— Ага, тепер ти мовчиш, бо бракує тобі сміливосте сказати правду?! Я вірив тобі, як найчеснішій людині, а ти разом зі своїм внуком обікрав мене, а на додаток ще й погубив мені сина!..

Очі Коарасіаби широко відкрилися.

— Я?! Обікрав тебе?! Погубив сина?! — спитав, з трудом поборюючи сонність. — Ні, ні, то твій син злодій... Такий самий, як Арасі. Я їх обох уб’ю!.. Неодмінно уб’ю!..

Кров ударила Соколові в голову, і в очах стало червоно. Дивно, але він вірив Коарасіабі більше, як кому іншому, бо знав, що старий ніколи не говорить неправди. А Коарасіаба, виходить, говорить те саме, що й той поручник, з яким Сокіл так завзято сперечевся. Соколові видалося, що у нього розірвалося серце, і туди влізла холодна чорна гадина.

— Коарасіаба, друже, — заговорив зламаним, благаючим голосом, у котрому вже більше не було криці, — я тебе прошу сказати мені всю правду!.. Коли Данко дійсно... Коли він справді... Коли мій Данко... О, Боже, дай мені сили!.. Коли дійсно правда те, що ти говориш, то я мушу його знайти!.. Я його... Я з ним... О, Коарасіабо, скажи мені правду!..

Але Коарасіабу вже почав огортати сон. Очі його заплющилися, і на обличчі відбився вираз глибокого спокою.

— Коарасіабо!.. Коарасіабо!.. — почав шарпати його за плечі Сокіл. — Одну лише хвилиночку, Коарасіабо!.. Скажи мені тільки, що ти знаєш про Данка?..

— Данко... — замимрив старий, з трудом відкриваючи очі. — Данко мене зрадив... Він злодій, той білий хлопець, такий самий, як Арасі... Однакові... Коли б не Сасі — я б їх піймав на місці і повбивав би... А все через Сасі...

Коарасіаба не скінчив. Заплющив очі, з насолодою зітхнув і став цілком нерухомим.

Сокіл зірвався на ноги.

— Беріть його тепер! — вигукнув у відчаї. — Везіть до падре Вісенте. Їдьте всі!..

Кабоклі, що спостерігали цю всю сцену зі сльозами в очах, опам’яталися.

— Всі?! А патрон?..

— Я лишаюся.

— Але ж, патроне...

— Ніяких «але»! — увірвав Сокіл таким тоном, що всім стало трохи страшно. — Зараз же вертайтеся додому без жадних заперечень!

— Бом[73], як вертатися, то вертатися — пасієнсія[74]! — покірно зітхнули разом усі три чоловіки і заходилися коло сплячого Коарасіаби.

А Сокіл, як стояв, мерщій подався геть, спі- шачись укритися від співчутливих поглядів, що палили його вогнем.

— Патроне! — гукав йому вслід Сілвіо. — Ви забули рушницю!.. Патроне, візьміть зі собою харчі!.. Патроне!.. Сеу Іван! , . Коли по вас приїхати?..

Але Сокіл навіть не обернувся і скоро пірнув у гущавину.

— Данко злодій!.. Данко злодій!.. — стогнав крізь затиснені зуби. — Чи ж це можливо?! Чи ж би саме мій син мав сплямити честь роду Соколів?! О, Боже милий, дай мені сили, бо я цього не перенесу!..

Сокіл божеволів. Йому видавалося, що його ганьбу відчуває все довкола.

— Злодій!.. — чавкала під ногами земля і хапала його за чоботи.

— Злодій!.. — злісно шелестіли дерева і били його по обличчі мокрими гілляками.

— Злодій!.. — зневажливо свистів йому в обличчя злобний вітер.

— Злодій! Злодій!..

Гнаний стидом батько продирався все далі й далі, несвідомо забиваючись в глибину острова. А ганьба гнала за ним по п’ятах, хапала за плечі, вдавлювала в землю.

Нарешті відчув, що далі не може йти. Тяжка дорога, а ще тяжчі моральні терпіння вичерпали його цілком. Він зупинився, щоб перевести віддих, і тут аж помітив, що на землю спустилася ніч.

— Куди ж тепер піду?.. — спитав сам себе вголос. — І... чого піду?..

Не знайшовши відповіди на цих два питання, впав безсило на землю і заплакав. Серце його рвалося від болю, від сорому і від почуття самотности.

Довго бився він так, тулячи обличчя до вогкої землі, аж поки і сліз не стало.

