— Чав, тату! Щасливо! — відповіли хлопці.
***
В той час Арасі, радий, що вже не чув за собою ніякої погоні, далеко посунувся у південному напрямку і вже вирішив звертали на схід. Дуже зрадів, коли натрапив на неглибокий потік, що біг в бік Парани. Ступаючи по мілкій воді, Арасі і посувався швидко і не лишав по собі ніяких слідів.
Але вередливий струмок несподівано зробив круту підкову, розіллявся трясовиною і повернув просто на північ. Це ніяк не входило в пляни індіянина. Звертати на північ — значило лізти переслідувачам у руки. Вертатися назад він також не хотів, а тому спробував пробитися через мочар навпростець. З того нічого не виходило. Мочар був широкий і дуже непевний.
Арасі стратив на спроби переходу понад дві години і врешті мусів повернути туди, звідки прийшов. Не лишилося нічого іншого, як вийти з цієї долини на вище місце і там шукати іншої дороги, щоб обминути трясовину.
Індіянин вже дійшов до того коліна, з якого почав свою мандрівку потоком, як раптом почув позад себе постріл, люте гавкання собаки, а через пару хвилин з тріскотом і шумом повз нього промчала анта[87] і скрилася в густому лісі.
На Арасі напав страх. Якщо погоня була так близько, та ще й мала зі собою собак, то його становище стало вкрай небезпечним, дарма, що вітер віяв зі сходу і що він ішов по воді. Індіянин закляв і навіть заплакав з досади.
«Ясно, — подумав собі, — що крадіжка викрита, і делеґадо, як великий приятель Данкового батька, негайно вислав за нами погоню. Ті, що мене ловили вчора, принаймні були без собаки. А ці вже й собаку мають!.. Тепер, як упіймають, то заб’ють на місці, як вони звичайно роблять. Напевно і рудий Жорже також між ними. О, цей перший хотів би мене зі світу звести!»
Так думав індіянин і біг потоком, розбрискуючи ногами його воду. Русло почало стрімкіше здійматися вгору, і Арасі нарешті зважився перейти на другий бік. Тут він відразу потрапив у таку гущавину, що довелося пустити в рух факона. Від цього на Арасі напав уже не страх, а розпач. По-перше, він міг посуватися дуже помалу. По-друге, він лишав за собою надто помітну дорогу. По-третє, скоро втомлювався. Найкращим приятелем у такій ситуації ставала вода. Тому він все частіше звертав у річища потоків, що їх зустрічав майже на кожному кроці. Та всі вони або пливли через непрохідну гущавину, або петляли в різні боки і вкінці зовсім збили з толку втікача. Так що, коли почало смеркати, Арасі опинився в цілком дикій місцевості і вже абсолютно не знав, куди має далі йти. Був до краю вимучений і зі страхом думав, яка ніч його чекає. Погоні більше не чув, але небезпека грозила йому не лише від погоні, а й від кожного кроку по лісі.
Не було іншої ради — тільки лізти на дерево, як минулої ночі, і там чекати ранку. Але і всі дерева, що їх бйчив індіянин у цій місцевости, навівали жах: вони були такі старі, такі густі, так переплутані повзучими рослинами, так пообростали довгими бородами мохів і паразитів, що на них могли непомітно для людського ока сховатися, які завгодно, гадюки, не говорячи вже про різних отрутних комах, що залюбки живуть на таких деревах.
Арасі уважно оглядав кожне дерево, аж поки погляд його не впав на великих мурашок, зайнятих переселенням. Ті мурашки з породи так званих «злодіїв», чорні, з червоними великими головами, безперервним струмочком вилазили з-під кореня старезного, грубого і майже всохлого дерева герви мате[88] і обережно несли свої «подушки» — лялечки. Це був певний знак, що переселення кінчається. Бо розумні комахи насамперед вибирали нове місце, приготовляли мурашник, прокладали, доріжки, усуваючи з них всякі перешкоди, пізніше переносили до нього запаси живности, а в останню чергу переносили щойно лялечок.
Такі переселення тривають тижнями і для пильного обсерватора дають безліч надзвичайно цікавого матеріялу.
