Сонце вже звернуло з полудня, але прало землю з усіх сил своїми вогненими батогами так немилосерно, що прозоре повітря тремтіло і, здавалося, аж дзвеніло. І хоч на небі не було видно ні однієї хмаринки, Коарасіаба знав, що буде буря з дощем. Знав це так непомильно, як і те, що по дневі наступить ніч, а тому навіть не думав над тим. Всі його думки звернулися до питання: чому так довго нема Данка?

Він ще раз подивився на замкнений дім, повів очима по безлюдному подвір’ї і став прислухатися. Та ніщо не зраджувало присутности хлопця ні на ближчій, ні на дальшій віддалі. І Коарасіаба, ще більше занепокоєний, попростував до воріт, навіть не кинувши оком на папугу, хоч перед тим збирався дати їй їсти.

Вийшовши за фіртку, зустрів босоногого монастирського вихованця, котрий поспішно сказав:

— Падре Вісенте просив, аби Данко зараз же прийшов на обід.

Кожний інший на місці Коарасіаби неодмінно спитав би: «Як? Хіба Данко ще не був на обіді?!» Але для старого індіянина таке питання виявилося зайвим, а слів він не любив тратити даремно. Тому не спитав нічого, навіть нічого не відповів. Тільки зіниці його очей звузились і стали гострі-гострі, і він, відсунувши босоногого хлопця з дороги, як усувають непотрібну річ, подався просто в містечко, відразу забувши про біль у ногах.

Йшов спішно нервовою ходою і пильно розглядався по затихлому й опустілому від спеки містечку. Інколи на секунду зупинявся, ловлячи чуйним вухом дитячі голоси, та зараз же, хитнувши заперечливо головою, йшов далі. Так даремно обійшов ціле Санто Антоніо: Данка не було ніде. Нарешті, щось подумавши, пішов до склепу Саміра.

Турок сидів після ситого обіду на стільці коло входу й солодко дрімав, коли над його головою несподівано розітнулося питання, вигукнуте грізним голосом:

— Ти не бачив Данка?

Самір спросоння кинувся так сильно, що мало не впав зі стільця, і його сон відразу відлетів. Був не тільки переляканий, але й здивований, бо Коарасіаба ніколи до нього ні за чим не приходив.

— Що? — спитав, протираючи очі. — Данка?.. Ні, Данка сьогодні я не бачив. Приходив тільки Арасі. Його посилав Данко.

— За чим посилав? — ще грізніше питав Коарасіаба, напираючи грудьми на Саміра.

Переляканий Самір поспішив для безпечности залізти за ляду і вже звідти давав дальші пояснення:

— О, то Данко вирішив зробити перед від’їздом несподіванку для свого батька. Адже сьогодні маємо Сан Жвона, іменини сеу[14] Івана, і Данко робить прийняття для всього містечка. Буде багато їжі, багато питва і багато-багато фоґетів[15], І Коарасіабу запросять напевне також, аякже! Завтра Коарасіаба їстиме досхочу рожеву ковбасу, питиме солодке пиво і...

Та Коарасіабу зовсім не приваблювали перспективи такої гарної гостини, і він увірвав Саміра на півслові:

— Ну, і де ж тепер Арасі? — спитав різко.

— О, Коарасіабо, — скрутився Самір, ніби й справді був винен, — звідки ж я можу знати про те, де є тепер Арасі? Напевне з Данком готуються вдома до завтрішнього прийняття...

Індіянин більше не слухав. Обдарувавши турка повним ненависти поглядом, він круто обернувся і пошкандибав геть.

— От дикун! — забурмотів Самір, вилазячи з-за ляди. — Ти говори до нього, як до культурної людини, а він — тьфу!..

Сплюнувши, розсерджений турок знову сів на попереднє місце, а Коарасіаба йшов, сам не знаючи, куди й чого. По дорозі зупинив двох хлопців і спитав їх, чи вони не бачили Данка. Ні, Данка хлопці не бачили.

— А бачили Арасі?

Арасі бачили: він йшов разом з Бенедітом до річки і несли багато якихось пакунків.

Ця відповідь не пролляла ані трохи світла на неясну справу, тільки зміцнила певність Коарасіаби у тому, що сталося щось поганого.

— А де Бенедіто? — знову спитав хлопців. Того вони також не знали.

