Перша в українській літературі пригодницька повість з бразилійського життя викликала велике зацікавлення не лише серед юнацтва, але й серед старших читачів.

Авторка подає в цій повісті на тлі пригод українського юнака — дуже барвисті описи бразилійських краєвидів, людей, побуту, звичаїв, історії, зокрема вірувань та переказів тамошніх індіян. Читач, слідкуючи за долею героїв повісти, незамітно засвоює різнородні відомості про цю країну.

Перший том повісти «В Санто Антоніо» розгортає барвистий образ життя бразилійського селища, в яке попадає український юнак, Данко Сокіл. Він заприязнюється з вождем ґваянського племени, Коарасіабою, якого прогнав вождь ворожого племени, Убаріжара, і ошуством[1]підкорив собі ґваянців. За старовинним індіянським переказом, силу і значення може привернути ґваянцям віднайдення захованих племінних клейнодів. Коарасіаба через своє каліцтво не може перенести до племени клейнодів, захованих у йому лише відомому сховку, і зобов’язує до цього Данка. Частину цієї зобов’язуючої розмови підслухує зледащілий внук Коарасіаби. Він хоче дізнатися про місце сховку скарбів і підмовляє Данка поплисти з ним човном по Парані.

Обидва юнаки, виїхавши потайки з оселі, попадають у крутіж несподіваних і дуже грізних пригод, про які читач довідається з дальших томів повісти.

Коарасіаба вернувся від хворого в обідню пору. Увійшов на пусте подвір’я, попробував замкнені двері від дому Соколів і почвалав до своєї оки[2]. Ноги у нього боліли страшенно, ніби хто по кістках поров уздовж і впоперек тупою пилкою. Тому, увійшовши до прохолодної оки, з насолодою розтягнувся на розстеленій шкірі, набив свою розрадницю-люльку міцним тютюном і затягнувся густим димом. Лежав нерухомо, а різні думки непроханими гостями лізли в голову, потім тікали геть і змінялися іншими.

— Яка страшна ця спека перед дощем, — думав Коарасіаба. — А дощ буде холодний... Буде навіть буря... Треба буде спробувати натерти ноги виваром з кореня укатаї[3], змішаним з товщем[4] їжака... Ах, ті ноги!.. Біль у них гуде, немов найбільший дзвін на дзвіниці... Треба би було подивитися, чи Рріко[5] має що їсти... Коли Данко прийде — скажу йому... Данко... Данко має їхати... Іван має повернутися завтра... Погано йому буде під дощем... А той чоловік добре зробив, що прийшов по мене, бо був би хлопець загинув... Шкода, коли такий великий син помре... Хі-хі, які ті білі люди дурні!.. Найпростішої хвороби не вміють лікувати... От хоч би й мавп’яче лігво[6], як було з Данком... Данко також помер би, неодмінно помер би!.. А от я його вилікував, і він тепер житиме... А коли виросте — піде в Долину Іґурей... Цікаво, який тепер Ранок[7]?.. Напевне вже великий і сильний юнак з нього... Коли візьме у свої руки берло Соняшної Династії, а на голову одягне золоте акванґапе[8] — всі впадуть перед ним ниць... І одягне колись!.. Вони лежать спокійно під водоспадами і їх ніхто не забрав... Арасі хотів, щоб йому зрадити таємницю скарбів... О, йому такої таємниці не можна довіряти!.. Нікчемний маландро[9], ботокуд[10], ганьба ґваянців!.. А вчора підслухував... Треба буде його спитати, що він чув?.. Але він знає, що я йому того не подарую, і тому боїться приходити... Данко також десь забарився сьогодні й не приходить з обіду...

Коарасіаба підвів голову і почав прислухуватися, але, не почувши нічого, ліг знову.

— Цей Данко також не все буває слухняним, — подумав роздратовано. — Батько йому наказував не відходити надовго від дому, а він десь напевне сидить з падре[11] Вісенте і слухає якихось історій... Або, може, зустрівся десь з хлопцями на вулиці... А все тому, що його Іван ніколи не б’є... Коли б його так виховувати, як виховували колись у нас, то було б зовсім інакше... О, посмів би Ґварасе або Ґвапі[12] мене не послухати!.. Ех!.. Коли б хоч шімарону[13] напитися, бо спрага мене мучить і втомлений я дуже сьогодні...

Коарасіаба зітхнув ще раз, відложив люльку і обернувся на спину. Старався лежати нерухомо, щоб дати відпочинок цілому тілові, а особливо втомленим ногам. А між тим якийсь неясний, неокреслений неспокій прокидався йому в душу і тихенько клубочився під серцем. Коарасіаба нервово поворухнувся, ніби шукаючи вигіднішого положення, і знову застиг, заплющивши очі. Лежав так досить довго і вже почав навіть дрімати, коли раптом якась сила шарпнула ним і примусила сісти.

— Данко! — думав уголос. — Чому так довго Данко не приходить з обіду?..

І тут старий відчув інстинктовно, так як вміють відчувати індіяни, що щось сталося. Що саме — він не знав, але все його єство підказувало, що сталося щось небезпечне, погане.

Коарасіаба почав мерщій вставати, перемагаючи втому і біль в ногах, і, спираючись всім тілом на ціпок, ледве висунувся зі своєї халупи.