— Як ваші справи? Як справи? — вона подала руку. 

— Вітаю, — сказав Меєрс. 

— Як пройшли перегони? 

— Добре. Просто чудово. Я виграла тричі. 

— А вам як пішло? — запитав я Меєрса. 

— Нормально. Теж раз виграв. 

— Ніколи не знаю, як йому ведеться, — сказала місіс Меєрс. — Нічого мені не каже. 

— Нормально мені ведеться, — сказав Меєрс. Він говорив приязним тоном. — Вам також слід туди вибратись.  

Коли він говорив, було таке враження, ніби він узагалі на вас не дивиться або плутає вас з кимось іншим. 

— Якось виберусь, — сказав я. 

— Я прийду навідати вас у госпіталі, — сказала місіс Меєрс. — Маю щось для своїх хлопчиків. Ви всі мої хлопчики. Любі мої хлопчики. 

— Мушу вже вертатися, — сказав я. 

— Перекажіть вітання усім моїм любим хлопчикам. Маю багато чого для вас. Маю гарну марсалу й тістечка. 

— До побачення, — сказав я. — Вони будуть страшенно раді вас бачити. 

— До побачення, — сказав Меєрс. — Заходьте в галерею. Ви знаєте, де мій столик. Ми там буваємо щовечора.  

Я попрямував далі вулицею. Хотів купити щось для Кетрін у «Кові». Зайшовши туди, я вибрав коробку шоколадних цукерок, і поки дівчина її загортала, підійшов до бару. Там були двоє англійців і кілька льотчиків. Я випив самотньо мартіні, розрахувався, забрав з прилавка при виході коробку цукерок і рушив додому, до госпіталю. Біля невеличкого бару на вуличці, що починалася від «Ла Скали», я зустрів кількох знайомих: віце-консула, двох хлопців, що навчалися співу, й Етторе Моретті, італійця з Сан-Франциско, який служив у італійській армії. Я перехилив з ними чарочку. Один зі співаків називався Ральф Сіммонс, але співав він під ім’ям Енріко Дель Кредо. Я не знав, чи добре він співає, але сам він завжди поводився так, ніби ось-ось має стати великою зіркою. Він був товстий, а шкіра довкола його носа й рота була подразнена, немовби він страждав від сінної лихоманки. Він якраз повернувся після виступу в П’яченці. Співав там у «Тосці» і мав великий успіх. 

— Ви мене, звісно, ніколи не чули, — сказав він. 

— Коли ви співатимете тут? 

— Восени в «Ла Скалі». 

— Можу закластися, що його закидають стільцями, — сказав Етторе. — Чули, як на нього кидали стільці в Модені? 

— Паскудна брехня. 

— Закидали його стільцями, — сказав Етторе. — Я там був. І сам пожбурив шість стільців. 

— Та ти просто задрипаний макаронник із Фриско. 

— У нього жахлива італійська вимова, — сказав Етторе. — Скрізь, куди він не сунеться, його закидують стільцями. 

— У всій північній Італії немає гіршого театру для співу, ніж у П’яченці, — сказав другий тенор. — Повірте мені, що в тому сараї неможливо співати. — Цього тенора звали Едґар Сандерс, а співав він під ім’ям Едуардо Джованні. 

— Хотів би я й там побувати й побачити, як вас закидують стільцями, — сказав Етторе. — Ви не вмієте співати по-італійськи. 

— Він просто псих, — сказав Едґар Сандерс. — Вивчив два слова: «кидатися стільцями», і повторює як папуга. 

— Бо людям тільки те й залишається робити, коли ви починаєте співати, — сказав Етторе. — А тоді поїдете в Америку й почнете розхвалювати свої тріумфи в «Ла Скалі». Та вас у «Ла Скалі» освистають після першої ж ноти. 

— Я співатиму в «Ла Скалі», — сказав Сіммонс. — У жовтні співатиму там у «Тосці». 

— Підемо, Мак, правда? — сказав Етторе віце-консулу. — Треба ж їх якось захистити. 

— Може, на той час їх уже захищатиме американське військо, — сказав віце-консул. — Хочете ще випити, Сіммонсе? Вип’єте щось, Сандерсе? 

— Гаразд, — сказав Сандерс. 

— Я чув, вас мають нагородити срібною медаллю, — сказав мені Етторе. — А за які заслуги вас представлено? 

— Я не знаю. Не знаю навіть, чи нагородять. 

— Обов’язково нагородять. Дівчата в «Кові» почнуть крутитися довкола вас, як мухи. Подумають, що ви власноручно вбили зо дві сотні австріяків або захопили в полон цілу траншею. Мені мої відзнаки дісталися нелегко, можете повірити. 

