— Є тут хто? — спитав.

— Нема, — відповів сам собі й видобув з кишені запальничку.

Коли в кволому жовтавому світлі виразніше виступила убога обстава хатини, Сокіл перш усього підійшов до печі й наставив руку. Відчув сильне тепло й заглянув глибше. Там було ще повно жару. Це його так схвилювало, що навіть примусило забути смертельну втому.

Сокіл вискочив надвір і, заложивши пальці в уста, оглушливо свиснув раз, другий, третій... Перечекав трохи і засвистав знову. Але даремно. У порівнянні до реву вітру його свист видавався чимсь не більшим від гудіння мухи, так що навіть луна не вважала за потрібне відгукнутися. Тільки дощ, немов подразнений цією зухвалістю, люнув з такою силою, що Сокіл мусів утікати назад під захист несподівано знайденого притулку.

Розгріб жар, підкинув до нього кілька полін і став на порозі. Довго стояв, сподіваючись щось почути, або побачити, але не дочекався. Пробував ще свистати, пробував гукати — безвислідно! Врешті, махнув рукою і причинив двері.

Не думав про їду, але під грудьми щось ссало і млоїло. Тому, коли знайшов казанки з ще теплою їдою, автоматично взявся їсти, навіть не розуміючи того, що робить. Від втоми, безсонних ночей, голоду і нервового виснаження він був цілком запаморочений, і все довкола видавалося йому якимсь дивним і нереальним. Не міг більше ні думати, ні страждати, як не може насякла водою губка увібрати в себе ще щось. Скінчивши їсти, ледве доволікся до постелі, заліз між шкури і немов провалився в глибоку прірву сну. Вже не чув і не відчував нічого: ні жахливої бурі, якої не бачила Ґваїра цілі десятиліття, ні струмочків води, що просочувалися крізь розшиту стріху й стікали на нього, ні мокроти в чоботях, ні вогких дотиків одежі, якої він і не подумав скинути — не чув нічого...

До пізнього пополудня другого дня батько й син стратили час майже надармо. Кілька разів їм, правда, вдалося відшукати сліди втікача, але вони вказували на те, що переслідуваний поводиться тепер обережно і, на велику досаду Зенобія, все більше віддаляється від погоні. Розшуки напевне були б далеко успішніші, коли б Нене міг скоро ходити. Та хлопець, котрий після нічного відпочинку й обкладу з кактуса, спочатку почував себе зовсім добре, незабаром почав кульгати, а перед обідом вже ледве міг посуватися, чіпляючись батькові за плече. Хоч-не-хоч, довелося сісти на відпочинок. Зенобіо сердився і зганяв злість на невинному синові:

— Також, роззява з тебе!.. І як таки так можна?

— А чим же я винен?

— Чим, чим? Треба було вертатися відразу додому, а не пертися в погоню, коли не міг ходити. Я б його вже досі давно піймав, як би не няньчився з тобою!..

— То лиши мене і йди сам.

— Еге, тепер!.. Тепер уже пізно. І застрягли ми з тобою: ні сюди, ні туди...

Батькові докори боліли хлопця ще більше, як нога, і його злість на Семипалого розгорялася з хвилини на хвилину.

І от так, коли вони сиділи, сердиті й розчаровані, в корчах раптом зашелестіло, затріщало, і, поки Зенобіо вспів схопити зброю, — на них вискочили захекані, веселі собаки.

— Рекіс! Неро! — скрикнули радісно батько й син.

Собаки скакали, крутили хвостами, лащилися й одночасно все оглядалися в сторону, звідки прийшли. Потім відразу обернулися і побігли назад.

— Рекіс! Неро!.. Куди ви?! — крикнув Зенобіо.

Розумні сотворіння зараз же вернулися, неспокійно затанцювали коло господаря, щось оповідали своїми мудрими очима і все оглядалися, ніби просили дозволу пустити їх.

— Що ж це?.. — спитав заклопотано Зенобіо. — Чи не йде десь позаду Жульо?..

Почувши слово «Жульо» собаки затанцювали ще нервовіше і рванули в кущі.

— Гм!.. — занепокоївся Зенобіо. — Видно, що й справді йде Жульо. Але як же це він залишив господу?.. Чи не сталося там чого?..

— Певно, що могло статися, коли тато лишив у хаті Рижу Корву, — сердито обізвався Нене, щоб відплатити батькові за попередні докори.

