— Пане Іване, чи ви залишили вдома якісь гроші?

Сокіл зітхнув і махнув рукою.

— Ат, не в голові мені тепер гроші.

— Ні, пане Іване, — делікатно, але уперто настоював священик, — ви таки подивіться, що у вас пропало. Це може мати дуже велике значення...

Ледве перемагаючи себе, Сокіл передивився розбиті валізки і знову зітхнув.

— Пропали всі гроші, пістоль, тепла білизна й моя та Данкова одежа про будень... Але мені справді зараз тяжко пригадати, що ще було у тих валізках... Ходім, отче, треба щось робити?

— Що ж ви думаєте робити,

— Зараз же почну підбирати людей, щоб пуститися в розшуки.

— Навряд, чи знайдете охочих. Подивіться — знову починається дощ.

Коли вийшли за браму, отець Вісенте здивовано зупинився і нашорошив вуха...

— Чи я помиляюся, пане Іване, чи дійсно щось чути? — спитав. — Послухайте...

— А, — неуважно відповів Сокіл, — дійсно літак. Погано буде сьогодні приземлюватися...

— Пане Іване, але ж сьогодні не повинно бути літака!..

— Ах, справді, літак повинен бути щойно завтра, — думаючи чим іншим, сказав землемір. — Це якийсь перелітає, або заблудив...

Але літак ні не заблудив, ні не думав перелітати. Він почав уперто кружляти над Санто Антоніо, просячи допомоги приземлитися.

— Дивно, дивно, — занепокоївся священик. — Може він щось везе цікавого для нас?..

Сокола ці слова відразу оживили.

— Ходім, отче, скоренько на летовище!.. Може й справді?..

Для містечка не було первиною в тумані або дощливі дні розкладати на летовищі вогнища, щоб помогти літаку при посадці. Тому, коли Сокіл зі священиком прибули на місце, там уже метушилися люди, що під командою військових і делеґада розкладали сиґнальні вогнища. Всі були здивовані несподіваним повітряним гостем і мали переконання, що його візита зв’язана з місцевими подіями. Сокіл також поділяв ці перехонання і згорав від нетерплячки, очікуючи приземлення «залізного урубу»[49].

Ще більше підтвердило припущення санто-антонієвців, коли з приземленого літака почали висідати люди в одностроях поліції. Першим до них підбіг Сокіл:

— Ви, напевне, у справі мого сина? — спитав украй схвильованим голосом.

— Вашого сина? — здивовано змірив його очима поліцист з відзнаками поручника. — Як називаєтесь?

— Іван Сокіл.

— А що з вашим сином сталося?

— Мій син вчора пропав з дому.

— Так?.. Скільки років вашому синові?

— Чотирнадцять.

— Ім’я?

— Богдан Сокіл.

— Гм... Ви — чужинець? — догадався по вимові поручник.

— Так, я українець.

— Чим займаєтесь?

— Я працюю землеміром у фірмі Ґроссбах.

— Гм... — ще раз муркнув поручник. — А хто тут є делеґадо?

— Я, — виступив наперед делеґадо і скинув капелюха.

— Ну, пане делеґадо, ведіть нас кудись, бо під дощем не будемо говорити. А ви, пане, — звернувся до Сокола, — ходіть з нами, хоч мушу вам відразу сказати, що про вашого сина ми нічого не знали.

Люди посунулись за прибулими і окружили дім, де замкнулися поліціянти з делеґадом, урядовцями Посту Опіки, священиком і Соколом.

— Якась нова халепа! — міркували санто-антонієвці.

Дійсно, була нова халепа. Відділ поліції, що прибув літаком, був висланий в погоню за двома визначними кримінальними злочинцями, зареєстрованими у кримінальній поліції під кличами: «Семипалий» і «Рижа Корва»[50]. Ці два небезпечних вбивники і аферисти, засуджені на довічне ув’язнення, втекли підчас бунту арештантів з найбільшої в’язниці в Сан Павло. Їхні сліди веди по суші аж до ріки Паранапанема і тут губилися. Але всі зібрані дані вказували на те, що втікачі продовжували далі свою втечу човном: по Паранапанемі, а потім по Парані, очевидно, з метою дістатися за кордони Уруґваю, або Аргентини. За всіми обрахунками поліції Рижа Корва і Семипалий мусіли тепер знаходитися в околицях Санто Антоніо, або Сете Кедас. І тут їх шукали.

