— Ні.

— То, може, підемо?..

— Якщо маєте охоту, отче, — то я вам буду дуже вдячний.

— О, чому ж?.. Я піду.

Коли Данко прокинувся, на дворі стояв ясний день. В першій хвилині хлопець ніяк не міг собі усвідомити, де він і що з ним робиться. Та скоро пригадав собі все, і тіло його вкрилося холодним потом. Печера була порожня. Майже всі речі, за винятком різних безвартісних дрібниць, щезли. А він лежав не тільки зв’язаний, але й прив’язаний і покинений напризволяще.

Довкола стояла тиша, а охололий попіл багаття свідчив про те, що його вже кілька годин ніхто не пильнує.

Не треба було багато думати, щоб належно оцінити всю страхітливість і безвихідність положення. Данкові вже навіть видалося, що в печері війнуло холодним подихом смерти, і він істерично закричав:

— Арасі!!! А-р-а-с-і!!!

Вже не думав над тим, що Арасі — його ворог, що саме завдяки цьому зрадливому індіянинові він опинився в’язнем у цій глухій печері, бо тепер був би радий присутности будь-якої, навіть і ворожої, але живої людини.

— Арасі!!! — гукав. — А-р-а-с-і!!!

Але його крик, як сполоханий серед дня сич, бився крилами по печері, й лишав по собі довгий відгук, немов би провалювався у безодню. А тоді наступала така глибока, така моторошна тиша, яка може бути хіба в гробі.

Крикнувши ще кілька разів, Данко зміркував, що це було даремною працею: адже само собою зрозуміле, що ті всі ошуканці, заволодівши грішми і речами, цілковито не потребували Данка для свого товариства. Тим більше, що Данко ніяк не міг бути їхнім товаришем, лише завадою, ворогом. Тому вони пішли самі, а його лишили отут зв’язаного на поталу долі, вірніше, на певну смерть. Правда, виявилися б милосернішими, коли б попросту застрелили його у сні, а не засуджували на повільне конання від голоду й спраги, але, видно, вони не завдали собі труду подумати над цим.

Голоду, щоправда, Данко не відчував, та спрагу мав жахливу. Окрім того, тіло домагалося вже іншого положення, шнурки різали і палили вогнем. Набитих на лиці й тілі синяків він не міг бачити, але відчував у тих місцях неприємну задеревілість.

— Пити!.. — вистогнав Данко, облизуючи сухим язиком пошерхлі уста. — Пити!..

Пити? Хто ж йому дасть пити? Адже поблизу нема нікого. Нікого!.. Навіть зрадливого Арасі.

Данко не витримав і голосно заридав. Однак, зараз же силою волі спинив ридання і стиснув зуби:

«Гов, Данку Сокіл! — подумав. — Чи ти ж Аліса? Що тобі поможуть сльози в такій ситуації? Нічого не поможуть! Не можна попадати в зневіру, бо зневіра — лихий товариш у трудних моментах, як казав тато. Адже є Бог на небі, а в мене є ще сила. З Божою поміччю, може, якось не пропаду. Тільки треба розв’язатися. Головне — розв'язатися!..

Поволі попробував звестися, на скільки це дозволяла довжина шнурка, зачепленого за грубий корінь, і так звис у півсидячому положенні. Ні, це було ще гірше. Натягнені шнурки давили і позбавляли всякої можливости будь-якого руху. Данко знову ліг і попробував намацати у себе за спиною бодай один якийсь ґудз[42]. Даремно. Лежачи на спині, він добре відчував місця, де були зв’язані шнурки, але досягнути їх не міг, хоч напружувався з усіх сил, аж руки у нього подеревіли.

Змучений цими зусиллями. Данко вирішив трохи відпочити і тим часом придумати щось нове. Може вдасться висмикнути бодай одну руку?.. Він і вчора вже пробував це, але безуспішно. Та, може, сьогодні вдасться?

Відпочивши, хлопець взявся шарпати то одну, то другу руку. За право визволитися готовий був пожертвувати не тільки шкірою, але й м’язами від зап’ястя до кінчиків пальців і нігтями. Тому не вважав на біль і тягнув руки, скільки було сили. Та що з того? Руки понабрякали, і їх було ще тяжче висмикнути з зашморгів, як учора.

