Додумавшись до того, Сокіл схопився з землі й побіг. Пробіг кілька кроків в один бік, потім повернув у другий, потім повернув ще раз і розгубився: куди треба бігти? Того він не знав. Стояв на східньому березі досить великої кітловини, в наслідок дощів сильно виповненої водою. Підкова таквари й іншої густої зелені обхоплювала озеро від східньої частини через півненну до західньої, а на півночі його здіймалися голі скелясті береги.

Сокіл вирішив обійти озеро довкола і пішов у напрямі скель. Але потім подумав, що розшуки треба починати власне від самої хатини, і вернувся назад. Кілька годин лазив він по корчах, забувши про час і втому, і все робив ширші і ширші концентричні кола довкола халупи. Але дарма. Нічого не знайшов, навіть ніяких слідів не примітив. Та ось несподівано зауважив між корчами якийсь блискучий предмет. Сокіл продерся до нього і побачив перед собою великий мисливський ніж з рукояттю, окованою' міддю. Ніж лежав плазма на землі, і на спідній його стороні червоніла свіжа ще від вогкости кров. Сокіл тремтячими руками обертав страшну знахідку на всі боки й шептав:

— Данкова кров!.. Кров мого сина!.. Мій син не вміє битися ножем... Мій син загинув...

Встромив ножа в землю і пішов геть. Не дивився і не бачив, куди йшов, поки знову не опинився над берегом озера. Куди й чого йшов?.. Ах, Сокіл вже не знав, що робити!.. Ішов тому, що був на ногах. Коли б несподівано впав, то лежав би непорушно і не спробував би звестися на ноги. Ішов туди, куди був обернений лицем. Коли б його повернути у протилежний бік — пішов би так само і в протилежний. Тепер він дерся через хащі берега озера зі сходу на південь, спотикаючись на якесь каміння. Звичайно, йому навіть в голову не приходило, що це каміння не валялося собі просто, а творило колись якусь будову, котру час старанно присипав землею і вкрив рослинністю. Він зупинився тільки тоді, коли побачив у себе під ногами розмитий водою чорний отвір, що вів кудись під землю. Над отвором звисала скиба глини, готова ось-ось відірватися і завалити діру.

Все це Сокіл фіксував лише зором, але до свідомости його нічого не доходило, і він зробив знову крок. І лише, коли тіло його стряслося від падіння, а в тіло боляче вп’ялися гострі колючки корча, він прийшов до пам’яти. Стояв майже по груди в підземному отворі, куди ще тоненькими струмочками збігала вода з озера. Сокіл зробив спробу вчепитися за щось руками і вилізти, але руки його опали, а очі прикипіли до гіллячки корча, на колючках якого висів видертий клаптик з Данкової кратчатої сорочки. Тієї самої сорочки, ґудзики з якої він знайшов у халупі.

Сокіл заплющив очі і опустився на багнисте дно темного отвору.

Свідомість Сокола працювала надзвичайно чітко і малювала перед його уявою одні образи страшніші від других: то він уявляв, як пробитого ножем, непритомного Данка Арасі несе на руках і кидає в цей отвір, то уявляв собі, що ранений Данко ненароком потрапляє в кітловину, виповнену водою. Від натиску води земля проривається, відкривши темну, обслизлу пащу. Захоплений течією хлопець бореться і чіпляється за колючий'кущ. Але вода сильніша від пораненого хлопця. Вона відриває його від куща і тягне під землю, а на колючках лишається лише клаптик його сорочки...

Уявивши собі це все до кінця, Сокіл довго не чекав. Він пригнув голову і поповз назад себе, з тремтінням сподіваючись ось-ось наткнутися на холодний труп сина.

Хід був досить просторий і сильно похилий. Ноги чавкали по рідкому болоті й підсковзувались, але Сокіл скоро посувався вниз, ступаючи назад. Коли проліз уже кілька метрів, звернув увагу, що стіни й склепіння хідника не є глиняні, а кам’яні, і ніби продовбані в суцільній скелі базальту. Та пізніше, коли вже денне світло зникло з очей, Сокіл не бачив нічого і посувався у цілковитій темноті. Не світив, бо не мав зі собою нічого, крім запальнички, то ж щадив бензину на випадок скрайньої потреби. Інколи натрапляв на гілляки й поліна, затягнені сюди водою, усував їх напомацки й ліз далі.

