— Знаєш! — тупнув босою ногою в землю Коарасіаба. — Ти знаєш! Що ви носили до ріки, кажи!..

«Ов, аж тепер я пропав! — помертвів Бенедіто. — Нема сумніву, що Арасі з Данком когось пограбували і втекли. А мене тепер посадять до в’язниці за те, що я їм помагав. Ліпше ж до нічого не признаватися!»

Так постановив собі хлопчина, а тим часом його тремтячі, задеревілі від страху уста, які не звикли говорити неправди, вимовляли зовсім щось інше:

— Я не винен, Коарасіабо, слово чести, не винен!.. То Арасі... Арасі мене попросив, щоб я... щоб я... І... і я нічого не знаю...

— Що тебе Арасі просив?

— Нічого... Нічого він мене не просив... І я нікуди не ходив... Я не бачив Арасі... Я нічого не носив... — плутався у брехні бідний хлопець і в думках закликав: «О, мій святий покровителю Бенедіто, рятуй!»

Очевидна брехня не тільки злостила Коарасіабу, а й роздувала в його душі полум’я чим раз більшої тривоги й нетерплячки.

— Кажи правду!!! — крикнув він люто і так штовхнув переляканого муринчука, що той аж перекинувся на спину. — Кажи правду, бо я тебе вб’ю!!!

«Не знаю!» — хотів відповісти, Бенедіто, але страх поплутав йому слова, і він крикнув:

— Не скажу!..

Доведений тим вигуком до шалу, Коарасіаба кинувся до Бенедіто з кулаками, але той уже не чекав. Лежачи на спині, він блискавично кілька разів обернувся, скотився по похилому березі до самої води, а тоді схопився на ноги і кинувся тікати. До стежки на перешкоді стояв Коарасіаба, а тому Бенедіто побіг у другий бік, де круто здіймався вгору порослий ожиною і корчами, глинястий берег. Коарасіаба, як хижак, від якого втікла здобич, зробив величезний стрибок і пустився в погоню.

Дорога була рівно ж тяжка, як для втечі, так і для переслідування. Бенедіто, випередивши розлюченого індіянина на кілька кроків, одчайдушно спинався вгору, обдираючи собі обличчя, руки й груди, ранячи ноги на гострі колючки. Коарасіаба, випустивши з рук ціпок, ліз за ним, але його старе, жилаве тіло, проковзувалось поміж корчами, не зазнаючи ніяких пошкоджень, немов би було вкрите риб’ячою лускою. Бенедіто був молодий і звинний. Коарасіаба був старий і хворий на ноги, але спритністю і вмінням лазити по гущавині на багато перевищав свою жертву. Тому перевага була на його боці. Муринчук це відчував і з жахом помічав, що, помимо всіх його зусиль, віддаль між ним і Коарасіабою з кожною хвилиною скорочується.

Задихаючись від страху й тяжкого спинання вгору, Бенедіто нарешті опинився під стовбуром старого дерева, що росло на самому краєчку урвистого горбка і трималося землі тільки двома коренями. Решта коріння, оголеного і спорохнявілого, звисала вниз, як безвладні тіла мертвих гадюк. Хлопець вчепився за це коріння, напружився і вискочив на горбок. Але тут з розпукою побачив, що тікати далі нікуди: довкола суцільною стіною стояло густе мереживо чіпкої, немилосердно колючої ожини, що переплітала корчі, зробивши з них цілком непрохідний живопліт. Єдиним, та й то не дуже певним рятунком залишалося те саме дерево, і Бенедіто, не довго думаючи, поліз на нього. Та ледве він досягнув перших гілляк, як Коарасіаба вже також видряпався на горбок і кинувся лізти за втікачем. Дрібне листя тривожно зашелестіло і навіть подекуди почало обпадати на землю, а старий стовбур затріщав і загрозливо захитався під тягарем непроханих гостей. Але Бенедіто не зважав на це. Він ліз все вище й вище, а старий індіянин зі спритністю, неймовірною для його віку й немочі, п’явся за ним, щось грізно бурмочучи собі під носом.

Нарешті муринчук опинився на самому вершечку серед тонких гіллячок, готових ось-ось хруснути і скинути його вниз. Всяка дальша втеча стала неможливою, і Бенедіто з жахом дивився собі під ноги, звідки вже показалося похмуре, зловісне обличчя Коарасіаби. Потім над обличчям з’явилася шорстка, темна рука, цілком подібна до всохлої гілляки і вхопила хлопця за ногу.

