Здається, за всю свою історію Санто Антоніо не переживало тривожніших днів. Навіть перше прибуття «залізного урубу» не викликало стільки розмов, чуток, пльоток, не зробило такої сенсації, як ці всі події, що почалися, властиво, з дрібниць.

Насамперед, малі вихованці монастиря, післані отцем Вісенте, вже по десять разів оббігли усі хати, питаючись, чи нема там часом Данка. Потім якісь хлопці оповіли, що бачили Арасі й Бенедіта, як вони несли щось до ріки. Потім Самір мусів признатися, що Арасі на доручення Данка накупив у нього багато всякої всячини. Потім знайшлися свідки Коарасіабиної біганини по містечку у пошуках Данка. Потім чорна Барбара оповіла жінкам, що «старий чарівник» приходив до її хати з явним наміром зробити щось Бенедітові й що Бенедіто прибіг від ріки дуже переляканий, але нічого не хотів сказати. Потім з Мато Ґроссо прибули Адемар з сином і розказали, що бачили Данка в товаристві Арасі на викраденому у старого Антоніо човні і що вони обоє плили в Мато Ґроссо. Потім прибули рибалки, які зустріли Коарасіабу у лівому рукаві ріки. Потім почалася громовиця, що могла бути великою загрозою і для Коарасіаби, і для Данка, і для Арасі. А потім хтось догадався післати дітей до дому Соколів, а ті вернулися задихані й перелякані, та, перебиваючи одне одного, донесли, що подвір’я і дім порожні, в кухні виломане вікно і по підлозі валяються порозкидані всякі речі.

Це вже було таке поважне, що делеґадо[40] з цілим гуртом людей, до котрого приєднався навіть о. Вісенте, не зважаючи на безпросвітну зливу, негайно вибралися на місце злочину і переконалися, що донесення дітвори відповідають правді і що Соколів дійсно обікрадено.

Цей останній факт об’єднав водно всі попередні дрібнички і надав їм загадкового і зловіщого характеру.

Ніяких поважних свідків не було, ніхто нічого певного не знав, і делеґадо розгубився в догадках, бо подібного випадку за свого урядування не мав. Єдиною особою, котра, ймовірно, щось могла знати — був малий Бенедіто. Маріо — батько Бенедіта був, як і всі, коло хати делеґада, і його зараз же послали за сином.

Та як же схвилювався натовп, коли через півгодини прибіг збентежений Маріо і заявив, що Бенедіто, довідавшись, у якій справі його кличуть, страшенно перелякався, видерся з рук батька і дременув у ліс.

Вся родина муринів, в тому числі й малий Бенедіто, мали добру славу в Санто Антоніо. Ця сім’я, численна й бідна, жила з чесної праці роботящого Маріо, котрий, обробляючи своє й чуже поле, ніколи ще не виломав качана кукурудзи, не зірвав стрючка фасолі з чужої землі. Таким самим чесним, а до того ще й привітливим та послужливим для кожного, був і малий Бенедіто. А тому страх перед делеґадом і втеча до лісу, що кидали на нього страшне підозріння, викликали ще більші толкування і здивування серед сантоантоніевців.

Делеґадо почав діяти: вислав кількох людей на розшуки Бенедіта та двох вершників по Сокола. Хотів також вислати човни за Коарасіабою і Данком та Арасі, але не знайшов охочих. І справді, погода була така, що навіть Адемар з сином мусіли залишитися на цьому березі й чекати відповіднішої пори на поворот додому.

Коротше кажучи, в Санто Антоніо був справжній переполох. Ніхто нічого не робив. Люди збиралися то в одній, то в другій хаті, а найбільше в Саміра, або в кравця при шімароні й обмірковували таємничі події. Поговоривши в одному місці та висловивши всі свої погляди й припущення, розходилися, щоб зібратися в іншому місці й почати все наново.

Коли смеркалося, почали вертатися з безплідних розшуків висланці за Бенедітом. Муринчука ніде не знайшли. Бідна Барбара голосила на ціле містечко, всоте оповідаючи про Коарасіабину візиту, била себе в груди і запевняла, що її син ні в чому не винен.

