— Пойзе, я завжди любив тільки відкриті брами... Але, слухай, Жульо, ти бачив, як пси дивилися на того хлопця?

Кажуть, що крапля по краплі камінь точить. Отже, не дивно, що і в Жуля зародився якийсь сумнів.

— Гм... — сказав. — Дійсно, тепер пригадую, що пси якось дивно на нього дивилися.

— А бачиш, бачиш!.. Слухай, — схвильовано зашептав далі Пойзе, — я тобі щось скажу, але присягни, що ти мене не видаси... Я його дуже боюся, дуже!..

— Ну, що? — спитав уже заінтригований Жульо.

— А присягнеш, що не зрадиш мене?

— Присягаю!..

— Отже, слухай, — ще таємничіше зашепотів Пойзе. — Він має щось прив’язане на поясі... Семипалий схотів подивитися, що воно таке. Але, тільки торкнувся того згортка — як йому відразу скорчило руку...

— Та що ти?!

— Пойзе, присягаю! І... і... От тепер... Ми полягали обидвоє, і я вдав, що вже сплю... А він узяв з баняків трохи рижу, трохи фасолі, вуглину з печі і колупнув грудку землі коло порога... Загорнув у ганчірку і поклав під подушку... Щось шептав, шептав, а очі у нього світилися, як у кота: зелені-зелені і страшні.

Жуля починало трясти.

— А що ж то він робив? — спитав схвильовано.

— Я не знаю... Але мені казав один старий ворожбит, що так робиться, аби викурити господарів з хати, наслати на них хвороби і смерть.

— Во ім’я Отця і Сина!.. — перехрестився цілком переляканий Жульо. — Борони нас, Боже, від такого нещастя!..

— Пойзе, я так само кажу.

— І що ж тепер робити?

— Я тебе навчу... Я трохи розуміюся на тих справах... Мене отой самий ворожбит навчив... О, то був дуже мудрий чоловік!..

— Може пустити на нього собак?

— Сохрани тебе Боже! — залякався щиро Пойзе. — Він таке зробить, що собака скрутиться і здохне на місці, або сказиться і тебе самого покусає.

— Та, ну?!

— Моє слово чести!.. Ні, ти собак запри і не випускай взагалі... Його можна забити тільки свяченою кулею. Маєш свячені кулі?

— Та звідки? Не маю свячених. Маю звичайні.

— О, то їх треба посвятити..

— Як?

— А так: розложити кулі і проказати над ними одинадцять разів «Отче Наш» і дев’ять разів «Богородице Діво».

— А то не гріх? Священики постійно кажуть, що гріх вірити в чари, а чарувати святою молитвою — ще більший гріх.

— Ат, що там ті священики знають!.. До них ніколи нечиста сила не має приступу, то вони в неї і не вірять. Зрештою, ти не будеш чарувати, а просто будеш святити кулі. Це вже не гріх.

— І тоді вже можна стріляти?

— Пойзе, можна, але не так скоро. Такого чарівника не можна вбивати ні в себе в хаті, ні на подвір’ї, бо тоді що п’ятниці збиратимуться на його тризну всі нечисті духи.

— Хай Бог милує!..

— Пойзе, і я так кажу... Його треба застрелити в лісі. Але, знаєш, як? Не просто. Куль має бути три. Отже, випустиш його за браму, а потім вийди сам, перехрестися і скажи: «Святий Юрію, понеси мою кулю в серце боговідступника!» Обернись спиною і стрель позад себе. Почисли до двадцять один. Тоді знову скажи те саме і знову стрель позад себе. Потім почисли до двадцять і пусти третю кулю.

— То я ж не попаду в нього так.

— Попадеш, святий Юрій подбає. Коли почуєш крик — значить попав. Ой, Господи, що ж це я так затримався!.. Вже йду, вже тікаю!..

— Не йди, Жакобе! — гаряче став прохати Жульо. — Я тепер боюся лишатися сам... Ось ходи, почнемо вже святити кулі.

— Ні, ні! — заперечив Пойзе. — Я тільки попсую тобі все... Ти коли сповідався?

— Та тепер, недавно, може з місяць тому.

— Ну от, бачиш... А я не сповідався й у Великий Піст. Не можу!.. Ага, бачиш, от найголовніше й забув! Куль не можна святити, поки чарівник спить.

— Не можна?!

— Ні, ні, не можна! Тоді все піде намарне.

— Ну, а як він не буде спати, то тим часом, поки я молитви відмовлятиму, втече.

— Не бійся, від свяченої кулі ніяк не втече. Ну, вже пускай мене, я піду.