— Тепер ти скажеш!.. Тепер ти мені все скажеш!.. — шипів задихаючись Коарасіаба і з силою потягнув хлопця вниз.

— У-а-ай! — верескнув Бенедіто, стараючись звільнити ногу і хапаючись з усіх сил за крихкі гіллячки.

Та Коарасіаба підсунувся ще вище і вхопив його за стан.

Старе дерево голосно крекнуло і звалилося з обома борцями вниз.

— Злазь на землю, брехуне! — говорив, злісно блискаючи очима. — Злазь!..

Але Бенедіто не піддавався. Він тримався, мов кліщ, непевної опори і відбивався з усіх сил ногами.

Почалася дуже небезпечна боротьба в повітрі, яку супроводили вигуки, погрози, сопіння і тріск гілляк...

Несподівано це все скінчилося тим, що старе дерево, яке вже й так ледве-ледве трималося землі, голосно крекнуло і звалилося з обома борцями вниз...

Бенедіто вирішив, що наступила його остання хвилина, і вже навіть перестав борюкатися. Та скоро відчув, що падіння не принесло найменшої шкоди для його тіла, ні тим більше не загрожувало його життю. Натомість велика небезпека загрожувала йому від розлюченого діда, котрий і далі не випускав його ноги зі своєї твердої долоні. Нарешті, визволившись з-під тягару гілляк поваленого дерева, Коарасіаба опинився верхи на хлопцеві і, схопивши його за горло, нахилився над переляканим обличчям:

— Скажеш тепер, чи ні? — сичав люто. — Скажеш?

Бенедіто мусів піддатися:

— О, Коарасіабо, — прохрипів покірно, — я тобі все скажу, тільки пусти мене!..

— Ну, — відразу пустив його шию Коарасіаба, — кажи!

— Я невинен, Коарасіабо, присягаю, ось!.. — і Бенедіто, зробивши великим пальцем правої руки знак хреста на своєму чолі, потім побожно поцілував палець. — Я собі сидів удома, перебирав мамі фасолю на обід і нічого не знав... А тут прийшов Арасі і викликав мене з хати. Я не знав, чого. А він попросив мене помогти йому занести якісь речі від склепу Саміра до човна на ріці... Я ще не хотів іти, бо мав перебирати фасолю... Але Арасі пообіцяв мені заплатити, і я пішов... Ми принесли якісь пакунки, що їх Арасі мав перевезти на другий беріг ріки... Потім Арасі дав мені три крузейри[17], і я собі за них купив гачок на рибу... Але, присягаю тобі, я нічого не знав!..

Бенедіто тремтів і загикувався, переповідаючи це все, і Коарасіаба бачив, що він не бреше.

— То чому ж ти мені не хотів того відразу сказати? — спитав він трохи здивований.

— Бо вони просили мене нікому нічого не казати.

— Вони? — насторожився індіянин. — Хто ж був з вами ще?

— Та Данко ж...

Коарасіабі відразу забило дух, але він недовірливо нахмурився:

— Данка не було з вами, не бреши! — сказав гостро.

— Був, Коарасіабо, слово чести, був! Сидів у човні й чекав...

Індіянинові видалося, що його хтось ударив по голові танґвапемою[18].

— Ти, може, не добачив, хлопче? — перепитав ще раз, відчуваючи, як якийсь смертельний холод розливається в його душі. — Це напевне не був Данко!..

— Ні, це був таки Данко, Коарасіабо! Я ж говорив з ним і навіть побажав їм щасливої подорожі!.. Вони обидва поїхали до Мато Ґроссо і мали скоро вернутися... Так казав Арасі...

«Отже, Данко зрадив!» — прошибла страшна думка Коарасіабу, і йому здалося, що земля під ногами провалюється, а він летить у чорну прірву.

Сидів, згорбившись, ніби мав на плечах страшний тягар, і мав такий скорботний і пригноблений вигляд, що добросердечному Бенедітові стало його жаль. Муринчук якось цілком непомітно для себе перестав боятися цього старого діда, що перед кількома хвилинами видавався йому таким страшним і небезпечним.

— А що сталося, Коарасіабо? — спитав лагідно.

Але Коарасіаба мовчав і щось уперто думав.

— Я навіть можу тобі сказати, що ми несли, — осмілившись, продовжував Бенедіто: — там були пляшки з горілкою, фоґети, хліб, а з мішка дуже пахло ковбасою...

— Так, так. — хитнув головою Коарасіаба, — вони мусіли взяти зі собою харчі...

— А куди ж вони поїхали? — спитав знову муринчук.