлися, Tenente? — запитав Аймо. 

— Удосталь. Подайте-но пляшку, Бартоломео. 

— Я ще маю по пляшці на брата в дорогу, — сказав Аймо. 

— А ви хоч мали нагоду поспати? 

— Мені багато не треба. Трохи поспав. 

— Завтра ми спатимемо на королівському ліжку, — сказав Бонелло. Він мав чудовий настрій. 

— Завтра ми, можливо, спатимемо в лайні, — сказав Піані. 

— Я буду спати з королевою, — сказав Бонелло. 

Він зиркнув на мене, чи оцінив я його жарт. 

— Ти будеш срати з королевою, — сказав напівсонний Піані. 

— Це зрада, Tenente, — сказав Бонелло. — Правда, це зрада? 

— Помовч, — сказав я. — Щось дуже це вино тебе розвеселило.  

Надворі лило як з відра. Я зиркнув на годинника. Було вже пів на десяту. 

— Час закруглятися, — сказав я й підвівся. 

— З ким ви поїдете, Tenente? — спитав Бонелло. 

— З Аймо. За нами ви. А тоді Піані. Їдемо дорогою на Кормонс. 

— Боюся, щоб я не заснув, — сказав Піані. 

— Гаразд. Тоді я їду з вами. Після нас Бонелло. А останнім Аймо. 

— Це найкращий варіант, — сказав Піані. — Бо я занадто сонний. 

— Я сяду за кермо, і ви трохи подрімаєте. 

— Ні. Я можу вести машину, якщо знатиму, що хтось мене розбудить, якщо почну засинати. 

— Я вас розбуджу. Повимикайте світло, Барто. 

— Та чого його вимикати, — сказав Бонелло. — Нам це місце вже не знадобиться. 

— Я маю там у кімнаті невеличку скриню, — сказав я. — Допоможете мені її знести вниз, Піані? 

— Ми знесемо її, — сказав Піані. — Ходімо, Альдо.  

Він вийшов у вестибюль разом із Бонелло. Я чув, як вони піднімаються сходами. 

— Гарне було тут місце, — сказав Бартоломео Аймо. Він поклав собі у речовий мішок дві пляшки вина й півкружала сиру. — Такого більше не знайдемо. А куди ми відступаємо, Tenento? 

— Кажуть, що кудись за Тальяменто. Госпіталь і наш відділ мають розташуватися в Порденоне. 

— Це містечко краще за Порденоне. 

— Не знаю я про те Порденоне, — сказав я. — Був там тільки проїздом. 

— Нічого там доброго, — сказав Аймо. 

Розділ двадцять восьмий 

Ми виїжджали під дощем темним і цілком безлюдним містом, якщо не враховувати колони військ і гармат, що рухалися головною вулицею. Бічними вуличками також сунуло багато вантажівок і підвод, вливаючись у загальний потік на шосе. Коли ми теж виїхали на трасу, проминувши дубильні, там уже поволі рухалася довжелезна колона військових, вантажівок, кінних візків і гармат. Ми поволі, але неухильно просувалися під дощем, майже впираючись радіатором у задній борт доверху навантаженої і вкритої мокрим брезентом вантажівки. Аж тут вантажівка спинилася. Спинилася вся колона. Тоді рушила далі, якийсь час їхала і знову спинилася. Я виліз з машини й почимчикував уперед, обходячи вантажівки й підводи і пригинаючись під мокрими конячими шиями. Дорога була заблокована далі попереду. Я звернув з дороги, перейшов кладкою через рівчак і пішов далі полем з другого боку. Я міг бачити між деревами під дощем нерухому колону, віддаляючись од неї полем. Так я пройшов майже милю. Колона стояла, хоч було видно, як її обминають з другого боку солдати. Я пішов назад до машин. Цей затор міг тягтися аж до самого Удіне. Піані спав за кермом. Я заліз на сидіння поруч, і теж заснув. Минуло кілька годин, і я почув, як заскреготіла коробка передач вантажівки перед нами. Я розбудив Піані, ми рушили з місця, проїхали декілька метрів, знову спинилися, а тоді знову поїхали. Дощ так і не вщухав. 

Уночі колона ще раз застрягла і не рухалася. Я виліз з кабіни й пішов провідати Аймо і Бонелло. У Бонелло на пасажирському сидінні вмостилися два сержанти інженерних військ. Коли я підійшов, вони заціпеніли. 

— Їх залишили зробити щось із мостом, — сказав Бонелло. — Не можуть знайти свою частину, тож я їх вирішив підкинути. 

— З дозволу пана лейтенанта. 

— Маєте дозвіл, — сказав я. 

— Лейтенант американець, — сказав Бонелло. — Він будь-кого підкине. 

Один сержант усміхнувся. Другий запитав у Бонелло, з Північної Америки я італієць чи з Південної. 

36
{"b":"981004","o":1}