Плив, тримаючися лівого рукава ріки, бо знав, що хлопці поплили правим. А вслід ідеться тільки за пораненою здобиччю. Здорову ж звірину, чи людину найлегше піймати, коли зайти їй до рогу з іншого боку. Це була давня практика, що перетворилася в звичку, і її дотримувалося вже механічно, без роздумувань. Взагалі Коарасіаба не привик багато думати. Він просто діяв. Хлопців треба було піймати на кінці Ґваїри, де вони шукатимуть скарбу, вийшовши їм назустріч з протилежної сторони. І Коарасіаба спішив, женучи човен з усіх сил. Посувався дуже швидко, бо йому сприяв і вітер, що віяв з півночі, і сама течія. Так що за годину часу плив уже попри береги острова.

Ліворуч тікали назад різні острівці. Спека гнітила, видушуючи з сухого тіла рясний піт, а сонце, як величезний павук, жадібно висмоктувало з мускулів останні сили.

Коарасіаба не звертав уваги на те, що небо вкрилося хмарами, а над річкою запанувала напружена тиша — попередниця бурі. Він плив далі, згоряючи від нетерпіння очікуваної розправи. По дорозі зустрів два човни, що ними повертались знайомі люди назад до Санто Антоніо.

— Коарасіабо, — гукали зустрічні, — куди мандруєш? Ти не бачиш, яке небо?!

Але старий індіянин не відповідав, навіть не дивився в той бік.

— Здурів дід! — потискали ті плечима. — І куди його потаскало проти бурі?..

І дійсно, незабаром почалася буря. Човном шарпало на всі боки, гойдало, але ще скоріше несло вниз, і тому Коарасіаба був радий негоді. Вода струмочками стікала з його голови, бігла по волоссю, по голій спині й грудях. А він все гріб, гріб, як автомат, як накручений механізм, що не може зупинитися.

Однак, навіть витривалість такої загартованої людини, як Коарасіаба, має свої межі. Руки у нього почали деревіти, а спухла нога, здавалося, росла, росла, набрякала, так, що коли старий заплющував очі, мав таке почуття, ніби та нога заповнювала собою цілий човен. Його почало трясти. То він костенів від холодного дощу, то, навпаки, попадав у обійми гарячої млости, що йшла від опухлого коліна. В перервах між тими змінами його охоплювала сонність, така непереможна, що він якось непомітно сам для себе схилив голову на коліна й задрімав. Приснилося йому, що Аліса розвіщує на шнурку мокре простирало, а сильний вітер тріпає його і обдає Коарасіабу рясними бризками. Коарасіаба сердиться, кричить на Алісу, але вона з реготом зриває простирало і кидає його на індіянина. Від цього холодного дотику старий прокинувся і вернувся до іпритомности. Довкола нього свистіла густа злива, в небі гасали й ревіли вогнені змії, під човном тяжко схлипувала каламутна ріка, човен хитався, мов п’яний, а на носі човна... Коарасіаба здригнувся, протер очі й подивився пильніше: на носі човна сиділо якесь химерне звір’я, вкрите темнозеленою шерстю. Мордочку мало мавп’ячу, тільки над очима стреміли ріжки, а будовою решти тіла воно зовсім скидалося на новонароджену дитину.

— Пек! — сикнув на чудну появу Коарасіаба і замахнувся веслом.

Звір’я, немов зімліло з переляку, моментально перекинулося на спину і шубовснуло у воду, мелькнувши маленькими ступнями, оберненими п’ятами наперед, і махнувши ручкою, долоню якої позначала глибока кривава рана.

— Сасі!!![34] — помертвілими від жаху устами вишептав Коарасіаба, — Сасі!..

Хоч це ім’я було вимовлене пошепки, звір’я напевне його почуло. Вчепившись рученятами за борт човна, воно висунуло головку і показало старому язика.

На Коарасіабу напав страх. Нічого бо він так у світі не боявся, як злих духів. А ще з племени знав, що зустріч у мандрівці з Сасі неодмінно кінчається невдачею, або й смертю. Коарасіаба ж, хоч ніколи не боявся смерти, тепер боявся невдачі. Навіть і смерть у теперішню хвилину була б нічим іншим, тільки невдачею. І Коарасіабу огорнув розпач. Єдиним засобом, щоб запобігти нещастю тепер — було припинення подорожі. Але припинення подорожі було також нещастям. Бо ж головною передумовою успіху ставало питання: чи попередить він втікачів своїм прибуттям на місце, чи ні? Коли приїде пізно — все одно, що не приїде. Отже, що робити? Припинити подорож, вилізти на берег і чекати? Чи плисти далі з небезпечним гостем на човні, котрий неодмінно постарається зробити все, щоб привести до нещастя? Це тепер легко, бо ж і ріка буде в спілці з нечистим.

