Маріта пішла до кухні й повернулася з тарілкою яєчні із шинкою, англійською гірчицею та чаєм.

— Важко було сьогодні? — спитала вона.

— Ні,— відказав Девід.— Власне, воно завжди важко, але водночас і легко. Сьогодні йшло дуже добре.

— Жаль, що я не можу тобі допомогти.

— Ніхто не може допомогти,— мовив він.

— Але я можу допомогти в чомусь іншому, правда ж? Він мало не сказав, що нічого іншого немає, але стримався і натомість сказав:

— Можеш і допомагаєш.

Девід підтер шматочком хліба рештки яєчні й гірчиці з тарілки, тоді взявся до чаю.

— Як тобі спалося? — запитав він.

— Дуже добре,— відповіла дівчина.— Сподіваюся, ти не сприймеш це як особисту образу?

— Ні. Усе цілком розумно.

— Слухай, чи не досить уже цієї взаємної ввічливості? — спитала дівчина.— Все ж було так просто й гарно.

— Гаразд, досить. Як на мене, то досить і отих дурних «Не можна, Девіде».

— Ну що ж,— мовила вона й підвелася.— Якщо надумаєш їхати купатись, я буду в своїй кімнаті.

Девід також підвівся.

— Не йди, будь ласка,— сказав він.— Я вже перестав бути поганню.

— Якщо задля мене, то не треба,— відказала Маріта.— Ой Девіде, як же це ми вскочили в таку халепу? Бідолашний Девід. Що роблять з тобою жінки! — Вона гладила його по голові й усміхалась.— Коли хочеш їхати купатися, я піду візьму пляжні речі.

— Гаразд,— сказав він.— А я тим часом узуюся.

Вони лежали в затінку рудавого каменя на простелених на піску пляжних халатах та рушниках, і Маріта сказала:

— Ти йди у воду перший, а потім я.

Девід дуже повільно і обережно підвівся, трохи пройшов по мілкому від берега, а тоді пірнув у холодну глибочінь і поплив під водою. Виринувши, він проплив ще далі проти легкої хвилі, що її здіймав вітрець, потім повернув назад до берега, де на нього чекала Маріта. Вона вже стояла по пояс у воді, її темна голова лисніла, а із засмаглих зграбних плечей збігали прозорі краплі. Девід міцно обняв її, і їх обох захлюпнуло набіглою хвилею. Вони поцілувались, і дівчина сказала:

— Усе з нас змило в океан.

— Треба вже їхати.

— Давай ще пірнемо разочок, обнявшись за плечі.

Коли вони повернулися до готелю, Кетрін ще не було. Прийнявши душ і перевдягшись, Девід з Марітою сиділи біля стойки бару зі склянками мартіні в руках і дивились одне на одного в дзеркалі. Дивились дуже пильно, а тоді Девід, не відводячи погляду від дівчини, промовисто підняв пальцем кінчик власного носа, і вона почервоніла.

— Я дуже хотіла б, щоб у нас було більше отаких спільних знаків,— мовила вона.— Таких, що їх розуміли б тільки ми двоє, і тоді б я менше тебе ревнувала.

— Надто багато якорів кидати небезпечно,— відказав Девід.— Можна заплутатись у линвах.

— То й не треба. Я знайду інші способи вдержати тебе.

— Ач яка розумна й практична Спадкоємиця,— зауважив Девід.

— Я б не від того, щоб змінити це прізвисько. А ти як?

— Прізвиська приростають до кісток,— мовив Девід.

— Тоді справді треба його змінити, поки не пізно,— сказала Маріта.— Ти не дуже проти?

— Ні... Гайя.

— Повтори, будь ласка.

— Гайя.

— Так буде добре?

— Дуже добре. Це буде твоє пестливе ім'я тільки для нас двох. І ні для кого більше.

— А що воно означає?

— Дівчина, яка червоніє. Скромниця.

Він обійняв Маріту, і вона пригорнулася до нього й поклала голову йому на плече.

— Поцілуй мене разочок,— мовила вона.

Кетрін увійшла до великої вітальні розкуйовджена й збуджена, з веселим виглядом людини, що звершила задумане.

— Ага, то ти таки витягла його купатися,— сказала вона.— На вас обох любо глянути, хоч ви ще й мокрі після душу. Ану, дай я придивлюся до тебе.

— Ні, дай я придивлюся до тебе,— відказала Маріта.— Що ти зробила із своїм волоссям?

