Дійсно, хлопцеві відразу полегшало. Він навіть повеселів і, сидячи, дещо помагав батькові, коли той взявся з гнучких гілляк і бананового листя майструвати якийсь захист від дощу на ніч. Той захист не вийшов, щоправда, дуже вигідним, але і Зенобіо, і Нене, як справжні мешканці лісу, до особливих вигод не були зовсім призвичаєні. От аби можна було так-сяк сховати голову й плечі та уникнути бодай половини того купелю, що його приносив дощ — і вже добре.

Так улаштувавшись, повечеряли тим, що мали зі собою, і Нене відразу заснув, а Зенобіо лишився на сторожі.

А що ж робив у той час Арасі?

Він ішов обережно, розглядаючись у різні боки, поки було можна. На його щастя, в холодні, дощливі дні лісні обивателі є ліниві й неохочі до полювання, а гадюки взагалі знаходяться в стані півсну. Однак, голод виганяє з печер і берлог голодних хижаків на полювання навіть і в найгіршу погоду. Особливо ж вночі часто можна наткнутися на ґрашаїня[79], пуму, жакватіріку[80], а найгірше — на онсу[81]. Ця не боїться людини зовсім, і зустріч з нею є дуже небезпечна. Найкращим виходом було — вилізти на дерево. Правда, і там можна зустріти пуму, або гадюку. Та пуми рідко коли важаться напасти на людину, а гадюки в холодні ночі сплять.

І, поки ще стемніло, Арасі вибрав собі відповідне дерево, на якому не видно було нічого підозрілого, та подерся на нього. Вмостившись добре на грубій гиляці, стягнув наплечника, аби трохи підкріпитися. Коли розв’язав мішок, пригадав собі Обу і в думках подякував йому за те, що не дозволив йому там, перед печерою, залишити цієї ноші. У мішку знайшов дуже потрібні речі: були там ще деякі харчі, вогка білизна, що її вони поскидали з Данком у печері, вовняний светер, шнурок, казанок і навіть великий факон. Ним Арасі особливо втішився і аж тепер пригадав собі, що власноручно вкинув його в мішок, коли пакував речі, лиш тоді від поспіху й страху перед Обою сам того не помітив. Була ще також пачка з фоґетами.

«І це добре, — подумав Арасі. — На випадок чого — полохатиму звірів. Ні, таки добре зробив Оба, що не дозволив мені скинути мішка!..»

Причепив факон до пояса, одягнув теплий светер, підмостив ліпше сидіння на гілляці, повісив побіч пачку з фоґетами, розтягнув над нею і над своїми плечима ґумовий плащ і взявся вечеряти. Давився сирою фарофою[82] і жилавим сирим шярком[83], але і це йому видавалося досить смачним. Потім ще зліз, набрав з поблизької річечки води у казанок і щойно тоді, влізши знову на дерево, прив’язався до стовбура шнурком, щоб у сні не впасти, і попробував заснути.

Але спати він не спав, лише мучився. Дошкуляв йому холод, тіло терпло від незвичного положення, а розіп’ятий плащ погано хоронив перед дощем, що накапував цілу ніч. Кожний звук будив його з дрімоти, шелести внизу та ричання звірів холодом зупиняли серце. Ніч видавалася безконечною, і тільки коли десь понад густим верховіттям дерев виплив у небо затемнений хмарами окраєць пізнього місяця, він таки заснув.

Як для Данка, що мав при собі великі гроші, так і для Жакоба, що втік з в’язниці, було небезпечно зустрічатися з людьми, а тим більше входити під незнайому стріху. Але обоє вони знаходилися вже на тій межі, коли людині стає байдуже до того, що з нею станеться. Пережили жахливу ніч, половину якої витратили на боротьбу з грізною рікою, другу половину ночі й половину дня тинялися по безлюдній Ґваїрі, голодні, виснажені, мокрі, закостелілі від холоду. Тому, коли несподівано побачили халупину, що стояла на високому горбочку, без роздумувань потягли до неї свої змучені ноги.

