У відповідь Данко, котрий і далі сидів з руками на веслах і з обличчям, оберненим у сторону острова, мовчки, не зміняючи положення, взяв спочатку одне весло і з силою шпурнув його геть. Потім взяв друге весло і також кинув далеко від себе на води ріки.

— Ти!!! — крикнув Арасі з несподіванки й злости. — Що це ти робиш?! Здурів?

Але Данко сидів, як німий і глухий, не звертаючи найменшої уваги на індіянина і на те, що човен давно вже, не керований ніким, пливе собі з течією вниз по ріці.

— Ага, то ти так!.. — аж давився зі злоби Арасі. — Ну, нічого!.. Обійдемося і однією парою весел... Але тепер берися за стерно і то — скоро!..

Та Данко ніби не чув слів Арасі й не помічав його присутности.

— Ти чуєш?! — вийшов остаточно з рівноваги Арасі. — Стернуй у бік острова, бо я тебе приб’ю, як пса!..

«Приб’ю, як пса!..»

Цей вираз зробив на хлопця таке враження, немов би його хтось оперезав по обличчі батогом. Його, Данка Сокола, на котрого навіть рідний батько ніколи не підніс руки, тепер нахвалявся прибити «як пса» злодій і ошуканець!.. Оцей самий Арасі, котрого вирікся рідний дід, котрого зневажали навіть найбідніші мешканці Санто Антоніо і робили йому ласку, коли дозволяли рубати у себе дрова!..

Ледве перемагаючи в собі обридження і гамуючи новий приступ бажання, — кинутись з кулаками на нахабу, Данко повернув до нього лице, й Арасі побачив знову дивно скаменілі вилиці, стиснені уста і гострі, як ножі, чорні очі, над якими стягнені, насуплені брови і поперечна зморшка на чолі не віщували нічого доброго.

— Слухай, ти, маландро[21], — звільна розтуливши уста, роздільно вимовив Данко, — в цю ж мить завертай човен і пливи до берега Мато Ґроссо. Вже!

— Що, що?! — аж захлиснувся від здивовання Арасі. — Повтори!

— Коли я повторю, — тим самим рівним і твердим тоном обізвався Данко, — то це будуть останні слова, які ти почуєш на цьому світі! Роби те, що наказую!

Під впливом холодної люти і свідомости тяжкої відповідальности за дві величезної ваги справи, родилася в хлопця безоглядна відвага, а в парі з нею кріпли і твердли інші внутрішні риси передчасно дозрілого характеру. Данко, сам того не помітивши, за кілька хвилин перетворився з ніжного хлопчини, що недавно плакав над портретом матері, в юнака сильної волі й гордої, владної вдачі. Соколя стало Соколом!

— Ти мені наказуєш? МЕНІ?! — здивовано витріщився Арасі.

— А ти ж, злодію, думав, як?! — дивно спокійним голосом, в якому не бриніли жодні інтонації, відповів Данко. — Та ти і є тільки створений для того, щоб виконувати чужі накази... Ти... Ти ледачий дроворубе, ошуканець, буґро[22]. Ти був, є і будеш тільки рабом. Завертай човен!!!

По суті справді рабська душа Арасі покірно зігнулась би перед такими словами, коли б вони були сказані на суші, в Санто Антоніо. Але тепер він, хоч і відчував інтелектуальну перевагу Данка, розумів, що фізична перевага є по його боці. А тому, діткнений до живого зневажливою характеристикою, загрозливо забурмотів:

— Ти мені заплатиш за це, шмаркачу, коли ми пристанемо до острова!.. О, ти мені за це заплатиш!.. Почекай тільки, поки припливемо до Ґваїри!..

— Ми, ботокуде[23], не попливемо до Ґваїри, а попливемо до Мато Ґроссо! — з байдужою упертістю заявив Данко.

Правду сказавши, вигідніше таки було плисти до острова і тому, що течія вже віднесла човен ближче до нього і тому, що звідтам було ближче додому. Але саме через те, що Арасі хотів дістатися до Ґваїри, Данко постановив плисти до Мато Ґроссо.

— Ти будеш стернувати?! — спитав ще раз Арасі. — Не будеш?.. Добре, не треба... Я й при допомозі весел приб’ю повен до острова. Але тоді — побачиш!..

Й Арасі, налігши з усієї сили на весла, почав завертати до Ґваїри.

Але Данко рівночасно вхопився за стерно і поставив його в протилежний бік. Човен від тих дивних операцій, немов розумне сотворіння, розгубився і нерішучо затанцював по хвилях.