Помучившись так з півгодини, Данко переконався, що й цей спосіб ні до чого не доведе, тільки, хіба, змучить його ще більше.

І хлопець знову ліг нерухомо.

На дворі розгорався блискучий, ясний день. Зі свого кутка Данко не бачив навіть щілини у зовніхпній світ, але ясність продиралася через глибокий вхід і лагідно розливалася по печері. Іноді вскакував свіжий повів пустотливого вітру, приносячи зі собою уривки пташиного крику, часом доносився особливо енергійний сплеск якоїсь неспокійної хвилі, але від того похмурий сумерк глухої печери видавався ще страшнішим. Все виглядало зовсім інакше, як вчора, коли на дворі ревіла негода, а в печері теплилися свічки і яскраво горіло велике багаття...

Спрага чим далі, то мучила сильніше. Чим далі, то все владніше домагалося втомлене, сплутане шнурками тіло свободи й іншого положення. І до хлопця знову почала підкрадатися розпука.

— Що робити?.. Боже, ну що мені робити?! — вистогнав Данко, стараючись здушити приступ нових сліз, які починали знову підступати до горла. — Хоч би від того злощасного кореня відв’язатися, і тоді можна викотитися якось надвір, до річки, а там -—припасти устами до води і пити, пити!..

Ах, як Данкові хотілося пити!..

І він чомусь почав перераховувати все те, що можна пити: вода, чай, кава, молоко, шімарон, сік маракужі[43], лімонада, пиво... Пригадував собі ті всі речі на смак, і жадібно облизував сухі уста. Вставали перед його уявою то щойно витягнене з криниці відро з холодною водою, то горнятка з кавою або чаєм, то такий знайомий монастирський дзбанок зі соком маракужі, пляшки з напоями за вітринами штучних ледівничок у склепах... Ці образи просто гіпнотизували Данка отуманювали його свідомість, і він нарешті не то почав маячіти, не то задрімав.

І раптом голосне й нахабне «дз-з-з!» — вернуло його до притомности. В печеру влетіла велика муха і, описавши кілька швидких кол, з розмаху сіла просто хлопцеві на обличчя, замазане засохлою кров’ю. Данко крутнув головою — і муха почала знову голосно бзичати по печері, поки не примостилася на стіні, якраз у нього над головою. Посидівши кілька секунд, ще раз скочила йому на обличчя.

— Бодай ти здохла! — люто крикнув Данко і здунув муху геть. — Ще тільки тебе бракувало!..

Муха зірвалася і з нахабно-веселим та незносно-противним бзичанням стала знову гасати по печері. Ніби дрочилася з безпомічним хлопцем.

Слідкуючи за нею злим поглядом, Данко раптом подумав, що ця муха, напевне є варіжейра[44], і від того йому стало млосно. Оця зеленкувата, велика муха має звичку сідати на рани і відкладати там живих хробачків, які за кілька годин вжираються в тіло. Тварини звичайно від того гинуть, бо хробачки, яких муха відкладає за один раз до двох або трьох сотень, скоро ростуть і розповзаються по всьому організмі, добираючись до печінки, нирок, мозку. За два-три місяці, коли їм приходить пора перейти ще одну стадію розвитку, вони вилазять з тварини, падають на землю і зариваються в неї на кілька тижнів. А потім вилазять на світ уже розвиненими мухами. Тільки ж тіло їхньої жертви стає подібним до поточеного шашлями дерева, і тварина гине.

Рідше трапляються випадки, коли варіжейра вхитриться відкласти хробачків на тілі людини. Але буває і таке. Данко навіть добре пам’ятає одного кабокля з Санто Антоніо, який два роки тому назад загинув від тих паразитів. Лігши п’яним спати десь посеред дороги, той кабокльо не помітив; що варіжейра влізла йому в вухо. Тільки на другий день відчув дивний біль у вусі. Краплі, які дав падре Вісенте, не помогли, а через кілька днів почалися такі жахливі болі голови, що нещасний чоловік божеволів. І ніхто не міг догадатися, де причина хвороби. Більшість схилялася до того, що він, лежачи на землі, простудив голову і дістав у вусі боляка. Так думав і падре Вісенте. Тільки коли відгодовані хробаки почали вилазити у нього з носа, з вух, з очей і навіть просто з лисини, таємниця захорування вияснилася. Але лікувати вже не було кого...