— А скільки їх у вас, Етторе? — запитав віце-консул. 

— У нього цілий комплект, — сказав Сіммонс. — Задля нього ж усю цю війну розпочали. 

— Мене представили на дві бронзові і три срібні медалі, — сказав Етторе. — Але затвердили тільки одне подання. 

— А що сталося з іншими? — запитав Сімонс. 

— Операція не мала успіху, — сказав Етторе. — А коли операція провалюється, медалей не дають нікому. 

— А скільки разів вас було поранено, Етторе? 

— Тричі тяжко. Маю три нашивки. Бачите? — Він розправив рукав. Там були паралельні срібні смужки на чорному тлі, пришиті до рукава сантиметрів на двадцять нижче від плеча. 

— Ви теж одну маєте, — сказав мені Етторе. — Повірте, що вони стають в нагоді. Я волію мати їх, а не медалі. Повірте мені, юначе, що три нашивки — це велика справа. Щоб дістати навіть одну, треба отримати таке поранення, щоб вас поклали на три місяці в госпіталь. 

— А куди вас поранило, Етторе? — запитав віце-консул. 

Етторе закотив рукав.  

— Ось тут, — показав він глибокий і гладенький червоний шрам. — І тут, у ногу. Не можу показати, бо я в обмотках; і ще в ступню. Там у ступні відмерла кістка, яка постійно смердить. Щоранку я витягаю з неї скалки, і вона весь час смердить. 

— А що у вас влучило? — запитав Сіммонс. 

— Ручна граната. Одна з тих «товкачок». Відтяла шмат моєї ступні. Знаєте ці «товкачки»?  

Він повернувся до мене. 

— Звісно. 

— Я бачив, як той сучий син її пожбурив, — сказав Етторе. — Мене збило з ніг, і я подумав, що віддав богу душу, але в тих ідіотських «товкачках» нічого немає. Я пристрілив того сучого сина з рушниці. Завжди ношу її з собою, щоб не впізнали в мені офіцера. 

— А як він виглядав? — запитав Сіммонс. 

— Він мав тільки одну гранату, — сказав Етторе. — Не знаю, навіщо він її жбурнув. Мабуть, йому завжди кортіло це зробити. Він, певно, ніколи й не бачив справжнього бою. Ну, але я пристрелив сучого сина. 

— Як він виглядав, коли ви його застрелили? — запитав Сіммонс. 

— Звідки мені знати, чорт забирай? — сказав Етторе. — Я стрельнув йому в живіт. Боявся не влучити, якщо стрілятиму в голову. 

— Давно ви вже офіцер, Етторе? — запитав я. 

— Два роки. Скоро мені дадуть капітана. А ви вже давно лейтенантом? 

— Третій рік. 

— Вам не дадуть капітана, бо ви ще слабо знаєте італійську мову, — сказав Етторе. — Розмовляти вже можете, а от читати як слід і писати — ще ні. Мусите мати освіту, щоб стати капітаном. Чому не переходите в американську армію? 

— Можливо, перейду. 

— Я й сам би перейшов, якби міг. Чуєш, Маку, а скільки там отримує капітан? 

— Я точно не знаю. Доларів, мабуть, двісті п’ятдесят. 

— Господи Ісусе, якби ж то я заробляв двісті п’ятдесят доларів! Швидше переходьте до американської армії, Фреде. Може, й мене якось перетягнете. 

— Гаразд. 

— Я можу командувати ротою по-італійськи. Міг би легко й по-англійськи навчитися. 

— Станете там генералом, — сказав Сіммонс. 

— Ні, для цього треба багато знати. Генерал мусить знати до біса всього. Ви, хлопці, думаєте, що війна — це дурничка. Та вам забракне мізків, щоб стати навіть задрипаним капралом. 

— Дякувати Богові, мені це зовсім не потрібно, — сказав Сіммонс. 

— Може, й доведеться, якщо почнуть призивати таких, як ви, трутнів. От, якби вас обох направили в мій взвод. І Мака теж. Я б вас зробив своїм ординарцем, Маку. 

— Ви чудовий хлопець, Етторе, — сказав Мак. — Боюся тільки, що ви мілітарист. 

— Я ще дослужусь до полковника, поки скінчиться війна, — сказав Етторе. 

— Якщо вас не вб’ють. 

— Мене не вб’ють. — Він торкнувся зірочок на комірі великим і вказівним пальцями. — Бачите, що я роблю? Якщо хтось згадує про загибель, ми завжди торкаємося зірочок. 

— Ходімо, Сіме, — сказав, підводячись, Сандерс. 

— Гаразд. 

— Бувайте, — сказав я. — Я також мушу йти. — Годинник у барі показував за чверть шосту. — Ciaou, Етторе.