В приміщенні Посту Опіки працювала пересувна радіостанція, стрекотіла писальна машинка, метушилися місцеві й приїжджі люди. З наказу поручника Шав’єра скріпили в’язничну кімнату при Пості Опіки, яка від часу свого існування майже завжди стояла порожня. Літак не покидав летовища.

В монастирі на скору руку була приготовлена операційна заля і упорядкована невеличка лікарня. Два лікарі, що прибули літаком, на зміну то сиділи коло старого Коарасіаби, то обслуговували хворих, котрі приходили по допомогу, користаючи з такої надзвичайної нагоди.

А Коарасіаба лежав з загіпсованою ногою у високій гарячці й маячів. Коли ж приходив до пам’яти і бачив когось біля себе, то неодмінно починав зривати бандажі, лаятися, кричати і попадав у такий шал, що його треба було прив’язувати до ліжка. Тому лікарі й падре Вісенте гостро спротивилися спробам Шав’ера допитувати хворого.

— Його стан дуже тяжкий, і він потребує цілковитого спокою! — заявляв категорично лікар.

— Але ж, пане докторе! — гарячився поручник. — Цей старий індіянин — одинока людина, котра може щось сказати нам про зникнення хлопців.

— Пане поручнику, — вмішувався отець Вісенте, — він може сказати, але не скаже. Я його краще знаю, як ви, і повторюю вам ще раз: Коарасіаба нічого не скаже! Може, я його умовлю пізніше якось, але на це треба почекати.

— То така справа, що не може чекати, отче парох! Ви ж повинні самі знати, що тут кожна година може стати вирішальною!..

— Пане поручнику, — відповідав лікар, — ми це дуже добре знаємо, але ви маєте свої обов’язки, а ми — свої. Як лікар, я не можу допустити, щоб хворий, який знаходиться під моєю опікою, підлягав допитам, що можуть пошкодити його здоров’ю.

Так нічого і не добившись, Шав’єр мусів повернутися до Посту Опіки, взявши обіцянку з лікарів негайно дати йому знати, коли можна буде з Коарасіабою говорити.

На другий день по радіо з містечка донесено, що нижче водоспадів Сете Кедас виловлено розбитий човен. Опис човна безсумнівно доводив, що це був той самий, на якому бачили втікачів Адемар з сином.

Повідомлення блискавкою облетіло ціле Санто Антоніо, викликавши нові розмови, співчування і припущення.

А в ніч, коли почалася страшна буря, вдалося нарешті піймати Бенедіто. Бідний муринчук не витримав більше в лісі і прибіг додому. Тут його спіймали і, не дивлячись на сльози та прохання матері, повели до Посту Опіки.

Хлопчина трясся з холоду й переляку, а, побачивши, поліцистів, упав на коліна і закричав:

— Милосердя!.. Присягаю вам, що я нічого не знав!..

Справді його перелякане обличчя, дрібненька мокра і брудна постать, повзаюча у глибокій покорі по землі, викликала жаль. Тому Шав’єр, насамперед, розпорядився дати хлопцеві їсти і перебрати в сухе.

Бенедіто жадібно ковтав гарячу страву і поливав її рясними сльозами. Їв і схлипував, боячись звести очі на присутніх. Навмисне розтягав їду якомога довше, бо знав, що після їди почнеться для нього щось дуже неприємне. І те неприємне справді почалося, коли лише спорожнилася миска.

— Ну, Бенедіто, — спитав його поручник, — тепер розкажи нам, чого ти втікав з дому?

— О, ваша ексцеленціе, — благально зложив руки муринчук, — я вас дуже прошу не питати мене про такі речі!..

Шав’єр ледве стримав посмішку і почав пояснювати:

— Бачиш, Бенедіто, я маю таку службу, що завжди мушу людей питати про різні речі, а люди мусять мені відповідати. Зрозумів?

— Так, ваша ексцеленціе, я зрозумів. Можете мене питати про все, що хочете, і я буду відповідати, але тільки не про це...

— По-перше, Бенедіто, я не є ніяка ексцеленція, а просто пан поручник. По-друге, я питаю тільки про те, що мені потрібно знати. Тому питаю тебе ще раз: чому ти втік з дому?.. Ну, кажи!

— Я втік з дому тому, що тато мене хотів завести до пана делеґада, — тремтячим голосом відповів Бенедіто.

— О, то ти так боїшся делеґада?!

— Ні, сеньоре, зовсім не боюсь. Наш делеґадо є дуже добрий чоловік і навіть часто зі мною розмовляє.