— Це «Cendre»[24]. Тобі подобається? — спитала Кетрін.— Новий засіб, з яким експериментує Жан.

— Чудово,— мовила дівчина.

Волосся Кетрін над темним від засмаги обличчям мало дивний і чудернацький вигляд. Вона взяла зі стойки Марітину склянку і, допиваючи з неї, оглянула себе в дзеркалі, а тоді спитала:

— Весело було на пляжі?

— Ми обоє добре поплавали,— відказала Маріта.— Але не так довго, як учора.

— Така смакота, Девіде,— мовила Кетрін.— Від чого це твої мартіні кращі, ніж будь-де?

— Від джину,— відповів Девід.

— Зроби й мені один, будь ласка.

— Зараз тобі не треба, Відьмо. Скоро будемо обідати.

— Ні, треба,— сказала вона.— А після обіду я піду спати. Ви ж не мали стільки мороки з усіма отими відбілюваннями, полосканнями і чим там ще. Це страх як стомлює.

— То якого ж кольору тепер буде твоє волосся? — спитав Девід.

— Майже біле,— сказала Кетрін.— Тобі сподобається, ось побачиш. Але цього кольору я вже не мінятиму, побачимо, чи справді він тривкий.

— Біле як що? — спитав Девід.

— Приблизно як мильна піна,— відказала вона.— Уявляєш собі?

Увечері того дня Кетрін була ніби зовсім іншою людиною, ніж перед обідом. Коли Девід і Маріта повернулися з пляжу, вона сиділа сама-одна у великій вітальні біля бару. Маріта пішла просто до своєї кімнати, а Девід заглянув до вітальні і, побачивши Кетрін, запитав:

— Що це ти знову з собою зробила, Відьмо?

— Змила все те казна-що шампунем,— відказала вона. — Воно залишало брудні плями на подушці.

Вона мала дуже ефектний вигляд: напрочуд світле, майже безбарвне, сріблясте волосся надавало її обличчю ще темнішого відтінку, ніж раніше.

— Тепер ти така красуня, що аж глянути страх,— мовив Девід.— Але як на мене, то краще б ті перукарі взагалі не торкалися твого волосся.

— Пізно вже про це говорити. А сказати тобі щось інше?

— Ну звісно.

— Від завтра я не п'ю і краплі спиртного, знов візьмуся до іспанської мови, читатиму книжки й перестану думати тільки про себе.

— Боже милий,— мовив Девід.— Сьогодні в тебе великий день. Ну, а я дай вип'ю і піду перевдягнуся.

— Я буду тут,— сказала Кетрін.— Надягни синю сорочку, гаразд? Із тієї пари, що я купила для нас обох.

Девід не кваплячись помився під душем, перевдягся, і, коли повернувся до вітальні, жінки вже сиділи разом біля бару, і він пошкодував, що не може намалювати їх отак удвох.

— Я розказала Спадкоємиці про свої наміри,— повідомила Кетрін.— Як я від завтра починаю нове життя і як хочу, щоб ти покохав і її і щоб ви також одружились, якщо вона згодиться піти за тебе.

— Ми могли б зробити це в Африці, якби я був магометанином, їм дозволено мати трьох дружин.

— Як на мене, то куди пристойніше виглядало б, коли б ми всі троє були одружені,— сказала Кетрін.— Тоді ніхто б не міг нам нічого закинути. А ти б пішла за нього, Спадкоємице?

— Так,— відказала Маріта.

— Я дуже рада це чути,— провадила Кетрін.— Тепер усе, що мене непокоїло, стало значно простіше.

— Справді пішла б? — спитав Девід темноволосу дівчину.

— Так,— підтвердила вона.— Тільки попроси.

Девід подивився на неї. Вона була дуже серйозна і водночас схвильована. Він пригадав її обличчя із заплющеними від сонця очима й темне волосся на тлі білого махрового халата, простеленого на жовтому піску, коли вони вперше віддалися любощам.

— І попрошу,— мовив він.— Тільки не в якомусь паршивому барі.

— Він не паршивий,— заперечила Кетрін.— Це наш любий спільний бар, і ми купили для нього дзеркало. От було б добре одружити вас цього ж таки вечора.

— Не кажи дурниць,— мовив Девід.

— А це не дурниці,— відказала Кетрін.— Я справді так думаю. Слово честі.

— Хочеш випити? — спитав її Девід.

— Ні,— відмовилася Кетрін.— Спершу я хочу сказати все, що думаю. Дивіться на мене і слухайте.