Пригадавши собі того п’яницю, Данко затрясся усім тілом і почав безцілево пручатися, як божевільний. А муха, ніби розуміючи, безборонність своєї жертви, гасала, як несамовита, довкола, гуділа і все ціляла сісти на закривавлене лице. На її голосне бзичання, в печеру влетіла друга муха, а згодом ще одна, і ще, і ще... Довкола загуділо, як у вулику, створюючи таке враження, ніби десяток невмілих рук водило безладно по струнах контрабасу.

На Данка напав справжній шал. Та й чи можна було не шаліти від свідомости свого безсилля проти дурної мухи?.. Он літає їх кілька відгодованих і прудких. Але що їхня сила проти сили такого кремезного хлопчини, як Данко? Сотню їх міг би розтоптати за одним махом і навіть не помітити, коли б тільки не був зв’язаний, коли б був вільний.

Вільний!.. Ех!..

Данко аж тепер оцінив вартість свободи. Адже ще вчора, маючи свободу рухів, — виграв таку тяжку боротьбу з Арасі. Арасі був старший, Арасі був сильніший фізично, Арасі мав при собі зброю. А чим скінчилося? Скінчилося тим, що зброя опинилася в руках Данка, що Арасі робив усе те, що йому наказав Данко, що, врешті-решт, Арасі зв’язаний і унешкідливлений лежав у кутку печери. Чому? Тому, що ще вчора Данко мав свободу. А сьогодні? Сьогодні над ним, позбавленим свободи, можуть безкарно знущатися навіть мухи!.. Ось-ось обкладуть його своїми живими яйцями, і Данко за два-три дні перетвориться у мішок, повний хробаків...

Бррр!

Данко закричав диким голосом, стараючись заглушити і налякати своїм криком нахабних напасників. Але що з того? Ще відгомін крику не стих, як його покрило наново огидне бзичання.

«О, Білий Тупане[45], рятуй!» — пригадалася йому чомусь молитва Коарасіаби на водоспадах, а за тим виринула перед очима і постать старого морубішаби.

І вмить Данко забув і про спрагу і про трьох негідників, що лишили його тут, а натомість викликав у своїй уяві образ Коарасіаби, шукаючи в ньому поради і моральної підпори.

«Що зробив би Коарасіаба на моєму місці? — поставив собі питання. — Чи й він би кричав і дриґався, як оце я? Ні, він би не розгубився, а зберіг би цілковитий спокій, без якого нічого не можна придумати... Геть!» — крикнув на одну з мух, що мостилася у нього на чолі, і потрусив головою.

«Отже, я також мушу думати спокійно й логічно, — продовжував свої міркування. — Мене тепер найбільше дратують мухи. Але, коли б навіть мух не було, то я не можу лишатися тут. Я мушу якось дістатися хоч би на берег. Там є вода, і там можна побачити часом людей: адже плавають люди по ріці. А для того, щоб дістатися на берег, я повинен насамперед відчепитися від того кореня. І в цьому є перше моє завдання. З того треба починати»...

Глянув на корінь, через який був пересилений шнурок, прив’язаний одним кінцем десь на плечах, а другим — коло п’ят. Так, взявши за цей шнурок, Данка можна було повісити, як лук, на сучку дерева, або на вбитому в стіні кілку. Та, коли б Данко був дійсно просто повішений, то відчепитися ще не було б так важко. Найгірше було те, що Оба і Пойзе, пересилили шнурок за грубий лікоть кореня, котрий вилазив і влазив назад поміж тріщинами каміння.

«Ну, і як я відчеплюся? — гарячково думав Данко, щораз крутячи головою від надокучливих мух. — Кореня не вирву, бо він загрубий, шнурка не розв’яжу і не розірву. Хіба... перетру!..»

Ця несподівана ідея додала йому сили. Справді!.. Скільки то було випадків, коли на гойданках перетиралися шнурки?! А цей шнурок досить навіть тонкий, а корінь шорсткий. Шнурок довго не витримає. Окрім того, коли буде натягати шнурок то плечима, то ногами, себто, буде рухатися, то й мухи не відважаться чіплятися так нахабно.

І Данко, підігнувши, на скільки можна було, коліна і відсунувшись якомога далі від стіни, сильно натягнув шнур. А тоді з розмаху так випростував ноги, що його кинуло назад і навіть вдарило плечима об каміння.

— Добре! — похвалив сам себе Данко.