— Ну, от!.. І ти ніколи від делеґада не тікав?

— Ні, сеньоре.

— А чому ж тепер утік?

— Бо я знав, що пан делеґадо зараз почне мене випитувати...

— Про що випитувати?

— О, ваша ексцеленціє, пане поручнику! — знову зложив руки Бенедіто. — Коли б це не була таємниця, то я б не втікав від пана делеґада... Але я того не можу сказати ні йому, ні вам. Дуже мені прикро, але справді не можу сказати!..

Сміх і жаль розбирали в душі Шав’єра, і він тільки з великим зусиллям волі змусив себе грізно нахмурити брови.

— Слухай, Бенедіто, — сказав гостро, — зрозумій, що заарештовані не можуть мати переді мною ніяких таємниць і повинні мені говорити саму правду!.

— О! — зі щирим переляком вигукнув Бенедіто. — То це було б дуже страшно, коли б мене заарештували!..

— Та ти вже заарештований, Бенедіто! — з ноткою здивовання в голосі сказав Шав’єр.

— Я?! Заарештований?!! О, ні, ваша ексцеленціє, я зовсім не є заарештований! — гаряче запротестував Бенедіто і почав доводити: — Арештують лише злочинців. За ними спочатку довго бігають з пістолями, стріляють, а тоді, коли вже впіймають, зв’язують їм назад руки і сплутують ноги, щоб вони не повтікали. А мене просто взяли, коли я прийшов додому, і привели сюди, хоч я зовсім не хотів іти. Але я не заарештований, присягаю вам, що ні!..

Хлопець говорив це з таким глибоким переконанням, що двоє поліцистів мусіли притьмом вискочити за двері, аби не розреготатися вголос. А Шав’єр витягнув хустинку і почав удавати, що довго витирає носа. Нарешті сказав:

— Так, отже, знай, Бенедіто, що, коли ти впиратимешся далі і не схочеш відповідати, то я також накажу тобі сплутати ноги і зв’язати руки!

Почувши цю загрозу, Бенедіто затріпотів, як сполоханий птах, і впав на коліна.

— О, ваша ексцеленціє, прошу того не робити! — закликав переляканим голосом. — Моя бідна мама могла би вмерти з горя, коли б про таке довідалася!..

— А, бачиш!.. Як тобі жаль направду своєї мами, то не будь упертий. Встань!

— О, пане поручнику, я не встану, поки вас не впрошу!..

— Встань, кажу тобі! Що це за непослух знову?!

Бенедіто покірно підвівся і стояв, розмазуючи сльози по обличчі.

— Нічого тобі, хлопче, не поможуть ні сльози, ні прохання. Або ти мені зараз розкажеш все, або я накажу тебе зв’язати і замкнути. Кажи, що вибираєш?

Бенедіто вдався на хитрощі. Він і дома часто так робив, що, коли сподівався за якісь проступки «кілька пасків на вечерю»[95], як казала мама, спішив лягати спати, поки батько прийде з роботи. І хоч ніколи в таких випадках не спав, але старався якомога глибше й рівніше дихати, а навіть злегка похрапувати. Здебільша штука вдавалася. Батько відкладав кару на другий день, а потім, або забував, або не мав відповідного настрою, і так все минало. Отже, і тепер, попавши в прикру ситуацію, Бенедіто вирішив удатися до випробованого способу.

— Я найліпше піду додому, — відповів він Шав’єрові. — Мій тато завжди гнівається, коли я приходжу пізно... Добраніч!.. — і він повернувся до дверей.

— Гей-гей! — зірвався з місця поручник. — А ти куди?!

— Дуже перепрошую, пане поручнику, мені дуже приємно з вами говорити, але я таки мушу йти додому...

— Додому?! Не так скоро, Бенедіто!.. Ступай сюди!.. Ближче!.. Ще ближче!.. Так. Тепер, дивись сюди: ти, Бенедіто, не вийдеш звідси так довго, поки мені не розкажеш всього, що ти робив у день Сан Жвона. Тут сталися дуже погані речі, і я мушу знати, чи ти у них винен, чи ні?

— О, ваша ексцеленціє, — з великою надією в голосі закликав Бенедіто, — я таки справді не винен! Присягаю вам, що я навіть нічого не догадувався!..

— Чого ж ти саме не догадувався?

— Не знаю... Я справді нічого не догадувався і нічого не знаю!..

— Брехня! — сердито крикнув Шав’єр. — І того, що ти з Арасі носив якісь речі до берега, також не знаєш?!

Бенедіто кинувся цілим тілом з переляку, а на обличчі його виступив жах.