Почитавши з годину, Девід усвідомив, що йому таки бракує Кетрін, і тоді знайшов хлопця, який прислужував їм за столом, і попросив принести віскі з «Перр'є». А згодом випив ще склянку. Було вже добре за полудень, коли він почув, як хурчить, беручись на узвіз, машина.

Вони йшли доріжкою, і Девід чув їхні голоси. Обидві були веселі й збуджені, потім та дівчина раптом змовкла, а Кетрін сказала:

— Ти глянь, кого я привезла.

— Ой, бога ради, я знаю, мені не слід було приїздити,— озвалася дівчина. Це була гарна шатенка, одна з тих двох, з якими вони познайомилися вчора в кафе; та, що легко червоніла.

— Ласкаво просимо,— мовив Девід.

Вона уже вочевидь встигла побувати у перукаря, і волосся її було коротко підстрижене, як у Кетрін в Біарріці.

— Я бачу, перукарню ви знайшли.

Дівчина почервоніла й поглянула на Кетрін, шукаючи підтримки.

— Ти помилуйся на неї,— сказала Кетрін.— Підійди, розшарпай їй зачіску.

— Ой Кетрін...— зніяковіла дівчина. Тоді мовила до Девіда: — Та коли хочете — будь ласка.

— Не бійтеся,— сказав він.— Куди ви, по-вашому, потрапили?

— Не знаю,— відповіла вона.— Я просто дуже рада, що я тут.

— Де це ви пропадали вдвох? — спитав Девід у Кетрін.

— Ну, по-перше, у Жана. Потім заїхали випити по чарці, і я запросила Маріту пообідати з нами. Ти не радий нас бачити?

— Радісінький. Вип'єте ще?

— А ти зробиш мартіні? — спитала Кетрін.— Один тобі не зашкодить,— сказала вона дівчині.

— Ні, дякую. Мені ж вести машину.

— То, може, шеррі?

— Ні, ні, не треба.

Девід подався за стойку бару, знайшов склянки та лід і приготував два мартіні.

— Я покуштую з вашої склянки, якщо можна,— сказала йому дівчина.

— Ти вже його не боїшся? — спитала її Кетрін.

— Ні, анітрохи,— відказала дівчина. І знов почервоніла.— Дуже смачно, але страшенно міцне.

— Воно міцне,— підтвердив Девід.— Але ж і вітер сьогодні міцний, а ми п'ємо відповідно до вітру.

— Он як,— мовила дівчина.— І всі американці так п'ють?

— Тільки найдавніші родини,— сказала Кетрін.— Ми, Моргани, Вулворти, Джелкси, Джукіси. Ну, ти знаєш.

— Це питво, гартоване в хурделицях та буревіях,— докинув Девід.— Часом не знаєш, чи переживеш осіннє рівнодення.

— Я теж колись залюбки його вип'ю, як не треба буде сідати за кермо,— сказала дівчина.

— Тобі зовсім не обов'язково пити те, що п'ємо ми,— мовила Кетрін.— І не звертай уваги на наші жарти. Поглянь на неї, Девіде. Невже ти не радий, що я її привезла?

— Мені страшенно подобається, що ви жартуєте,— сказала дівчина.— Ви вже пробачте, але я така щаслива, що я тут.

— Дуже мило, що ви приїхали,— сказав Девід.

Коли вони сиділи за обідом у їдальні, де не заважав вітер, Девід спитав:

— А де ваша подруга Ніна?

— Вона поїхала.

— Гарна була дівчина,— сказав Девід.

— Так. Ми дуже посварилися, і вона покинула мене.

— Сучка вона була,— докинула Кетрін.— Та, здається мені, майже всі жінки сучки.

— Здебільшого так,— сказала дівчина.— Я завжди сподіваюся, що ні, але все марно.

— Я знаю дуже багато жінок, що зовсім не сучки,— заперечив Девід.

— Ну, то ви,— мовила дівчина.

— Ніна була щаслива? — сказала Кетрін.

— Сподіваюся, вона буде щаслива,— відказала дівчина.— Щоб розумна людина мала щастя — це найрідкісніша річ, яку я бачила.

— Ви не так багато прожили, щоб знатися на цих речах.

— Коли робиш помилки, швидше навчаєшся,— сказала дівчина.

— Ти сьогодні цілий ранок була цілком щаслива,— озвалася Кетрін.— Ми чудово провели час.

— Мені про це не треба нагадувати,— відказала дівчина.— А тепер я ще щасливіша, навіть не пригадаю, чи була колись така щаслива.

Трохи згодом, коли взялися до салату, Девід спитав дівчину:

— Ви наймаєте помешкання десь тут на узбережжі?

— Не можна сказати, що я маю помешкання.