— Це — дуже небезпечні люди, — пояснював поручник, — тому повідомлено всі прикордонні стежі і змобілізована не тільки поліція Сан Павло, але й Парани і Мато Ґроссо. Уряд визначив по десять тисяч крузейрів за кожного з них для тих, хто поможе їх піймати. І ми числимо на допомогу місцевих мешканців. Скажіть вашим людям, що тут справа не лиш у зарібкові, а й в тому, що доки Рижа Корва і Семипалий є на волі, ніякий мирний обиватель не матиме певности ні за своє майно, ні за своє життя.

Вияснивши мету свого прибуття та поробивши всякі розпорядження, поручник зайнявся справою Сокола. Знову пішли до порожньої хати, обдивилися все, а потім перейшли до перепитування свідків, які фактично нічого не знали. Однак, позбиравши всі відомості й факти, поручник прийшов до такого висновку: Арасі, знаючи, що Сокіл має великі гроші, скористався з його відсутности і підмовив Данка обікрасти батька та втекти з дому.

Сокіл з обуренням відкинув це припущення:

— Ви не знаєте мого сина, пане поручнику!.. Данко не може бути злодієм!..

— Те-те-те!.. — з добродушно-співчутливою посмішкою правив своє поручник. — Кожному батькові здається, що він свого сина знає якнайкраще, але практика говорить що іншого. Скільки то вже я випадків мав у своїх руках, коли діти в дуже порядних і заможних родинах ставали злодіями!.. І всі батьки спочатку говорили так, як оце ви тепер: «Мій син не міг того зробити!»

— Я не знаю інших людей та їхніх дітей, — гарячився, мало не плакав з досади Сокіл, — але мій син дійсно не може бути злодієм!..

— Заспокійтеся, пане Іване. Це дійсно дуже прикра справа, але ми її незабаром вияснимо. Я зараз же зв’яжуся через радіо з усіма станицями й відділами поліції, щоб вони одночасно шукали і тих трьох втікачів.

Присутній при тій розмові отець Вісенте вмішався в суперечку:

— Вибачте, пане поручнику, але я в даному випадку приєднуюся до пана Івана. І не тільки тому, що як священик знаю хлопця з найкращої сторони, але й з інших причин. По-перше, виламане вікно свідчить, що злодій мусів силою вдиратися до мешкання, в той час, коли Данко Сокіл мав ключі і не потребував того робити. По-друге, з того, як порозкидувані були речі, видно, що злодій спішився і не знав де що лежить. Нарешті, коли б Данко був причетний до злочину, то напевне не залишив би ні фотографічного апарату, ні золотого годинника у шуфляді свого столу, бо ці речі мають велику вартість. Тому я переконаний, що злодій вламався до мешкання без відома Данка..

— Але ви, отче, годитеся з тим, що всі підозріння падають на молодого індіянина, котрий зробив у склепі купно на велику суму грошей?

— Так воно виглядає...

— Ну, от бачите! А пізніше, як твердять свідки, син пана Сокола їде на вкраденому човні у товаристві того самого індіянина на другий беріг ріки, і між ними панує найкраща згода. Це про що свідчить?

Священик зітхнув, не знаючи, що відповісти.

Сокола разила до глибини душі та професійна холоднокровність, з якою досвідчений поліцист говорив про Данка, і він, ледве стримуючись від гніву, кивнув на отця Вісенте, попращався і вийшов з Посту Опіки. Довкола ґанку, поспускавши голови, стояли і переминалися з ноги на ногу кабоклі, а делеґадо був червоний від невдоволення.

— Та ви ж зрозумійте, що заробити десять тисяч крузейрів ще нікому з вас не вдалося за один раз і не вдасться до кінця життя. Користайте з нагоди!

— Заробити — чому ні? — обізвався хтось. — Але в таку погоду ніхто човном не поїде. Треба перечекати...

— О, о! — сердився делеґато. — Поки ви чекатимете доброї погоди, то злочинці втечуть за кордон.

— Ну, що ж, — розводили руками кабоклі, — втечуть, то втечуть — туди їм і дорога! Пасієнсія.

Сокіл хвилинку подивився на натовп і рішучо ступив крок наперед.

— От що, хлопці, — сказав цілком спокійно. — Ти, Маріо, ти, Сілвіо, і ти, Павліно, — ви зараз поїдете зі мною шукати Данка. Кінця дощів не будемо чекати. Ідіть збирайтеся і приходьте до монастиря. Я вас там чекатиму.