Данко покинув подушку і вхопився за пояс:

— Пойзе! — закричав. — Пойзе, ходи, сюди!. .

Жульо зрозумів це так, що Данко кличе нечисту силу. На це він не був приготований і не знав, як новому лихові запобігти. На всякий випадок тупнув ногою і крикнув:

— Не клич, не клич, бо це тобі не допоможе! ВІН сюди не доступить, бо он, дивись, на стіні хрест висить.

Данко кліпнув очима і повів рукою по очах, стараючись це все зрозуміти і прийти до рівноваги. Зібрав усю силу волі і спитав, яко мога спокійніше:

— Скажи мені, Жульо, чого ти хочеш?

Жульо відчув, що гість подається, і в душі подякував Богові.

— Чого я хочу? — перепитав. — Хочу, щоб ти мені показав те, що маєш під подушкою.

— Ну, маю пістоль, — відповів Данко.

— А ще що?

— Більше, здається, нічого.

— Ану, покажи!

Данко підніс подушку..

— А це що? — здивувався щиро, беручи в руки вузлик з брудної ганчірки.

Здивовання його було таке очевидне, що Жульо навіть трохи розгубився. Однак, не дав того по собі пізнати.

— Що? — перепитав. — Чари. Не знаєш?

— Чари?! — дивувався Данко. — І навіщо ж вони тобі?

Жульо стояв, мов дурний:

— Мені?.. Мені вони непотрібні. А ти ліпше скажи, звідки вони там взялися?

Данка почало це врешті смішити.

— Знаєш, Жульо, ти бавишся в погані жарти. Коли ти знав про ці, як кажеш, «чари» раніше від мене, то мусиш також знати і те, звідки вони там взялися. І, зрештою, не стидно тобі, такому великому парубкові, вірити в якісь чари, як баба? Ану, я зараз подивлюся, що в тій ганчірці є?

У розв’язаному вузлику знайшли кілька зерен рижу, фасолі, вуглину і грудочку глини, — все, як казав рижий.

Данко почав сміятися, а Жульові було трохи стидно.

— Хто тобі сказав, що це чари? — спитав, пересміявшись Данко.

— Це все одно...

— Ну, але все таки цікаво, хто?.. І... де це подівся Пойзе?

— Хто?

— Та По... — і Данко зареготав ще голосніше. — Ну, той довгов’язий, як його?

— Жакоб?

— Ага, Жакоб. Де він?

— Ти мене не випитуй, — знову нахмурив брови Жульо, — а скажи ліпше, що то ти маєш за поясом?

— А яке ж тобі діло до того? — відразу наїжився Данко.

— А таке, що я хочу, щоб ти то спалив!

— Та ти здурів, Жульо?!

— Ні, не здурів, але кажу тобі, що, коли ти того не кинеш у вогонь, то з тобою буде погано!.. — пригрозив Жульо, відчуваючи, що підозріння знову росте в його душі з великою силою.

— Але навіщо тобі, щоб я це спалив? — дивувався Данко.

— Бо так...

— Ну, вибач мені, але я ніколи не слухаю дурних розпоряджень!

— Ага, так?.. — дедалі більше хвилювався Жульо. — То тоді, може скажеш, що то в тебе за секрети на острові Ґваїра?

Данко зблід.

— Звідки ти знаєш про мої секрети на Ґваїрі?

— Я все знаю, все! — крикнув Жульо несамовито. — І ти звідси вже живим не вийдеш!

Данко зірвався на ноги і приготовився до оборони, але, на його велике здивовання, Жульо, замість того, щоб нападати, підбіг до стола і почав спішно шептати:

— Отче наш, іже єси...

Данкові стало моторошно.

«Божевільний! — подумав про Жуля. — Цілком певне, божевільний! Щось ворожить над кулями... І рушниця приготована лежить... Матінко Небесна, рятуй мене від нової напасти!..»

Схопив пістоль, підняв з землі чоботи, на ходу позривав зі шнурка свою одежу, що висіла над піччю і вилетів з хати.

«Собаки!.. — мигнула думка. — Господи, хоч би ж собаки не почули!..».

Але собак не було чути. Змотуючи на ходу всі речі, аби не погубити чого, Данко підбіг до брами. Не відчиняв її, але переліз, як кіт, і кинувся бігти стежкою, що ледве виднілася у темноті. Ледве пробіг яких сто кроків, як побачив перед собою якусь постать і зупинився.

— Пойзе, — обізвалася постать, — хто не слухає доброї поради, то потім мусить утікати без штанів...

— Пойзе, ти?! — втішився безмірно Данко і мало не кинувся рижому на шию. — Ох, Господи, що я тепер мав там у тій хаті!.. Що той хлопець, божевільний?

