Коли б не те, що до місця свого теперішнього сховку Арасі проложив факоном дуже помітну дорогу, — напевне залишився б тут на кілька днів. А так — доведеться тікати завтра далі й вдоволитися тільки тим, що матиме одну бодай відносно спокійну ніч.

Далеко гірше почував себе Зенобіо. Він, правда, знайшов глибокий виверт, що служив раніше барлогом якомусь звіреві, але жахлива буря, що зірвалася увечері, виповнила всю яму водою, а корневище дерева не могло дати належного захисту від дощу. Дерева стогнали і тріщали, і Зенобієві нераз здавалося, що весь ліс вивернеться з коренем і придушить його до землі. Він дзвонив зубами від холоду і все тулився до також мокрого і тремтячого Рекіса. А Рекіс щохвилини видирався з-під мокрого плаща Зенобія, чуйно надслухував і тихенько скимлів. Кілька разів старий мусів пальнути наосліп з рушниці в нічну темінь, аби пополохати невидимих звірів, що напевне наближалися до них.

Вже на світанку лісова пуща вкуталася таким густим туманом, що в ній не можна було зробити й кроку. Але Зенобіо зрадів:

«Буде гарний день!» — подумав собі.

І дійсно, нічна буря була ніби останнім, завершуючим акордом триденної негоди. Туман скоро піднявся, десь блисло умите, яскраве сонце. і ліс раптом ожив. Защебетали всіма голосами птахи, закричали і заторохкотіли на гілках дерев мавпи, застрочили цикади. В гущавині було ще вогко і темно, але все ж час-до-часу крізь густе мереживо верховіть пробивалися золоті списи сонця, або виднілася глибока синь небесного склепіння.

— Ходи, Рекіс, — обізвався Зенобіо до собаки. — Підемо шукати... Гай-гай, хлопче, мало з тебе буде тепер користи, коли дощ сліди залив... Але, може, якось разом дамо раду... Чекай но, де це ми вчора лишили слід? Ага, отут він мав десь бути, вище... Ану ж, ходи, подивимося...

Рекіс пильно зазирав в очі Зенобієві і прислуховувався до інтонацій його голосу, щоб зрозуміти, чого від нього вимагають.

Блудили вони з півгодини, поки нарешті Зенобіо не побачив зрубаних гіллячок та поперетинаних галузок ліян, що звисали до землі.

— Отут, Рекіс, отут!.. — зашептав Зенобіо, вказуючи на землю. — Шукай!..

Собака почала завзято нюхати землю, але видно було, що ніякого запаху не чує. Зенобіо і не дивувався, бо ж по такому дощі запаху не могло лишитися.

— Нема нічого? — питав наголос видимо зніяковілого Рекіса. — Не журися. Незабаром знайдемо. Отак, трохи ти, трохи я, аж поки не натрапимо на сьогоднішні сліди, коли тільки того злодія вночі звіри не роздерли. А як натрапимо на сьогоднішній слід — го-го! — ми йому покажемо...

З собакою, та ще й таким мудрим і дресованим, як був Рекіс, мисливець почуває себе в лісі майже безпечним, бо чуйні вуха й ніс собаки вловлюють присутність непомітної для людини небезпеки. А собака також є відважнішою, знаючи, що в руках пана є зброя, котрої бояться і найстрашніші хижаки.

Тому й не дивно, що Зенобіо з Рекісом посувалися майже без пригод. Кілька разів, правда, попереджений собакою стріляв то в один, то в другий бік, і тоді чувся тріскіт лому та шелест густого чагарника, що свідчили про втечу звір’я.

Слід часто губився на відкритих галявинах, або у водах струмків, і тоді доводилося довго блудити, щоб знайти увірвану нитку. Так блудили аж до самого обіду, поки Зенобіеві но вдалося підстрелити паки[90]. Від самого ранку він їв самі овочі, а Рекіс не їв нічого і був голодний.

— Давай, хлопче, пообідаємо, бо ми вже виголодались, як собаки, вибач за порівняння. Зараз десь розложимо вогонь і приготуємо собі печеню. Тільки от погано, що нема соли. Тобі воно, правда, все одно, але я таки хотів би м’ясо посолити. Ну, але дарма, як нема соли, то будемо їсти і несолене. Як скажеш, е? — говорив Зенобіо, білуючи паку.

Рекіс, видно, не ображався за порівняння з собакою і не журився браком соли, бо весело стрибав і нетерпеливо крутив хвостом.

Скоро на соняшній галявині запалало вогнище, над яким пеклася настромлена на веретелі пака, а Зенобіо й Рекіс аж пріли, пригріті з одного боку сонцем, а з другого — вогнищем.