Коарасіаба від цих всіх питань розгубився зовсім. А Сасі, тішачись, що завдав такого клопоту дідові, радісно вибрикував і показував різні акробатичні штуки: то зникав за бортом човна, то вискакував на ніс, то поринав цілком у воду, щоб за хвилину з’явитися або спереду, або з-заду, або збоку. При тому сміявся беззвучним сміхом і що-хвилини показував свого червоного, довгого язика.

— Ні, далі подорожувати неможна! — вирішив Коарасіаба і став навертати човен до берега.

На землю спустилася чорна, вогка ніч. Дощ перестав, але хмари знову низько нависли над землею, і з них час-від-часу сіялася густа, гостра мжичка.

Така ж похмура, як і дощева хмара, висіла мовчанка в печері. Обидва юнаки, замурзані, закопчені до краю тяжким днем і прокурюванням та винищуванням свого тимчасового пристановища, сиділи після вечері біля вогню й куняли. Індіянин хотів був уже лягти й заснути, але Данко запротестував:

— Ти не будеш спати, Арасі!

— Боїшся?

— Ні, не боюся, але спати тобі не дам.

— Заборониш?

— Так.

— Ну, а я таки засну.

— Якщо тільки спробуєш заснути — я виллю на тебе казанок води. Доки я не спатиму, не спатимеш і ти! — рішучо заявив Данко.

— От дурний!.. А чи я ж тобі бороню спати?

— О, я знаю, що не борониш!.. Ти б навіть дуже хотів, щоб я заснув!.. — насмішливо сказав Данко. — Тільки я таки спати не буду і тобі не дам!

Ця рішуча заява ніяк не подобалася Арасі. Він був далеко більше втомлений від Данка, бо напрацювався сьогодні, як ніколи. Данко більше командував, як помагав при викурюванні і винищуванні печери, оскільки весь час тримав у руці пістоля. Тепер в Арасі боліла кожна кістка, в очах різало, і весь він був такий отяжілий, ніби в його жилах текла не кров, а оливо.

— Данку, — почав він благально, — ну, чого ти такий дурний?.. Та лягаймо і відпочиньмо трохи. Я ж даю тобі слово чести, що нічого... — і не договорив.

Сам зрозумів, що Данка не переконають ні слова чести, ні навіть присяги, тим більше, що й він, Арасі, у них не вірив. Хоч був страшенно в ту хвилину втомлений і дійсно до всього байдужий, але знав, що, коли тільки відпочине, почне з отим «шмаркачем» жорстоку боротьбу за гроші, за зброю і за таємницю на Ґваїрі. Знав, що й Данко про це знає, а тому просити, чи присягати було справою безнадійною.

— От що, Арасі, — обізвався по хвилинній надумі Данко, — коли хочеш заснути, то послухай мене... Візьми он той шнурок... Оцей, оцей...

— Ну? — незрозуміло видивився Арасі, беручи шнурок.

— Тепер один кінець прив’яжи до того он грубого кореня, що вилазить зі стіни...

— І що буде?

— Не питай, лиш роби те, що я кажу!

Арасі встав і почав прив’язувати шнурок до вказаного кореня.

— Не зав’язуй так міцно, лиш прикріпи! — командував Данко. — Так... Тепер іди он в той кут, обкрути себе вільним кінцем з руками впоперек і крутися так аж до другого кінця.

Арасі відразу покинув шнурок.

— Нема дурних, щоб самому себе зв’язувати! — бовкнув злісно і сів на попереднє місце.

— Ну, як хочеш, — відповів Данко. — Не зв’яжешся — не будеш спати.

Арасі сидів, насупившись, як сич, але довго не витримав. Встав і з тяжким зітханням почав себе обкручувати шнурком. Спочатку обперезався, а тоді, крутячись, пішов у другий кут.

— Прекрасно, Арасі! — ущіпливо посміхнувся Данко. — Крутишся, як балерина!.. Стоп! Зроби тепер один оборот назад, щоб звільнити трохи шнурка. Так. Тепер обернися спиною до мене, щоб я міг його зв’язати. Не тисне? Ні? Добре. Але того недосить, мій дорогий майже-морубішабо[36]. Я ще мушу взяти кусник шнурка, щоб зв’язати тобі ноги і руки... Добре, що ти надумався захопити зі собою шнурки!.. Правда, тобі напевне і в голову ніколи не прийшло, для чого вони послужать, але людина ніколи не може передбачити того, що їй судилося...