— Нічого не поможе, Данку, — зрезиґновано[28] сказав Арасі й погасив свічку. — Треба чекати, поки перейде дощ. Тоді повиносимо речі, накидаємо на вогнище мокрого ріща[29], а вхід завалимо зеленим гіллям. Дим видушить цю всю нечисть, а, котру не видушить, то викурить. Тепер ліпше не зачіпаймо їх, бо роздратуємо і наробимо ще гіршої біди.

— Ти говориш так, ніби збираєшся тут залишатися? — запитливо сказав Данко.

— А ти думаєш кудись вирушати проти ночі? — запитанням відповів Арасі й почав скручувати грубу цигарку.

Данко зітхнув і вийшов до виходу, вдивляючись в каламутне небо. Злива змінилася звичайним рясним дощем, і по всьому було видно, що незабаром перестане зовсім. Громи били вже десь далеко на півдні, а зловіща фіялкова темінь уступила перед нуднуватою сірістю, що вже де-не-де проривалася, відкриваючи ближчі дерева і горби.

Так минуло з пів-години, і дощ припинився зовсім. Натомість звідкись взявся новий вітер, перебіг по лісі й горбах, піднявся рвучким скоком вгору і вдарив якраз туди, де хмари ховали під собою сонце. Хмари роздерлися, як м’яка, перетліла вовняна хустка, злежана в бабиній скрині, а з роздертої діри визирнуло виполоскане чисте небо, і на ньому засміялося сліпуче передвечірнє сонце.

Сковзаючись по мокрому ще камінню, Данко зліз вдолину до берега ріки. Її скаламучені, жовті хвилі гнівно бурлили і несли з собою галуззя, а навіть цілі стовбури вивернених з коренем дерев. Все це вказувало на те, що на півночі випала ще більша злива, а може продовжувалася й досі, бо в тій стороні неба й далі висіли важкі хмари. Та й тут сонце виглядало занадто яскравим на цю пору дня, в повітрі висіла гнітуча парність, віщуючи незабаром новий дощ.

Перебігаючи по різних деталях незнайомої околиці, погляд хлопця впав на те місце, де був прив’язаний човен, і Данко охнув з несподіванки: човна не було. Сильний вилив ріки відірвав його з припони і забрав з собою.

— Арасі! — закричав на цілі груди Данко. — Арасі, ходи сюди!..

На той крик Арасі скотився коміть[30] головою вдолину і став, як укопаний. Стояв довго і дивився на обчухраний, похилений кущ, а потім заложив руки в кишені, сплюнув і вицідив не то сумно, не то зневажливо:

— Т-а-а-к!..

Ріка Парана[31] належить до найбільших американських рік і має довжини коло 4.000 кілометрів. Вона бере свій початок в гірському кряжі Мата да Кобра в провінції Мінас Жерайс і до кордону провінції Сан Павло носить назву Паранаїба. Від того місця, де до неї впадає Ріо Ґранде на кордоні провінцій Мінас Жерайс і Сан Павло, і аж до свого злиття з рікою Уругвай в затоці Ріо да Прата недалеко Буенос Айресу вона має назву Парана, хоч пропливає по територіях різних держав: Бразилія, Парагвай і Аргентина.

На своєму шляху Парана долучає до себе з обох сторін численні допливи, як от: Ріо Ґранде, Тієте, Пардо, Паранапанему, Івіньєму, Іваї, Амамбаї, Іґвассу та сотні інших. Ближче знайомство з Параною приводить до переконання, що це — одна з найпримхливіших і найцікавіших річок світу. Її широке річище є мало придатне для пароплавства, бо на дні вона має рухомі піски, які, як стверджують знавці, дослівно щодня переміщаються і творять або нові мілини, або нові глибини. В першій половині своєї дороги по кордоні одноіменної зі собою провінції, особливо від місця з’єднання з рікою Івіньєма, Парана має безліч великих і малих островів, а найбільшим з них є Ілья Ґранде («Великий Острів»), або, як його ще називають, Ґваїра, чи Сете Кедас («Сім Порогів»). Має він біля 80 кілометрів довжини, пересічно 8 кілометрів ширини, адміністративно належить до провінції Парана і являється одним з найбільших річкових островів у світі. Обминаючи Ґваїру, Парана розпливається дуже широко і в тому місці, де з’єднує обидва свої рукави нижче острова, має 5 кілометрів.

Та найцікавішою особливістю Парани є її славетні водоспади, котрі також називаються Ґваїра, або Сете Кедас. Знаходяться вони кілька кілометрів нижче від південного кінця Великого Острова і творяться гірським кряжем Маракажу, який тягнеться спочатку кордонами між бразилійською провінцією Мато Ґроссо і Парагваєм, а потім перерізає ріку і глибоко вклиняється в провінцію Парана. Щоб перебороти кряж Маракажу, Парана мусить стиснутися зі своєї п’ятикілометрової ширини і прорватися через глибоке провалля, яке має ледве 80 метрів у промірі. І саме тут творяться славетні «Сім Порогів», чи інакше «Бразилійська Ніаґара» — гордість паранців. Властиво, «порогів» є значно більше, бо ошаліла від несподіваного стиску ріка на протязі кількох кілометрів розриває своїми потужними водяними грудьми апокаліптичну греблю, падаючи з пекельним гуркотом в глибокі доли. Над водоспадами постійно стоїть туман розпиленої на камінних порогах води, а сонце, щоб перейти у тому місці ріку, завжди розтягає над нею барвні луки прозорих мостів-веселок.

Потужність Сете Кедас обчисляють на чотири мільйони кінських сил, а величня їх краса притягає увагу численних місцевих і чужинецьких туристів. І тому в останніх часах на паранському березі біля устя ріки Пікірі у віддалі 18 кілометрів від славетних руїн старовинної Ґваїри — центру єзуїтської теократичної провінції — швидко розростається нове, модерне містечко, назване також Ґваїрою.

Однак, сам острів Ґваїра, не дивлячись на свої великі розміри, надзвичайно родючу, намулисту землю і багату рослинність, не є заселений. Правда, в погідні, сухі періоди чимало мисливців та рибалок перепливають човнами ріку і часами живуть на Ґваїрі цілими тижнями, побудувавши собі примітивні халупи. Острів має свої озера, повні риби, має різні овочеві дерева, а в густих зарослях грубої трощі-таквари живуть сотні пород різної птиці. Для кабокля, котрий привик жити легким коштом, тоді на Ґваїрі рай: обсмажив на веретелі застреленого птаха, або спік на розпечених камінцях рибу, нарвав різних їстивних рослин — і їж досхочу. А потім — набий люльку тютюном, ляж собі в холодку, чи на сонці і відпочивай, поки знову не обізветься шлунок.

Правда, є на острові небезпечні «поркоес-піньо» (колюча свиня), що стріляє своїми голками, як з лука, є отруйні гадюки[32]: маленькі корали і великі уруту, сукурі та жібої[33]; є там також і жакоре-крокодили, на шкіри яких є тепер такий великий попит. Але небезпеки, які загрожують від тих тварин, роблять життя на острові для справжнього мисливця ще цікавішим і привабливішим.

Зате, коли небо затягнеться хмарами, коли заворкотять громи і дощ потоками рине на землю, коли потривожена Парана вийде з берегів і рушить у наступ — тоді біда! Тікай з Ґваїри на берег, коли не хочеш безкоштовно туристичного пашпорту через пекельну пащу водоспадів до самого Атлянтійського Океану... Парана не респектує низеньких берегів Ґваїри і нераз показує їм, що може вільно перекочуватися понад її рівнем з правого боку на лівий і навпаки. І чи то вже раз бувало, що захоплений у сні несподіваною бурею любитель легкого життя мусів дряпатися на найвище дерево і сидіти там кілька днів, поки заспокоєна ріка знову не звільняла острова з водяного полону...

***

І от саме в таку годину, коли все віщувало негоду й бурю, Коарасіаба вибрався рікою в подорож. Біль в нозі й невимовна лють тьмарили йому свідомість. Але він уперто працював веслами, опанований однією лише думкою — піймати внука й зрадливого білого хлопця. Не знав іще, яким способом убиватиме їх, зате не міг уявити собі цієї зустрічі, щоб вона не скінчилася смертю.