— Он як? Це кепсько,— мовив він і відчув, як за столом запала ніякова, напружена, мов корабельний канат, атмосфера. Він перевів погляд з дівчини, чиї опущені вії мало не торкалися щік, на Кетрін, і та, подивившись просто йому в очі, промовила:

— Вона вже налаштувалася повертатись у Париж, а я сказала: чом їй не пожити тут, якщо Ороль має вільну кімнату? Поїдемо, мовляв, пообідаємо з нами, побачимо, чи сподобаєшся ти Девідові й чи тобі самій там сподобається. Девіде, вона подобається тобі?

— Тут не клуб,— відказав Девід.— Тут готель.

Кетрін відвела погляд, і він поквапився їй на допомогу, наче й не було сказано попередніх слів:

— Ну звісно, ви дуже нам подобаєтесь, і я певен, що в Ороля знайдеться для вас місце. Він буде тільки радий прийняти тут ще когось.

Дівчина сиділа, втупивши очі в стіл.

— Та ні, мабуть, краще не треба.

— Прошу тебе, залишся на кілька днів,— сказала Кетрін.— Нам з Девідом буде дуже приємно. Коли він працює, я не маю ніякого товариства. А вдвох ми добре бавитимем час, як оце сьогодні. Ну скажи їй, Девіде.

«Чорти б її забрали,— подумав Девід.— Розтуди її...»

— Не кажіть дурниць,— мовив він.— Поклич, будь ласка, мосьє Ороля,— звернувся уже до хлопця, що подавав на стіл.— Зараз з'ясуємо щодо кімнати.

— Ви справді не проти? — спитала дівчина.

— Якби ми були проти, то не запрошували б вас,— відповів Девід.— Ви нам сподобались, до того ж ви дуже прикрасите цей дім,

— Я буду корисною чим зможу,— сказала дівчина.— Сподіваюся, для мене знайдеться якесь діло.

— Будьте такою щасливою, якою ви приїхали сюди,— порадив їй Девід.— Оце й є корисне діло.

— А я і є щаслива,— мовила дівчина.— Шкода, що я не випила з вами мартіні, адже тепер мені не треба нікуди їхати.

— Вип'єш увечері,— сказала Кетрін.

— Це буде чудово. А тепер можна, підемо подивимось на кімнати і все залаштуємо?

Потім Девід одвіз дівчину до Канна, щоб забрати її громіздку стару «ізотту» з відкидним верхом і валізи та сумки, що їх вона залишила на стоянці перед кафе.

Дорогою вона сказала:

— Ваша дружина — чудо, я просто закохана в неї.

Вона сиділа поруч нього на передньому сидінні, та Девід не повернув голови, щоб побачити, чи дівчина знов почервоніла.

— Я теж закоханий у неї,— озвався він.

— Я й у вас закохана,— сказала вона.— Це нічого?

Девід поклав руку їй на плече, і дівчина пригорнулася до нього.

— Щодо цього треба буде подумати,— відказав він.

— Я рада, що я нижча на зріст.

— Нижча від кого?

— Від Кетрін,— відповіла вона.

— Це ви вже казна-що говорите,— мовив він.

— Я тільки хотіла сказати, що вам, як мені здається, мають подобатися жінки мого зросту. Чи ви полюбляєте тільки високих?

— Кетрін не дуже висока.

— Ну звісно, що не дуже. Я тільки мала на думці, що я не така висока, як вона.

— Атож, і дуже смаглява.

— Так. Ми добре виглядатимемо разом.

— Хто?

— Кетрін і я, ви і я.

— Від цього нікуди не дінешся.

— Як це розуміти?

— А так, що нам хоч-не-хоч доведеться добре виглядати разом, коли вже всі ми добре виглядаємо й будемо надалі разом, адже так?

— Ми з вами й тепер разом.

— Ні.— Він тримав кермо однією рукою і дивився вперед, на схрещення з дорогою № 7.

Дівчина поклала руку йому на коліно.

— Ми тільки їдемо в одній машині,— докінчив він.

— Але ж я відчуваю, що подобаюсь вам.

— Так. Я своїх слів ніколи не зрікаюсь, але це ще нічого не означає.

— Дещо все-таки означає.

— Тільки те, що сказано.

— Дуже приємно це чути,— мовила вона й більш не озивалась, але й не забирала руки, доки вони не звернули на бульвар і не зупинилися біля старої «ізотти-фраскіні», що стояла під старими деревами навпроти кафе. А тоді всміхнулася до нього і вийшла з маленької блакитної машини...

І ось тепер, у довгому будинку серед сосон, що їх і далі розгойдував вітер, після того, як Кетрін остаточно влаштувала дівчину в найнятих нею двох кімнатах, вони нарешті лишилися самі у своїй спальні.