Втішилися дуже, що на їхній виклик ніхто не обізвався, а ще більше втішилися, коли зайшли і побачили її зсередини. По всьому було видно, що власник цього житла був господарним і перебував на острові довго. Тому й не диво, що урядився навіть в деяким комфортом: з камінців та глини збудував собі піч, мав про запас сухі дрова, для спання грубо настелив сухої трави і звірячих шкур, а замість шафи прибив широку поличку, на якій у строгому порядку стояли менші й більші бляшанки та найнеобхідніше кухонне начиння. Були навіть двері, щоправда трохи криві й погано припасовані, але все ж двері. Стіни, виплетені з таквари[84] й обмазані глиною та груба стріха дуже добре хоронила від вітру й дощу, і коли подорожні опинилися під їхнім захистом, відчули велику втіху.

Як слід було догадуватися, потрапили вони до житла фахового мисливця на крокодилів, шкіра яких тепер має великий попит. Чи поїхав він з якимись орудками, чи просто втік на берег перед небезпечною погодою — невідомо. Тільки ж все вказувало на те, що хатина кілька днів стоїть порожньою.

В такі дні кожний бездомний мандрівник тужить за вогнем. Бо вогонь гріє, вогонь допомагає зробити теплу страву, вогонь охороняє від дикого звір’я, вогонь веселить душу і вселяє в серця надію. Вогонь, чи то посеред поля, чи то посеред лісу стає мандрівникові тимчасовим домом.

Велика річ для мандрівника — вогонь!

Отож, перше, що зробили Данко і Пойзе — запалили вогонь. Пхалися один перед другим, щоб погріти руки, щоб вдихнути теплого, змішаного з димом повітря, щоб, нарешті, тільки полюбуватися самим видом вогнених язичків, що весело застрибали на сухих дровах.

Та Пойзе не вдоволявся самим теплом. Він метнувся до полички, почав відкривати одну бляшанку за другою і радісно дивувався:

— Риж!.. Фасоля!.. Свічки!.. Цукор!.. Сіль!.. Смалець!.. Кава!.. Шярко!.. Ги-ги-ги!.. Коли двоє людей мають стільки всякого добра, а ще й вогонь до того, то будуть дурні, коли голодуватимуть...'

І він зараз же заходився коло приготування страви: побіг по воду, поприставляв до вогню чавунні казанки, нарізав шярко і щось при тому все говорив і говорив, видно, страшенно вдоволений своїм заняттям.

Через яку годину обидвоє уминали ледве обварене в’ялене м’ясо, густо засипане рижом і попивали ту їду солодкою чорною кавою.

Вогонь весело потріскував, мокра одежа й взуття сушилися коло теплої печі, і від чаду, пари та тютюнового диму, змішаних разом, в хатині ставало душно.

— Пойзе, — сказав Жакоб, облизуючи ложку і з жалем заглядаючи до спорожнілого казанка, — краще трохи, як взагалі нічого. Але ще краще, коли людина, пообідавши, з’їсть потім і вечерю...

Вирікши таку слушну думку, він забрав казанки і знову пішов по воду. Вернувшись, насипав до одного чорної фасолі, до другогоо знову нарізав шярко і пообгортав їх дбайливо жаром.

— Пойзе, — бурмотів при тій роботі, — найкраще, коли страва вариться тоді, як чоловік спить і не нудиться від чекання. А коли люди мокли цілу ніч і цілий ранок до самого обіду, то й сон їм ніяк не зашкодить...

— Маєш рацію, Жакобе, — відповів Данко. — Але навіть коли б мені зараз сон і мав зашкодити, то я все одно не витримав би. У мене очі злипаються і все тіло, як дерев’яне. Ах, яка та ніч була страшна!..

— Пойзе, коли людина цілу ніч тільки те й робить, що топиться то в ріці, то під дощем, то їй мусить бути дуже страшно...

Знайшовши цілковиту згідність у поглядах на минулу ніч, наші герої більше не говорили, а порозтягались поруч на м’якій постелі, сяк-так поприкривалися шкурами і зараз же поснули, як убиті.

Спали вони довго і попрокидались від лункого бубоніння дощу, який ллявся так сильно, що навіть груба стріха їхнього пристановища почала протікати. На дворі вже темніло. Вогнище погасло і в халупі стало холодно.

Пойзе довго потягався, позіхав, кудовчив свою рижу чуприну, поки нарешті встав, засвітив свічку і заходився розкладати новий вогонь.