— Не думаю, — відповів Зенобіо. — Він не є настільки дурний, щоб зробити собі ворогів у хаті, де йому кожного разу давали жерти і відпочити...

— Ну-ну, злодій пошанує добродійтство!.. Чекайте...

— Річ не в пошануванні, сину, а в його власній вигоді. От, хоч би й вчора: щоб він робив, коли б не міг зайти до нашої хати?..

— Ет! Тато також не має собі чим голови клопотати, то журиться злодієм...

— Дурний ти, Нене! Хто ж би злодієм журився?.. Але, бачиш сам, що живемо в таких умовинах, в яких не можна мати серед бандитів ворогів. Ми не обідніємо, як дамо їсти такому Жакобові, але, як не дамо, то можемо не лиш обідніти, а й життя позбутися: от, збере банду, нападе, підпалить і перестріляє.

— Якби, замість їди, та кожного бандита частувати кулею, то можна було б жити куди спокійніше, — обстоював своє Нене.

— Ет, говори з тобою!.. Їх всіх не перестріляєш.

— І не нагодуєш також... — впав у тон батькові хлопець.

Суперечку увірвали собаки, що прибігши знову, покрутилися, полащилися і вернулгися ще раз. А за якийсь час показався з ними й Жульо.

— Що ти, Жульо?! Щось сталося?.. — тривожно спитав батько.

— Нічого не сталося, — ніяково махнув рукою Жульо і сів на землю. — А що то з Нене?

Зенобіо розсердився:

— Нене потовк ногу й не може ходити! Але як ти посмів покинути хату і пригнати сюди?! Я думав, що там якесь нещастя, а він: «Нічого не сталося»!.. — перекривив сина.

— Та... і не сталося, і сталося...

— То кажи!

Але Жульові тяжко було починати говорити. Цілу ніч він не спав і трясся, мов у лихоманці. Ледве дочекався світанку, забезпечив коней і птицю їжею та питвом, а сам, забравши собак, утік з дому, аби не бути самому. Страх не лишав його так довго, поки він не натрапив на батька й брата, але тоді відразу минув, і юнак почував себе дуже прикро.

Загикуючись і червоніючи, почав оповідати коротко, що сталося увечорі, але пропускав багато подробиць, бо, чим більше оповідав, тим ніяковіше себе почував. Однак, щоб виправдати себе, він старався переконати батька й брата, що Жакоб мав рацію і що Данко справді є особою дуже підозрілою.

Нене при тому іронічно усміхався, а батько хмурив брови і нарешті сказав:

— Ти — дурень, Жульо! Той рижий волоцюга дав тобі з’їсти арару, бо з хлопця такий чарівник, як з тебе.

— А що?! — злорадно вставив Нене. — Я татові не казав?..

— Цить! — прикрикнув Зенобіо. — Також мені мудрий знайшовся!.. Нема тепер часу на базікання. Що сталося — сталося. Пасієнсія!.. Ти ліпше скажи, Жульо, чи зможеш сюди приїхати кіньми?

— Пушшя!.. сюди навіть возом приїду! Тільки не їхати аж он туди, — показав рукою назад, — а сюдою, долиною. Я ще до вечора приїхав би, коли б був удома.

— Ну, як так, то завтра на світанку гони по коней додому! Нене пішки не дійде. Я з Рекісом піду вперед, а ви з Нером залишитеся ночувати тут.

— Нехай Жульо вже вертається, я можу залишитися й сам, :— самовпевнено сказав Нене. — За ніч невідомо, що там може рижий наробити...

— Жульо до смерку не вспіє вернутися, а рижий уже тепер далеко. Йому не ми, а Данко був потрібний. Не знаю тільки, для чого?.. Може, він хоче прилучити цього хлопця до злодійської шайки, а, може, попросту хоче обікрасти. Бо щось він мені говорив, ніби Данко втік від батька. Коли так, — то певне хлопчина не втікав з порожніми руками... Ось, як тільки вернуся, — відразу поїду до Санто Антоніо і там вивідаю, як воно все було... Ну, годі!.. Ночувати вам найкраще між тими, он, скелями! Що вам треба робити — знаєте самі, не маленькі. Пильнуйтеся обидвоє, бо, хоч той злодій і не має куль, і ви залишитеся зі собакою, але вважати треба.

— Не має куль?! — радісно здивувався Жульо.

— А лихо його знає!.. Може, має але береже. Отже, будьте обережні і хай вас Бог хоронить. Чав![86] Ходи, Рекіс!