В такому напруженні застала Санто Антоніо ніч. В ще більшому напруженні застав містечко несподівано ясний, соняшний ранок, і люди бігали до сусідів, до склепу Саміра, до монастиря або до делеґада, аби дізнатися, чи нема новин. Новини, звичайно, були: хтось уночі щось чув, хтось когось бачив, комусь приснився надзвичайний сон, а ще там хтось комусь сказав, що чув від когось, як йому оповідав якийсь, що... і т. д. Сплетні, припущення і факти росли, як миляні баньки, як миляні баньки лопали і росли знову. Тепер уже ніхто не міг розібратися в тому, де є правда, а де — видумка.

Перед полуднем пригнав на заболоченому, задиханому коні Сокіл. Був блідий, аж зелений, і заболочений не менше свого коня.

— Ну, що? — спитав у першого гуртка людей, що стрінулися йому в містечку.

— Та... А сеу Іван уже знає все?

— Знаю. Ну, і що? Знайшли?

— Ні, не знайшли нікого.

Сокіл зіскочив з коня, кинув комусь поводи і побіг до хати делеґада.

Привітавшись і вислухавши ще раз все те, що він уже знав від посланців, роздратовано заговорив:

— Чому ж ви, пане делеґадо, замість того, щоб ловити Бенедіта, відразу ж не послали людей за Данком і Арасі?

— Що ви, сеу Іване?! Ви ж бачили, яка була погода? Ще й сьогодні ріка не вгамувалася. Це — небезпечно...

— Ага, — сердився Сокіл, — то для інших небезпечно. А для старого чоловіка, для Данка й Арасі — ні. Ці люди можуть собі гинути...

— На все Божа воля, сеу Іване, — розвів безпомічно руками делеґадо. — Пасієнсія!..[41]

— Що ви, делеґадо, зі своєю «пасієнсією»?!. Вже не дивуюся, коли мені таке прості робітники кажуть!.. Але ж ви, ви?! Та ви ж, до лиха, є якимсь делеґадом!..

Сокіл ненавидів слова «пасієнсія», і воно його завжди виводило з рівноваги. Обов’язковий і діяльний, він ніколи не міг зрозуміти, як до поважних справ можна ставитися з «пасієнсією». А бразилійці, назагал гарячі й непогамовані, проявляють на кожному кроці дійсно подиву гідну терпеливість у таких випадках, де європеєць, чи американець вискочили б зі шкіри. «Пасієнсія» — це у певній мірі девіз бразилійського життя. Тому на якесь замовлення, чи на обіцянку полагодження якоїсь справи можна чекати місяцями і навіть не варто дивуватися, чи псувати собі нервів, бо на те є пасієнсія. Не варто також починати якоїсь роботи, коли її можна ще відложити, бо і на це є пасієнсія. Не слід брати близько до серця різних неприємностей, чи невдач, бо на те мусить бути також пасієнсія. Нарешті, коли обставини складаються так, що від обов’язку, або від прикрої роботи не можна ніяк викрутитися, то і тут не слід дуже упиратися, чи протестувати, але з тією ж пасієнсією покірно братися за діло.

Ото ж і тепер, почувши немиле слово, Сокіл скипів і вже готовий був наговорити всім присутнім дуже прикрих речей, але своєчасно вгамувався, махнув рукою — пропало. Пасієнсія!..

Від делеґада Сокіл пішов до монастиря.

Отець Вісенте був дуже пригноблений і збентежений, але старався Сокола розрадити:

— Слухайте мене, пане Іване, я не кажу вам того тільки для потіхи, але вірю в те, що говорю... Я вже на підставі усіх свідчень обрахував час і можу вас запевнити, що хлопці дісталися до протилежного берега ще перед бурею. Тільки, — додав після павзи багатозначно, — якщо вони дійсно поїхали до Мато Ґроссо...

— Але чого вони туди поїхали? — спитав Сокіл, не помітивши багатозначности останнього речення.

Священик зітхнув і спустив очі:

— В тому то й вся річ, що вони в Мато Ґроссо, на мою думку, не мали чого робити...

— Отче, ви щось знаєте?..

— Ні, нічого певного не знаю... Але, коли говорити правду, то мене дуже бентежить ця крадіжка...

— Отче, прошу вас, — шорстко сказав Сокіл, — не пов’язуйте з крадіжкою мого сина!

— О, — поспішив пояснити отець Вісенте, — я не думаю, що Данко міг це зробити!.. Але є в мене одне припущення, і це мене дуже непокоїть... Передчасно про це говорити, бо в ньому є багато неясностей... Однак, я би вам порадив піти зараз додому і уважно обдивитися мешкання. Може впадете на якісь сліди?.. Ви ще не були вдома?.