Так приговорюючи, Данко спритно і вправно зв’язував Арасі, немов сповивав сповивачем.

— Готово! — вигукнув нарешті. — Можеш тепер лягати.

Арасі, кленучи в душі Данка найгіршими прокльонами, мовчки підсунувся до купи сіна і звалився на нього, як колода. А Данко, радий нарешті, що унешкідливив свого ворога, кинув собі дещо під боки і з насолодою розтягнувся проти вогнища.

Ах, як це добре, отак лягти і підкласти вільні руки під голову!.. Як приємно водити очима в різні сторони замість того, щоб сторожко прилипати ними до ворога, на якого взагалі бридко дивитися!.. І як приємно нарешті позбутися тягару напруження, з яким щохвилини можна сподіватися раптового наскоку на свою свободу й життя!.. І коли б не докори сумління, не тривога за батька й непевність становища, Данко був би навіть щасливий.

На всякий випадок поклав пістолю під рукою, а сам обернувся так, щоб бачити і свого полоненого і вхід до печери. Лежав, а думки його, вже більше не приковані до особи Арасі, знову повернулися до питання: як виплутатися з цієї прикрої халепи? Данко обдумував своє положення зі всіх сторін, але нічого путнього так і не придумав, бо втома підкралася непомітно і зліпила йому повіки міцним сном.

Спав він усього кілька хвилин, коли раптом виразний шемір у печері підкинув його і змусив сісти. Широко розкривши очі з переляку, Данко побачив у червоних відсвітах багаття дві кремезних чоловічих постаті, що стояли навпроти нього з пістолями в руках. Вони з цікавістю дивилися на Данка і, очевидно, зміркувавши, що від цього хлопця їм не загрожує ніяка небезпека, почали запихати зброю назад за пояси. Обидва були мокрі, обірвані, брудні й давно не голені. Обидва мали на головах ширококрисі повстяні капелюхи й довгі суконні пелерини: один синю, а другий — бронзову. Той, у синій пелерині, був височезний, незугарний, довгов’язий і рижий. Той, що був убраний в бронзову пелерину, мав темну шкіру мулята[37] і невисоку, але міцну будову спортовця.

— Хто ви?! — нарешті крикнув Данко тремтячим з переляку голосом і вхопив пістолю.

— О-ба! — загудів низьким, хриплим басом мулят. — Яке дивне питання!..

— Пойзе! — підхопив негайно другий гість голосом, що цілком нагадував бряжчання розбитого відра, прив’язаного до воза. — Питання надзвичайно дивне.

— Чого ви хочете? — знову спитав Данко.

— О-ба! Ми багато дечого хочемо... — іронічно відповів мулят. — Але, насамперед, ми би хотіли щось з’їсти.

— Пойзе, — як луна повторив рижий здоровань, — ми би хотіли дуже щось з’їсти, ну і... випити, коли є. А тому не сиди, як турок, а вставай і готуй нам вечерю!..

Вражений Данко так розгубився, що тільки кліпнув очима і не міг зробити жадного руху. Але гості, видно, були не з тих, що дуже церемоняться. Вони поскидали капелюхи й мокрі пелерини, а тоді почали господарити, немов би прийшли до власної хати, не звертаючи більше на Данка уваги. Один з них став підкидати дрова до вогню, а другий поліз відразу до клунків і радісно здивувався:

— О-ба! — гукнув. — Та цей хлопець нас чекав!

— Пойзе, — підтвердив другий, перериваючи роздмухувати вогонь, — я ж тобі казав, що треба сюди завернути...

Данко почав опритомнювати від нової несподіванки і відчував, як у його грудях наростає злість до безличних гостей.

— Я вас питаю, хто ви? — спитав на цей раз уже цілком різко.

— О-ба — зареготав мулят, вертаючи до вогню з пляшкою горілки. — А ти ще з пістолею? Сховай но її, бо й так убивати нас не будеш: ми ж тобі нічого злого не робимо.

— Пойзе, — згодився рижий. — Це було б дуже жорстоко — вбивати смирних і беззахисних людей, котрі тільки просять їсти й пити.

Данко в душі признав їм рацію й запхав собі пістолю за пояс. Дійсно, він не мав підстав убивати цих людей, котрі, правда, і виглядали і поводились дуже підозріло, але, остаточно, ніякої кривди йому не роблять.

В цей момент Арасі, що лежав у темному кутку печери, поворушився і застогнав. Обидва зайди, немов їх хто штурхнув ззаду вістрями мечів, одночасно крутнулися і похапали за зброю.