— Пойзе, зовсім божевільний. Хотів мене застрелити.

— І мене також... Тепер чогось молиться над якимись кулями...

— Так? О, то поганий знак: значить зараз пуститься в погоню.

— Ну, він нас не знайде в цій темноті так легко... Почекай, хай но я взуюся і вберуся.

Рижий нічого не казав, поки Данко одягався і взувався, але, коли вже скінчив, сказав:

— Пойзе, але я думаю, що, коли той божевільний випустить на нас своїх псів, то переодягнення мало поможе.

— Ой, справді! Я й забув!.. Тікаймо ж, тікаймо!..

І обидвоє, що було духу, побігли стежкою вниз.

Через кілька хвилин від оселі донісся постріл.

— Пойзе, — сказав рижий, не зменшаючи бігу, — він вже вийшов за браму...

— Сили, Жакобе, сили! — шептав хлопець.

Гнали, як вітер, мало не викручуючи ніг на нерівній дорозі.

Незабаром почули й другий постріл, і погнали ще скоріше. Врешті впав третій постріл.

— Данку, — раптом спинився Пойзе, — закричи!

— Що ти?! Навіщо?

— Хай подумає, що тебе підстрелив, тоді вернеться і не буде за нами бігти.

— Думаєш?

— Певно. Кричи, щосили!

— О-о-о-й! — зойкнув Данко так голосно, що аж сам перелякався.

— Пойзе, кожний розумний тепер повірив би, що ти вже мертвий, — сказав рижий. — Але божевільного трудно переконати. Біжім далі!..

Стежка, якою сьогодні спиналися цілих півгодини, тепер лишилася позад них за п’ять хвилин, і вони вже бігли відкритою скелею Ітакваї. Незабаром перебігли і її та опинилися над крутим берегом ріки.

— Що тепер, Пойзе? Що тепер? — нетерпеливо перепитував Данко.

— Пойзе, тепер одна рада: сідати на човен і плисти. Собаки по воді не побіжать.

— Але де ж візьмемо човна?

— Та у них, у цих розбишак, мусить бути човен. Бачиш, стежка йде аж сюди. Тут десь мусить бути глибока і вигідна заточка, а там на березі — човен.

Пішли трохи стежкою проти течії ріки і незабаром справді побачили в тому місці, де починалася Ітакватія, глибоку і вигідну заточку, а на березі — човен.

— Пойзе, — почухав потилицю рижий, — красти — не входить у мої звички, але інколи чоловік, якщо не хоче згинути від кулі божевільного, або від його божевільних псів, мусить вкрасти човен. Ходи!..

— Жакобе, а ми ж не потопимось?.. Дивись, яка темінь, і ріка неспокійна...

— Пойзе, то все залежить, як дивитися на справи: або миліша неспокійна ріка у темну ніч, або миліші пащеки навіжених собак.

— Я волію неспокійну ріку і темну ніч!

— Пойзе, я також...

Зашипіло днище по мокрій землі, сколихнулося ще більше нервове сьогодні плесо глибокої затоки, хлюпнули стиха весла — і човен відплив від берега...

Коли човен пристав до берега, четверо чоловіків полегшено зітхнули і, оглядаючись на бурхливу смугу ріки, яку щойно перебороли з неймовірними труднощами, побожно перехрестилися. Правда, і тут не було дуже безпечно, але все ж тієї небезпеки не можна було порівняти з тим, що вони оце тепер пережили.

Сокіл послухав поради священика і вирішив починати розшуки з острова Ґваїри. Вискочивши першим з човна на берег, він скомандував:

— Ділимось надвоє: я йду з Сілвіом, а ти, Маріо, підеш з Павліном. Ми подамося в лівий бік, а ви йтимете цією стороною. Будьте уважні. На випадок чого, умовний знак — три постріли вгору. У відповідь, що знак почули — один постріл. Човна не залишати далеко позад себе. Перешукаєте метрів зі сто — верніться і підженіть човен за собою. Так будемо йти на південь, поки або не знайдемо їх, або не дійдемо до кінця острова. Зрозуміло?.. Ну, тоді — з Богом!

Сказавши правду, в успіхи розшуків ніхто не вірив. Кабоклі не вірили в них від самого початку, а тепер стратив віру й Сокіл. Опинившись в гущавині Ґваїри, він зрозумів, що шукати тут двох людей — все одно, що шукати два макових зеренця, закинутих у густу траву. До того ще й та густа, холодно-їдка мряка, що зміцнювалася рясним дощем, дошкульний вітер і чавкання розмоклої землі під ногами ніби підтверджували всю безнадійність замірів і вселяли в серця цілковиту зневіру.