Коарасіаба вже не випитував нічого, тільки знову круто повернув у другий напрямок у той бік, де під лісом тулилася убога ліплянка, прикрита пальмовим листям. Там жила родина муринів[16], що складалася з батька, матері і вісьмох дітей, найстаршим з котрих був тринадцятилітній Бенедіто.

На порозі ліплянки сиділа Барбара — мати Бенедіто і тримала на колінах чорне, замурзане немовля. Довкола ліплянки впереміжку з поросятами і курми бігали майже голі, чорні діти, а на траві проти сонця білилася пірвана дитяча білизна.

Коли старий індіянин наблизився до хати, Барбара схопилася на ноги і притулила немовля міцніше до себе, а решта дітей вмить збіглися до матері, стараючись заховатися за її широкою спідницею. Хоч в цілому Санто Антоніо ніхто не міг нічого поганого про Коарасіабу сказати, однак всі, а особливо жінки й діти, позаочі називали його чарівником і боялися з ним зустрічатися віч-на-віч.

— Де Бенедіто? — без ніяких передмов, суворо спитав Коарасіаба.

Муринка, налякана несподіваними відвідинами, а ще більше неприязним тоном гостя, не відповідала нічого.

— Де Бенедіто, я питаю? — повторив ще гостріше Коарасіаба.

— Не... знаю, — ледве здобула голос Барбара.

— Ти знаєш! — крикнув злісно Коарасіаба. — Кажи, де Бенедіто?!

— Бенедіто пішов ловити рибу, — випалила раптом маленька дівчинка і, сама злякавшись такої відваги, сховалася за маминою спідницею.

— Пс! — сердито сикнула на неї зраджена мати. — Я не знаю, куди він пішов. А... для чого тобі Бенедіто?..

Та Коарасіаба не мав звички відповідати на питання. Почувши те, що йому було треба, він, навіть не глянувши на збиту в переляці родину, обернувся і пішов геть.

Прямував тепер в сторону ріки, де мав бути Бенедіто. Коарасіаба знав добре всі місця, в котрих найкраще ловиться риба, і відразу догадався, куди треба було йти. Йшов, не дивлячись під ноги, і тільки, коли потрапляв у ямку або на засохлу грудку глини, поскрипував зубами від болю, котрий відчував, але над котрим не думав.

— Данко посилав Арасі до Саміра по їжу й питво, — бурмотів він. — А Арасі з Бенедітом носили якісь речі до ріки... Для чого?.. І куди міг подітися Данко?..

Шукаючи безуспішно якогось пояснення на всі ці незрозумілі речі, Коарасіаба досягнув краю крутого схилу, що біг вниз. З цього високого берега побачив маленьку постать Бенедіта, який сидів над вудкою коло води.

Давній інстинкт прокинувся у старому індіянинові. Він не гукнув на хлопця, не пішов до нього втоптаною стежкою, а якось зовсім не здаючи собі справи — для чого? — зігнувся і пірнув у густі зарослі, що росли обабіч стежки. Підкрадався, не роблячи найменшого шуму, інколи тільки обережно підводив голову і поглядав довкола, а потім знову згинався і плазував, спритно і скоро, як ящірка. Не минуло й десяти хвилин, як опинився в кількох кроках від хлопця. Бенедіто, ніби щось передчуваючи, озирнувся неспокійно назад, але, не зауваживши нічого підозрілого, тільки перевірив приманку на гачку і знову закинув вудку. В той же момент Коарасіаба зробив котячий стрибок і вп’явся чіпкими пальцями в плече хлопчини. Від несподіванки Бенедіто конвульсійно шарпнувся і повернув до напасника обличчя, посіріле від невимовного жаху. Цей жах іще збільшився, коли він побачив над собою лице індіянина, перекошене гримасою великої злости. Подивившись в очі Коарасіаби, повні дикого вогню, Бенедіто мало не зімлів, а крик, готовий зірватися у першій хвилині з його уст, застряг у горлі твердим клубком.

— Бенедіто, — зашипів йому просто в обличчя Коарасіаба, — куди ти сьогодні ходив з Арасі, га? Кажи! — і він ще тісніше стиснув плече хлопця.

Серце зовсім завмерло в грудях Бенедіто. «Ого — шибнула в його голові думка, — та поїздка мені відразу видалася підозрілою!.. І напевне Арасі щось дуже погане встругнув, коли старий такий лютий».

— Ну, — наглив Коарасіаба, — куди ви ходили?

— Я... Я... Я не знаю, — нарешті забелькотів Бенедіто, завертаючи сиво-блакитними білками своїх величезних очей. — Я не знаю...