— О-ба! — скрикнув мулят, підступаючи обережно до індіянина. — Та тут якийсь зв’язаний чоловік лежить!.. Треба його розв’язати.

— Пойзе! — обізвався негайно другий, ставши поруч свого товариша. — Моє серце не витримує виду зв’язаних людей.

— Не руште! Не смійте його розв’язувати!.. Я не дозволяю!.. — крикнув Данко.

І він кинувся, щоб перешкодити, гостям у їхніх намірах, але зараз же розтягнувся на кам’яній долівці, спритно перечеплений за ногу довгов’язим здорованем.

— Помалу, хлопче, помалу! — флеґматично сказав він, поки другий розв’язував індіянина. — Чому така жорстокість супроти другої людини?..

— Бо ця людина — злодій і ошуканець! — запальчиво пояснив Данко.

Гості багатозначно переглянулись між собою.

— О-ба! — сказав перший. — Коли це правда, що ти говориш, то ми його покараємо!..

— Пойзе, — згодився відразу другий, — ми завжди караємо всіх злочинців...

За хвилину розв’язаний Арасі, потерши трохи рубці від шнурків, жваво заходився коло прийняття своїх визволителів. Насамперед, поналивав їм горілки, подав на перекуску хліба з ковбасою, а тоді підкинув більше дров до багаття і поприставляв чавунки.

— О-ба! — похвалив його мулят. — Та ти, як бачу, зовсім добрий хлопець!

— Пойзе, — видавив рижий, ковтаючи ковбасу. — Такі добрі хлопці не повинні валятися зв’язаними по кутках.

Данко вже нічого не говорив, а сидів, насупившись, на тій постелі, де недавно лежав Арасі, і з-під лоба слідкував за тим всім, що діялося. По всьому було видно, що індіянин заскакує ласки у цих підозрілих типів, аби мати в них своїх спільників проти Данка. Частував їх, припрошував і сам випивав для товариства. Гості повеселіли, перекидувались різними дотепами, при чому, починав завжди мулят, а рижий тільки погоджувався з ним і реготав своїм характерним, надтріснуто-розбитим сміхом. Передні горішні зуби у нього сильно стирчали наперед, а тому, замість «пойзе», у нього виходило «фойзе».

Сидячи оподалік, Данко мав можливість краще придивлятися до гостей. Поскидавши пелерини, вони лишилися в подертих сорочках, поверх яких мали куці й вузенькі камізельки. На розхристаних грудях у мулята виднівся хрестик на ланцюжку, а в рижого теліпалася невеличка червона целюльоїдна дуля, що подекуди вважається талісманом щастя. Мулят був убраний в широкі шаравари, заправлені в халяви низьких чобіт, а його товариш мав на собі низькі, грубі черевики і вузькі штани, що ще більше підкреслювали всю незграбність його фіґури.

Коли вже, здавалося, бездонні шлунки гостей поглинули мало що не половину всіх придбаних індіянином харчів, з’явилася на кінець міцна, пахуча кава.

— Ах, як це добре тепер випити гарячої кави! — з насолодою сказав мулят, голосно присьорбуючи з залізного горнятка.

— Фойзе, — притакнув рижий, — по добрій вечері кава ніколи не зашкодить...

— Ну, хлопці, — заговорив мулят, скручуючи цигарку, — тепер розкажіть нам, хто ви такі і що тут робите?

Арасі поглянув на Данка, але не відповів нічого.

— Ну, — повторив питання мулят, — говоріть, а ми послухаємо.

— Пойзе, — хитнув головою рижий, — ми більше любимо слухати, ніж оповідати...

— А ми якраз не маємо охоти тепер оповідати, — сміливо відпалив Данко, — але натомість хотіли б дізнатися від вас, що ви за люди і чого тут шукаєте?

— О-ба! — здивувався перший гість. — В такому випадку, ви хочете абсолютно забагато знати.

— Фойзе, це абсолютно забагато, коли гості ставлять такі питання господарям.

— Якщо тут і можуть бути господарі, — відтяв Данко, — то ті господарі — ми! Ви прийшли до нашого вогнища, а не ми до вашого! Ви їли наші харчі, а не ми ваші! І тому ми тут господарі!

Мулят зареготав, а рижий за ним.

— Ця печера була моїм житлом, коли тебе, зелепуха, може ще й на світі не було.

— Пойзе, і я можу це підтвердити. А ви вдерлися до чужого дому і називаєте себе господарями.