Хідник був довгий, дуже довгий! Соколові видавалося, що він лізе ним уже цілі віки і ще лізтиме отак, Бог-зна скільки, а нетерпеливість, жаль і страх зростали в його душі з кожним кроком все більше.

Однак, коли його нога, посунена назад, раптом не знайшла опори і попала в порожнечу, він розгубився і мусів добре напружити пам’ять, аби пригадати собі, що має зробити? Пригадав! Витягнув тремтячими руками запальничку, креснув і підняв її вгору...

Що пережив Сокіл в підземеллі і як потім видобувся звідти знову на світ — про те він нікому пізніше не розказував. Тільки, коли перед вечором вірний Сільвіо з товаришами знайшли його, то спочатку не пізнали. Замість кремезного, завжди охайно одягненого, молодцюватого чоловіка, яким вони знали «сеу Івана», підняли з землі немічного, зарослого, невимовно брудного старця, котрий, здавалося, доживав свої останні хвилини. Він лежав у болоті великої кітловини, що вже вспіла значно стягнути свої води до середини, а в кількох кроках позад Сокола виднілися сліди обвалу великої скиби глини, яку підмила недавня злива і яка потім зсунулася вдолину з висоти трьох метрів.

На умовний знак збіглося багато людей, котрі нишпорили по всіх кутках Ґваїри, і окружили Сокола.

— Лишіть мене, лишіть!.. — просив землемір, коли його почали підносити. — Я залишуся тут....

— Не можна, патроне! — безапеляційно відповів Сілвіо. — Сеньора тут можуть з’їсти жакаре[93]. Сеньор мусить вертатися до Санто Антоніо.

— Хоч би ж тіло знайти, щоб поховати, щоб я знав, де його могила!.. — стогнав землемір. — Щасливі ті, хто може прийти на могилу своїх рідних!.. А я навіть могил не маю, ні дружини, ні сина!..

— Божа воля, патроне!.. Та ще, може, знайдеться й тіло. Човен знайшли — можуть знайти й тіло...

— Який човен?!

— Та той човен, в якому пливли ваш син і Арасі.

Сокіл широко відкрив очі.

— І де ж той човен знайшли?

— За водоспадами Сате Кедас. Вчора через радіо повідомили... Ходім, патроне, ходім. У містечку вам все розкажуть, як слід. Що ж — Божа воля... Так, видно, судилося. Пасіенсія!..

Сокола підняли з землі і понесли до човна. Він лежав на руках, як мертвий, заплющивши очі. Але якось несподівано кинувся, випручався з рук і став на землю.

— То, виходить, що Данко й Арасі потопилися на човні? — спитав різко.

— Божа воля, патроне... Виходить, що так...

Сокіл якось дивно потрусив головою і спитав знову:

— Скільки разів людина може загинути?

Присутні ніяково переглянулися і поспускали: голови.

— Я вас питаю, — повторив Сокіл: — Скільки разів людина може загинути?.. Не знаєте?.. Ви думаєте, що людина може загинути тільки один раз в життю?.. І я також досі так думав .. А скільки разів можна стратити єдиного сина?.. Ви думаєте, що тільки один раз?.. Ні, його можна стратити кілька разів протягом одного дня. О, я вже тепер це напевне знаю!

— Збожеволів!.. — шепнув хтось тихо.

— Хто? Я збожеволів? — кинувся Сокіл. — Ні, я не збожеволів! Я тільки прийшов запізно. На якихось всього півгодини запізно... Я не збожеволів!.. А, зрештою, може, й збожеволів, не знаю... І кожен з вас би збожеволів, коли б прийшов так запізно, як я... Запізно...

На знак Сілвіо кабоклі знову підхопили Сокола під руки і повели до човна.

Коло самого берега наткнулися на іншу групу людей, що несла другого чоловіка.

— А то хто? — спитав Сілвіо.

— Семипалий.

— Та ні?! Мертвий?..

— Живий, але непритомний: пробитий ножем.

— Носса!..[94]

Санто Антоніо кипіло, як великий казан. Вибите зі свойого привичного спокійного життя, містечко нервово очікувало розв’язки всіх таємничих справ і стало подібне до розворушеного мурашника.