— От і кінець! — сказав уголос. — Стратив рідню, стратив Батьківщину, стратив дружину, а тепер стратив сина і честь... Нічого у мене тепер нема, нічого!.. Залишився сам-самотний, як у пустелі... О, Боже, лишився Ти Єдиний!.. Порадь же тепер мені, підтримай!.. Я — хробак біля Твоїх стіп, незрима порошинка, але терпіння мої великі!.. Господи, не опусти мене!..

Він стояв на колінах, піднявши лице вгору, до захмареного, темного неба. Рясний дощ сік його в обличчя, мочив простоволосу голову, стікав холодними струмочками за комір. А Сокіл стояв і молився. Ще ні разу в житті не приносив гарячішої молитви, не потребував так підтримки і опертя, як тепер. Він не нарікав, не скаржився, не домагався ніякого чуда — просто молився.

І, видно, що молитва була вислухана, видно, що Всевишній знав, чого потребує оцей змучений, виснажений чоловік, і дав йому те потрібне — дав спокій. Сокіл майже фізично відчув, що на нього сходить якесь тепло, що нестерпний біль серця минає, а натомість приходить втома.

Вмостився зручніше, обпер спину на стовбур грубого дерева, віддав себе під Покров Пречистої Діви і відразу заснув.

Спав дуже мало, бо дощ його збудив і підняв на ноги. Від дерева він не відходив, але й захисту під ним великого не мав. Намокла корона старого велетня не в силах була стримати більше вогкости, і краплі пробивалися крізь листя та стікали струмочками по обслизлому пні до коріння. Та Сокіл розумів, що під деревом все ж трохи краще, як під голим небом, і терпеливо ходив туди й сюди, аби хоч трохи розігрітися. Коли втомлювався занадто ходженням, знову сідав, потім знову вставав і ходив, як вартовий.

Години тяглися неймовірно довго, а ніч, здавалося, не збиралася кінчатися. Від безперервного курення було гірко в роті, в грудях дряпало, язик задеревів. Кілька разів Сокіл уже було поривався йти геть, щоб змінити безцільне кружляння довкола стовбура на якийсь інший рух, та перемагав себе і залишився на місці. І вже десь зовсім над ранком, коли дощ перестав, ще раз сів під деревом і заснув.

Приснився йому дивний сон. Ніби він сидить, як сидів, під деревом і побачив дружину. Вона стояла вся в білому, як у савані, в якому бачив її останній раз підчас морського похорону, дивилася на нього такими живими, такими ласкавими очима, повними неземного світла, і щось тихенько говорила, ледве ворушачи устами. Сокіл боявся, щоб не сполохати так дорогого йому видіння. При тому усвідомлював собі, що це тільки сон, що дружина померла і що він сидить тепер під деревом на острові Ґваїра. А білий привид стояв непорушно і говорив.

— Що?.. Що кажеш, Марійко?.. — не витерпів нарешті Сокіл. — Я не чую...

Голос привиду став виразнішим, набравши чудової мельодійности.

— Не бійся, Івасю, я тепер з Данком.

— А де ж він?

— Тут, недалеко... Він невинен... Ти прийдеш запізно, але нічого, я буду з ним.

Сокіл схопився і кинувся до привиду, але, замість дружини, побачив зблизька високий кущ, рясно вкритий біло-фіялковим цвітом...

Тремтячи всім тілом від глибокого зворушення, Сокіл придавив рукою груди, щоб угамувати трохи тяжкі удари серця, і недовірливо розглянувся довкола.

Стояв тяжкий, дощливий ранок. Зажурена природа не мала охоти прокидатися назустріч такому непривітному дневі й дрімала далі в густому туманному оповивалі. Ні шелест, ні голос, ні ніякий інший звук не порушував похмурої тиші, а густі хащі й небо виглядали точнісенько так само тепер, на світанку, як учора смерком.

Було неприємно й сумно.

Необізнаній людині видається, що гнатися за кимсь по густому лісі — справа безвислідна. Але насправді так воно не є. Чим густіший ліс, тим помітніший для досвідченого ока слід залишає по собі утікач. Прим’ята трава, відтиски ніг на вогкій землі, пообшморгуване листя корчів, зігнені галузки чагарнцка — все це зраджує не тільки напрямок, але й багато дечого іншого про переслідуваного. А в бразилійському пралісі, де можна просуватися вперед лише при допомозі факона[75], або фойси[76], якими прорубується дорогу, положення переслідувача є навіть набагато вигідніше, як положення втікача, бо переслідувач іде вже проложеною дорогою і не затримується.