Смачно і сито попоїли, понапивалися води, хвилинку відпочили і знову пішли на розшуки.

Минуло зо дві години, поки знову не натрапили на прорубаний слід і не опинилися під великим всохлим деревом. Тут Рекіс дуже занепокоївся, почав нервово нюхати землю і повискувати.

— Що, Рекіс, що?.. — питав Зенобіо. — Го- го-го!.. Ось де він ночував!.. У дуплі!.. Ну, тепер він уже в, наших руках, або... в пазурях онси. Ходи, хлопче, ходи! Ось тут... Ось тут… Нюхай!.. Вже знаєш?.. Тепер біжім!..

Тропили вони втікача до самого смерку, але віддаль ніж ними все ж була така велика, що дігнати не змогли. Та Зенобіо вже не журився. Він був переконаний, що має Семипалого в руках. Всі надії покладав на Рекіса, якому в лісі дуже легко вдавалося винюхувати слід, проложений одинокою людиною.

Переночували на цей раз в добре вибраному місці, повечеряли підсмаженою капіварою[91] і хоч не спали цілком спокійно, але все ж відпочили, і на ранок зі свіжими силами пустилися в погоню.

Віддаль між ними і втікачем, як по всіх ознаках встановлював Зенобіо, дуже сильно скорочувалася, і в обід вони вже йшли по цілком свіжому сліді. Не спочивали, не обідали, а Зенобіо навіть мусів притримувати Рекіса, щоб він не забігав надто вперед.

І ось так, коли вже сонце звернуло добре з полудня, а вони стали над досить крутим узбіччям, що спускалося стрімким, зовсім непорослим боком на захід, — побачили втікача. Він біг просто на південь цілком відкритим гребенем гірського пасма, що здіймалося вгору. Між тим гребенем і височиною, на якій стояли Зенобіо й Рекіс, лежало глибоке провалля, густо поросле внизу лісом і прорізане річкою, що її води де-не-де поблискували відзеркаленою синню небес.

— Рекіс, вперед! Пеґа![92] — крикнув старий.

Пес тільки того й чекав. Як гураган, зірвався з місця і полетів стрілою за втікачем. Зенобіо покотився за ним коміть головою і незабаром стратив і голий гребінь, і втікача, і Рекіса з очей.

Задиханий, добіг до річки, перейшов її вбрід по пояс, виліз на берег, обтрусився і побіг далі. Ось уже й той гребінь! Тільки за горбкуватою місцевістю не видно, що там діється.

«Ах, коли б скоріше вилізти на вищий пункт!.. Коли б скоріше!..» — думав Зенобіо і дряпався по глинястому хребті.

І от, зовсім несподівано, до його вуха донісся постріл: один, другий, третій, четвертий!..

— Прокляття! — скрикнув у відчаю Зенобіо. — Значить, він має набої!.. Пропав Рекіс!..

З подвоєними силами він поліз угору і скоро побачив, що Рекіс з прищуленими вухами летить з усіх ніг до нього, а втікач пірнув у корчі й зник.

За кілька секунд переляканий пес з усього розмаху кинувся господареві під ноги і мало не повалив його на землю.

— Що з тобою, Рекіс? — питав схвильований Зенобіо, проводячи тремтячою рукою по густій шерсті пса. — Гм... Та ти ж і не ранений!.. Злякався пострілів?.. Ну, хлопче, це вже зовсім ганьба для тебе!..

А Рекіс усе кулився, скимів і нервово трясся, благально дивлячись на господаря.

Зенобіо нічого не розумів. Але раптом в його голові блиснула догадка, і він розреготався:

— Го-го-го!.. Вже знаю!.. Той чортів ошуст обдурив тебе, хлопче, так само, як і мене колись!.. Ха-ха-ха!.. То ж то мені видалось, що ті постріли якісь чудні!.. Він фоґетами тебе налякав! Розумієш? Фо-ґе-та-ми!.. О, навіть трохи лапи обсмалив!.. Але це — нічого. Це — не страшно. Вперед, хлопче, вперед! Не бійся! Пеґа!..

Та завжди слухняний Рекіс тепер навіть і не думав виконувати наказів свого пана. Він розкарячив ноги, немов спараліжований, плазував довкола Зенобія і дивився такими очима, як зніяковілий злодій, що попався на гарячому.

Зенобіо розсердився:

— Та ти підеш, чи ні?! — крикнув він, вхопивши в руки великого дрючка. — Пеґа! Кажу тобі — пеґа!..