З тяжким зітханням Жульо випускав свого гостя, а сам тремтів, як у пропасниці.

— Жакобе, — сказав, уже відкривши браму, — а може... це все неправда?..

— Не знаю, Жульо, не знаю... Ти найліпше переконайся сам: хай він покаже тобі, що має під подушкою і хай спалить той згорток, що його має на поясі. Коли під подушкою нема нічого і коли він згодиться кинути той згорток у вогонь — значить небезпеки нема... І ще скажи йому, що знаєш про його таємницю на Ґваїрі.

— Яку таємницю?

— А от нехай тобі розкаже, коли має чисту совість... Ну, чав, і хай тебе Бог боронить від усього злого...

— Дякую, Жакобе... Щасливої дороги!..

На землю спускався вечір, і постать Пойзе скоро розчинилася в каламутному присмерку. Коли б Жульо пішов за ним і послухав, що він бурмоче, то почув би таке:

— Пойзе, кожний порядний християнин повинен знати, що ніяких чарів нема, а хто мішає до чарів молитву — робить великий гріх. І хто висміє такого дурня, як той Жульо — зробить богоугодне діло. Ги-ги-ги!..

Але Жульо не ходив за Жакобом і нічого того не чув. Він розгубився від страху і не знав, що починати: чи замикати собак, чи будити страшного гостя, чи взагалі тікати звідси геть? Це ж бо перший раз у своєму життю він зустрівся з чарівником. Правда, чув уже про них безліч різних оповідань, але ніколи не бачив на власні очі.

Взагалі, коли б цього парубка з лісу спитати, що він знає зі світу, не зв’язаного з лісом і оселею, то він би міг хіба сказати, що знає тільки про різні дива. Бо вістки рідко коли доходили до цієї закинутої в лісі господи, але коли вже й доходили, то все були якісь надзвичайні. З тих вісток Жульо знав, що в Бразилії неодмінно з’являються по кілька разів на рік різні чудотворці, які масово уздоровляють сліпих, глухих і спараліжованих; що десь об’являються могили, на яких відбуваються різні таємничі події; що в якійсь місцевості вже роками карається якийсь грішник, провалившись за зневаження хреста по пояс у землю і неспроможний з неї вилізти. Ну, а фантазми[70] і чари були такими звичайними речами, що вже нікого не дивували. І Жульо у все те свято вірив. І чому ж не мав вірити він, неграмотний хлопець з лісу, коли кожний пересічний бразилієць в це вірить?.. Вірить, хоч Церква веде уперту боротьбу проти тих забобонів, що часто-густо набувають характеру масової психози.

І тепер, коли Жульо залишився сам, йому все довкола почало видаватися підозрілим і зловіщим. Навіть сама сцена прибуття двох несподіваних гостей представлялася в якомусь особливому світлі. Жульо тепер дуже дивувався, що відразу не помітив багатьох різних дрібниць:

Чому той чужий хлопець з дивним іменем так пильно роззирався по господі, коли Жульо стояв напроти нього з рушницею? Чому собаки дивилися на нього так неприязно, наїжували шерсть і крутили хвостами? Чому він був таким мовчазним?

Ні, Жульо тепер щораз, то глибше переконувався, що Жакоб мав рацію. Жульо не знав тієї простої істини, що, хто вдягне червоні окуляри, бачитиме цілий світ червоним, а тому і не розумів, що всі ті страхи є лише витвором його власної уяви. І він почав діяти.

Насамперед, як йому радив Жакоб, пішов позамикав собак. Потім, хрестячись і молячись, почав обережно наближатися до хатніх дверей. Відкрив їх і зараз же кинувся засвічувати свічки. Одну поставив на столі, а другу взяв у руку і підійшов навшпиньках до Данка. Хотів уже його збудити, але передумав і перше розложив на столі три кулі.

Данко спав міцно, дихав рівно і зовсім не помічав того, що робить господар. Тому зірвався злякано, коли Жульо штовхнув його під бік і крикнув:

— Ти, ану вставай!..

— Що?! Чого ти хочеш?.. — спитав здивовано, зі страхом у голосі.

— Хочу подивитися, що ти там маєш під подушкою?

Данко пригадав, що під подушкою лежить пістоль, і тому навалився на неї цілим тілом:

— Того, що в мене під подушкою, я тобі не дам! — крикнув.

«Значить, таки правда!» — подумав Жульо і злякався ще більше, як Данко.

— А що то ти маєш за поясом, га? — спитав знову, однак не дуже зближаючись до Данка. — Ану, покажи!..