«Злодії» — дуже поширена порода мурашок і носить свою назву цілком заслужено. Їхнє сусідство приносить величезні шкоди, в які навіть годі повірити. За одну ніч родина «злодіїв» може знищити цвіт і молоде листя овочевого дерева. За кілька тижнів може вилущити півгектара картоплі, залишивши в землі саму порожню лушпину. А по цвіт гречки «злодії» ходять навіть за кілька кілометрів.
У мурашнику є строгий порядок і взірцево уладжені комори: в одних міститься зложене їстивне листя, порізане на акуратні шматочки, в других — звисає згори сталактитами перероблений крохмаль з різного роду бульб, в третіх — ше якісь запаси, відомі тільки самим господарям.
Мурашники дуже розгалужені і мають по кільканадцять виходів, і на їхню розбудову треба затратити багато часу. То ж не дивно, що злодії живуть у них роками і пересолюються тільки з якихось дуже поважних причин.
Переселення йде у великому порядку конвеєрною системою: від старого житла однією дорогою мурашки біжать навантажені різними «пакунками», а від нового до старого йдуть другою дорогою вже впорожні. Все це відбувається під наглядом «вояків» з сильно розвиненими щелепами, перед якими дрібніші «робітники» почувають великий респект. Іноді можна бачити, як два таких «робітники», ухилившись хитро з конвеєра, сходяться і починають про щось нервово розмовляти. Вони ворушать своїми вусиками, махають передніми лапками і при тому наступають один на одного. Про що вони говорять? Чи обмірковують якісь події в мурашнику, чи скаржаться на строгих наглядачів, чи сваряться між собою, чи пльоткують про своїх товаришів — невідомо. Але для них, видно, ця розмова є такою цікавою, що вони ніяк не можуть її скінчити: то розходяться, то знову сходяться, аж поки наближення грізного «вояка» не примушує їх пуститися врозтіч. Ох, і страшні ж ті наглядачі!.. Не дивно, що їх бояться не лише робітники з того самого мурашника, але й інші запобігають їхньої ласки. Так, наприклад, є інша порода мурашок таких дрібненьких, що їх навіть важко розглянути голим оком, які чомусь уважають своїм обов’язком виконувати ролю фризієрів, чи масажистів при «вояках». Отак влізе на великана з десяток малечі і починає його чепурити: чистять йому вуса, лапи, голову, черево, спину. А він стоїть, гордий і вдоволений, поки дрібнота не скінчить своєї роботи і не побіжить шукати іншого «пана», а тоді знову вертається до виконання своїх відповідальних обов’язків, наводячи страх на підлеглих.
Але Арасі не цікавився життям комах і не мав часу придивлятися до переселення. Він тільки водив очима за живим конвеєром, поки не устійнив, звідки він випливаєі Тоді обійшов дерево з другого боку і побачив трохи вище рівня своєї голови дупло.
— Ага, — сказав, — то ці злодії жили всередині спорохнявілого дерева. Ану ж, чи не вдасться мені зайняти їхнє місце?.. В дуплі таки зручніше і безпечніше, як на гілляках...
Не довго думаючи, Арасі поліз до дупла і заглянув у середину. Воно було досить вузьке, але під ударами факона скоро поширилося на стільки, що туди можна було влізти. Однак, індіянин знав, що лізти в трухляве дерево, а навіть пхати туди руку — дуже небезпечно. Тому він насамперед надовбав у середині порохна і сухих трісочок та підпалив їх, пильнуючи при тому, щоб вогонь не занадто розгорівся та не знищив цілого дерева. Коштувало то його багато праці, але, вкінці, дупло було добре поширене, пропалене і прокурене. Комашня і хробачня, яка могла втекти — втекла, яка не могла втекти — погоріла, або подушилася димом. Для. більшої безпеки індіянин вкинув у дупло ще кілька буска-пе[89] і тоді вже вліз сам.
На споді лишилася груба верства теплої ще порохнявини, отже, було навіть м’яко, а що місця не залишилося багато й Арасі міг тільки сидіти, поклавши бороду на коліна, — дарма. Він радів, що вже не боїться ні дощу, ні несподіваного нападу звір’я, ні ніяких отрутних павуків чи комах, бо запах диму і карбіту, що в’їлися в стіни дупла, був найкращого роду пострахом для різних небезпечних сотворінь.