Знову скорчився, відсунувся, натягнув шнурок, а тоді з усіх сил знову випростувався. Потім ще раз, ще раз, ще раз... По кількох спробах відчув, що шнурок таки добре треться, але одночасно відчув, що ті заходи відбирають у нього багато сили.

Здивовані мухи раптом присмирніли, посідали на виступах стін і з великим зацікавленням дивилися на незрозумілі для них маніпуляції.

Однак, через яких десять хвилин Данко був змушений перестати. Тіло його обливалося рясним потом, а спрага розгорілася з такою силою, що бідний хлопець за склянку води готовий зараз був заплатити всіми тими грішми, які вчора мав, коли б і зараз мав їх при собі і коли б знайшовся хтось, хто ту склянку води йому продав би. Лежав, тяжко дихаючи, і все облизував сухі уста.

А зрадливі мухи позривалися негайно зі своїх місць, задзичали і закружляли над ним у веселому танці.

— Далі! — почувши бзичання, гукнув сам собі Данко. — Далі! Аби тільки відірватися від того проклятого кореня, аби тільки викотитися з печери. А там — хоч і з головою у воду Парани, але мухам не дамся!..

І він запрацював знову, роблячи над собою надлюдські зусилля: згинався і розгинався, то відкочуючись, то підкочуючись назад до стіни. Серце від напруги готове було кожної хвилини розірватися і гупало молотом, очі все частіше застилала іскриста темрява, а піт стікав струмочками по тілі і дошкульно щемів на стертій шнурками шкірі. На хлопця напав якийсь шал, і він уже робив усе часто механічно, навіть не думаючи над тим, що і для чого робить.

І от якось так зовсім несподівано шнурок раптом з глухим тріском увірвався, а Данко відкотився аж до середини печери і зарився чобітьми у попіл вогнища. Кілька разів він ще пробував зігнутися і розігнутися, поки не усвідомив, що цього вже не треба робити і що він уже осягнув те, чого бажав. Його напала така божевільна радість, що він закричав на ціле горло. Сміявся спазматично, а одночасно відчував, що з очей у нього ллються сльози, яких він не може стримати, так само, як не може стримати й сміху.

«Що це? — подумав. — У мене істерика?! Фе, як це огидно!.. Треба зараз же перестати, неодмінно перестати!»

Так постановляв, а при тому реготав далі й ридав усе сильнше.

«До ріки! Негайно до ріки!.. Впаду у воду, нап’юся — і це мине. Холодний купіль відразу перерве істерику»... — збираючи всю силу волі й рештки свідомости, постановив Данко.

З тією постановою підкотився до виходу з печери. Сліпуче соняшне світло вдарило йому в обличчя, а рівночасно Данко побачив щось таке, від чого його істерика моментально урвалася і новий жах вступив у серце: на самому краєчку глибокого входу вигрівався проти сонця великий тарахкавець-каскавел[46]. Данко так скоро, як лиш міг, відкотився від виходу аж під стіну і припав лицем до кам’яної долівки. Але тоді під самим вухом почув підозрілий шелест. Обернув мерщій голову і просто перед своїми очима зауважив висунені зі щілини волохаті, з маленькими кігтиками на кінцях лапи чорного тарантула, очевидно, того самого, якого вони вчора з Арасі так і не знайшли.

І відразу в голові хлопця загуділи тисячі нахабних варіжейр, замиготіли, високо стрибаючи, чорні тарантули, зашипіли, вигинаючись, різних пород і розмірів гадюки, мелькнуло обличчя Коарасіаби, матері, батька, Арасі й двох вчорашніх зайд, а тоді все почало розпливатися в чорному атраменті[47].

— Господи, не опусти мене! — мигнула остання думка в мозку.

Ще почулися йому напружені кроки когось, хто ніби спинався до печери, а за тим все щезло і перестало існувати...

Надія на те, що в мешканні знайдуться якісь пояснення до таємничого зникнення Данка, завела. Зрештою, Сокіл був занадто прибитий пропажею сина, щоб бавитись в Пінкертона[48] і досліджувати всякі подробиці й вивчати різні сліди, залишені в домі. Йдучи сюди, він надіявся на одне: знайти лист, або записку від Данка з поясненнями причин своєї відсутности. Коли ж того не знайшов — не схотів навіть перевіряти, що саме вкрадено. Зате отець Вісенте пильно придивлявся до всього, заглядав у всі кутки і нарешті спитав: