— Лиши, Жульо! — махнув нарешті рукою Зенобіо. — Заведи хлопця в хату і дай йому їсти.

Жульо відразу спустив рушницю і приязно посміхнувся.

— Ходи! — покликав Данка. — Неро, Рекіс, до буди! Це — свій!..

Вівчурі слухняно і з очевидним невдоволенням поспускали носи і поплентались геть.

Через пару хвилин переодягнений Данко і голий до половини Пойзе сиділи перед теплою піччю і уминали за обидві щоки м’ясо і риж[61], приправлений смачною юшкою з чорної фасолі, а господарі поспішно готувалися до незвичайного полювання.

— Набоїв більше, діти, набоїв! — командував Зенобіо. — Не знати, коли ми повернемось. Я вже на цей раз того злодюгу з рук живим не випущу, хоч би й місяць мав за ним ганяти!..

Приготування не тривало довго, і незабаром все було готове.

— Ну, Жульо, — сказав на відході Зенобіо, — ти ж дивись, щоб тут усе було гаразд. А ти, хлоче, — звернувся до Данка, — можеш почувати себе у нас безпечним, як у себе вдома. Найкраще зробиш, коли почекаєш нашого повороту. Я тебе вже сам відвезу до Санто Антоніо. А з тим рижим босяком тримайся здалека, бо він — дуже хитра і небезпечна бестія, хоч і вдає з себе дурня. Ну, чав!..[62]

— Чав!

— Щасти Боже!..

— Успішної подорожі!..

Відповіли хором Жульо, Данко і Пойзе, котрому, однак, слова Зенобія так не сподобалися, що він мало не вдавився їдою.

Жульо вийшов за батьком надвір, де вже Нене нарочито грубим і грізним голосом покрикував на нетерпеливих коней, які били під собою землю й нервово їржали.

— Пойзе, — зітхнув гірко рижий, — коли поліція попсує людині репутацію, зареєструвавши її під якоюсь дурною кличкою, то тоді кожен може безкарно кинути в ту людину каменем...

Тупотіння коней і скрип брами дали знати, що вершники від’їхали, а за тим вернувся до хати й Жульо.

— Фу, — сказав, стрясаючи з себе рясні каплі, — знову починається дощ. Вам засвітити, чи лягатимете спати? Віконницю треба зачинити.

— О, — обізвався рижий, — коли втомлений і промоклий чоловік лягає спати в теплій хаті, то йому зовсім не конечне світити свічку до сну.

— Ну, то як хочете... Світіть, або ні, спіть, або говоріть, а я піду, бо ще маю деяку роботу в дворі.

І він вийшов знову.

— Слухай, Пойзе, — спитав Данко, — а чого це той Зенобіо такий лихий на Семипалого?

— Пойзе, трудно не бути лихим на людину, котра видурить у тебе великі гроші і продасть тобі чуже вантажне авто...

— Як же можна продати чуже авто?

— А от поїдь з тими грішми, що їх маєш при собі, до Сан Павло, то побачиш, що там знайдуться відразу люди, які тобі не тільки чуже авто, а навіть «Едіфісіо Мартінеллі»[63] продадуть...

— То Семипалий обшахрував Зенобія?

— Пойзе, обшахрував. І поки Зенобіо шукав його в Сан Павло, дома тим часом померла його жінка, а на каву впала брока[64], так що Зенобіо виїхав з дому багачем, а повернувся старцем.

— Ну і далі?

— Пойзе, далі було, як все буває в таких випадках: коли не хочеш, щоб з тебе люди сміялися — тікай туди, де тебе ніхто не бачить і не знає...

Данко задумався.

— А все ж таки, — сказав по хвилинній мовчанці, — не розумію, навіщо ти видав Зенобієві Семипалого?..

— Пойзе, на мою думку, краще хай Семипалий буде зайнятий втечею від Зенобія, як переслідуванням мене й тебе.

— Може й твоя правда, — зітхнув Данко, а сам подумав: — «Кажуть, що злодії ніколи один одного не зраджують. А цей зрадив. Отже, він або дуже підлий, або... не злодій. Хто його зна?..»

Отяжілий від їди і розморений теплом, що пашіло з печі, хлопець захотів спати.

— Ну, Пойзе, — сказав, — мабуть лягаймо й справді відпочивати. Я дві ночі майже не спав і тепер дуже втомлений.

— Пойзе, втома — то така зрадлива річ, що нападає чоловіка тоді, коли йому якраз не треба спати....

— Що ти сказав? — здивувався Данко. — Чому ж нам тепер не треба спати?

— Бо найчастіше по солодкому сні наступає гірке пробудження...

— Ти боїшся, що сюди може наскочити Семипалий?

— Інколи десятипалі бувають страшніше Семипалих...

— Ей, чоловіче, в мене вже аж голова болить від твоїх загадок! Коли хочеш — говори толком, а коли не хочеш — то ліпше мовчи, бо я таки лягаю спати.

— Пойзе, сліпому шкода світити свічку, а глухому говорити ясніше. Коли ти сам не бачиш, де ми тепер опинилися, то я ліпше мовчатиму...

— Чи ти не натякаєш на Зенобія? Але ж ти сам мене недавно запевняв, що Зенобіо — твій приятель.

— Бездомній людині кожен може бути приятелем, хто дасть ложку теплої страви і пустить під свій дах. А Зенобіо часто перетримує у своїй хаті бездомних...

— Ну, ти собі можеш говорити, що хочеш, але я маю переконання, що Зенобіо — чесна людина, і нам від нього небезпека не загрожує.

— Я також переконаний, що мені від нього небезпека не загрожує, бо не маю при собі грошей...

— Кажи ясніше! — почав нетерпеливитися Данко.

— Пойзе, я кажу ясно: ще не було випадку, щоб Зенобіо пограбував якогось нещасного, котрий не має тустона за душею...

— Виходить, що мене може пограбувати?

— Виходить, що кожен, хто має при собі гроші, не може вірити першому стрічному...

— Ну й ну! — розсердився Данко. — Добру ж ти думку маєш про своїх приятелів!

— Моя думка все одна: найбільше має приятелів людина, котра сипле грішми; найбільше ворогів має людина, котра, маючи гроші, хоче їх зберегти в цілости...

— Добре, добре, — невдоволено підвівся Данко з місця. — Можеш собі мати думку, яку хочеш, але я таки лягаю спати.

Дійсно, був таким втомленим і сонним, що збайдужів до всього. Ледве дотягнувся до примітивно збитого ліжка, міцніше прив’язав гроші на поясі, скинув чоботи і вліз під укривало. Не мав ні сили, ні охоти роздумувати над багатозначними натяками Пойзе, хоч і прийняв їх підсвідомо до уваги. Не зважав він і на те, що по його тілі відразу розбіглися сотні жадібних бліх, яких у цій господі ніхто ніколи не турбував, і жадібно повпивалися в шкіру. Ще не вспів обігріти твердої, вогкої від бруду подушки, як очі його склепив блаженний сон.

І не бачив, і не чув Данко, що Пойзе щось уперто думав, підходив до нього нечутними кошачими кроками, вертався назад до печі, кудовчив свою рижу чуприну і щось шептав. Нарешті, видно, піймав потрібну для себе думку, бо витягнув свою довгу шию і вишкірив у беззвучному сміху стирчачі зуби.

Потім метнувся по хаті, знайшов невеличку ганчірку, вкинув у неї ложку фасолі, ложку рижу з баняків, відколупнув кришку глини біля порогу, вигріб з-під печі кілька згаслих вуглин і, загорнувши це все в ганчірку та дбайливо зав’язавши, потихеньку підсунув її під подушку сплячого Данка. Був дуже радий зі своєї витівки і весь час вишкірював зуби.

Коли скінчив свої дивні справи, нечутно відкрив двері й намірився йти до шопи, де щось завзято майстрував Жульо.

Солодко спиться перед дощем, а ще особливо людям, котрі мають за собою безсонні ночі. Правда, не кожний зможе спати просто на землі під деревом в той час, коли розгортається сліпучий соняшний ранок, а довкола кричать на всі голоси птахи. Але Арасі й Оба, чи то пак, Семипалий, звикли до різних обставин і тепер то похропували, то посвистували носами, не помічаючи того, що їхній вартовий давно утік, а між небом і землею вклиняється густа, кострубата хмара з білими берегами. Сонце, як і завжди перед дощливим днем, «схопилося» дуже рано і відразу почало немилосерно припікати. Від важкої парноти, що аж гнітила в повітрі, на обличчях сплячих героїв виступив рясний піт і сорочки поприлипали до тіла. А вони й далі спали глибоким, нездоровим сном, поклавши голови на тверді клунки.