Арасі почало здаватися, що він сліпне від люті. Забув моментально про скарби, яких не міг без Данка знайти, а цілковито запалився лише одним бажанням: поставити на своєму! Відложивши весла, він сягнув у глибочезну кишеню своїх штанів і витягнув звідти пістоль.

«Татів пістоль!» — мигнуло в Данка в голові, і він відразу забув про стерно.

— Дивись! — загрозив з ненавистю в голосі Арасі. — Тільки торкнеш стерно — уб’ю!..

І він, поклавши пістоль перед собою на пакунках, знову взявся до весел.

Та Данко дійшов уже до такого стану, коли людина перестає числитися з найгрізнішою небезпекою і готова кинутися насліпо навіть у полум’я.

— Арасі, — сказав він знову тихо, але таким дивним голосом, що індіянинові стало моторошно, — ти, або попливеш до Мато Ґрассо, або твоє мертве тіло розіб’ється на водоспадах Сете Кедас... До Ґваїри ти не пристанеш!

Арасі не міг витримати його погляду. Він відвів свої злодійкувато бігаючі очі, забурмотів у відповідь щось невиразне і енергійніше запрацював веслами.

Арасі!.. — ще раз повторив Данко.

Індіянин не реагував.

Тоді сталося щось цілком несподіване: Данко зіщулився, як стиснена спіраль, і перше, ніж Арасі зміг зрозуміти його намір, чи попередити його рух, з усього розмаху впав на правий бік човна. Арасі скрикнув і, впустивши весла, вхопився руками за борти, щоб втримати рівновагу. Пістоль від того несподіваного руху зсунувся і впав кудись поміж клунки. А Данко вже перехилився і впав на лівий бік, так що човен мало не зачерпнув води.

— Що ти робиш, божевільний?!! — загорлав зблідлий Арасі.

— Хочу тебе втопити, ботокуде, — зі стиснутими зубами відповів Данко, перекидаючи знову тягар тіла на правий бік.

— Данку!.. Та чи ти здурів?! Та ж втопимося обидвоє!!! — кричав смертельно переляканий Арасі, з трудом вирівнюючи розгойданий човен.

— Мені вже все одно, ботокуде... Я можу загинути, але ти до Ґваїри не пристанеш! — видушував через зуби кожне слово Данко, кидаючись то в один, то в другий бік.

Арасі побачив, що його противник не жартує і справді приготований загинути, а човен мав от-от набрати води і піти на дно.

— Данку!.. Данку перестань!!! — вже завив Арасі диким голосом і звівся на ноги, щоб кинутися на Данка.

Але в цьому була його велика помилка: ще сидячи, він міг якось триматися і вирівнювати човен. Тепер же, піднявшись на ноги, він при черговому похиленню човна стратив рівновагу й шубовснув у воду. Правда, при тому човен так гойднуло, що й Данко мало не полетів за ним, але якось втримався, відрухово налігши на протилежний борт.

— Ф-ф-у! — зітхнув він з полегшею, але зараз же занепокоївся.

«Боже мій, — подумав злякано, — якщо Арасі й справді втопиться, то я, на довершення всього, стану ще й вбивцею!..»

І, забувши вмить все, що сталося перед кількома хвилинами, він кинувся до весел. Але на своє розпучливе здивування побачив, що весел не було: одне з них, обігнавши човен, тікало наперед, а другого взагалі не було ніде видно. Човен же, лишений на волю хвиль, свавільно затупцював на воді, ліниво обертаючись то в один, то в другий бік. Данко у відчаю роззирався довкола, не знаючи, що почати. Коли нараз у кількох метрах від нього високо знялася поверхня води, а з-під неї, порскаючи й захлинаючись виринув Арасі. Від того Данко відразу опритомнів. Миттю кинувся до клунків, поспішно розгріб їх, знайшов на дні човна пістоль і, піднявши його, став у вичікуючу позу. А індіянин тим часом кількома дужими помахами рук дігнав човен і вхопився за борт.

— Тепер я тобі покажу! — шипів він, задихаючись, до Данка.

— Тепер я тобі покажу, Арасі! — намагаючись вгамувати потрясення, відповів Данко і наставив пістоля. — Пусти борт, бери за керму і штовхай човен до берега, скоро!

Однак, Арасі не спішився виконувати наказ. Обережно, щоб не перевернути човен, він простягав руку, намагаючись ухопити Данка за ноги.