Данко почав уже втомлюватися, але не скаржився і не просив відпочинку. Він тільки дивувався, як можна при такій негоді пізнавати дорогу, а врешті, зародився у нього сумнів, чи Пойзе й справді знає, куди йде.

— Пойзе, — спитав, — а ти добре знаєш дорогу?

— Ха! — відповів рижий. — Як можна знати те, чого нема? Але зате кожен мусить знати місцевість, де народився і виріс.

— То ти походиш з цієї місцевости?

— Пойзе, шляхотна душа може походити з будь-якої місцевости...

На цьому розмова перервалася, бо дощ не давав говорити. Данко дедалі, то стомлювався все більше. Він щораз частіше тратив свого проводиря з очей і мусів потім підбігати, щоб не відстати зовсім. А цибатий Пойзе, немов би йшов по асфальтовому шосе при гарній погоді, простував далі рівномірним кроком, навіть не оглядаючись на Данка.

Минуло так зо дві години, і хлопцеві врешті почало здаватися, що ні дощеві, ні тяжкій дорозі не буде кінця. Він цілком вибився з сил і гукнув:

— Пойзе, зупинися бодай на хвилину, нехай я трохи віддишуся!..

Рижий зупинився, почекав, поки Данко підбіг до нього, і тоді сказав:

— Це — дуже погано, коли молодий хлопець стратить силу вже недалеко від місця, куди має прийти.

— То нам уже недалеко?

— Пойзе, кожна дорога має свій кінець.

— Ну, все одно, дай мені трохи відпочити.

Данкові, по правді сказавши, дуже заважав пістоль. Він його спочатку тримав за поясом, потім переложив у кишеню, а тепер був би радий його взагалі позбутися, і тільки натяк на недалекий кінець мандрівки стримали його від того, щоб не викинути зброї десь в корчі.

— Слухай, — пригадав він раптом, — а де ж твій власний пістоль?

— Пойзе, — зітхнув обірванець, — коли на двох людей, одним з яких є Семипалий, випаде три пістолі, то Семипалий з них завжди забирає собі два.

— То він відібрав у тебе твого пістоля?

— Пойзе, мусів відібрати, коли я не давав добровільно.

— А навіщо ж ти віддав?

— Мудрий завжди мусить поступитися дурному, щоб не вийшло бійки.

Відпочили ще хвилинку і пішли далі.

Дощ несподівано почав ущухати, стрепіхата[56] хмара піднялася вище в небо, і довкола стало розвиднятися. І хоч все промовляло за тим, що незабаром знову буде злива, але на душі стало якось відрадніше.

Ще трохи-трохи — і Пойзе круто звернув ліворуч на добре помітну стежку, що бігла просто в ліс, поринаючи в густі корчі. Побачивши цю стежку, Данко відчув приплив нових сил і бадьоро поліз за своїм провідником по каменистому ґрунті вгору.

Через яких, може, півгодини прийшли нарешті до оселі, обгородженої загостреними вгорі і щільно вкопаними один попри одному в землю грубими стовпами. За цим масивним частоколом не видно було нічого, крім комина, з якого стелився густий дим.

Ставши перед такою ж масивною брамою, Пойзе заложив два пальці в рот і свиснув так оглушливо, що луна з ляскотом покотилася по вершках дерев і обізвалася десь далеко в лісі. На цей виклик насамперед люто озвалися собаки, потім десь заскрипіли двері і нарешті почувся грубий голос:

— Хто там?

— Пойзе, — невдоволено замуркотів рижий, — Зенобіо ніколи не відзначався добрим вихованням і не знає того, що навіть президент держави не дозволить собі з порога свого дому легітимувати[57] гостей, котрі стоять за брамою...

І він заплескав у долоні.

— Хто там? — ще раз перепитав грубий голос, але вже ближче до брами.

— Замість того, щоб кричати і надривати собі голос, ліпше відкрити браму і подивитися на власні очі. Небезпеки нема, — відповів рижий.

— Що за чорт! — вилаявся голос за брамою. — Я питаю, хто там?

— Чи шляхотний сеньор Зенобіо повірить на слово, що тут Жакоб, чи звелить, може, мені побігти додому і принести свою візитівку, яку я перед виходом залишив на фортеп’яні? — цілком поважно спитав Пойзе.

— Що?! Рижа Корва?! Ге-ге! — пролунало за брамою. — Ану, діти, беріть зброю!..

Хоч Пойзе недавно впевняв, що Зенобіо — його приятель, але по всьому було видно, що зустріч зовсім не носитиме приятельського характеру. І справді, за частоколом почувся тупіт кількох пар ніг, тяжкий скрип засуву, а потім у злегка відкриту браму просунулися цівки рушниць.

— Еге, — продовжував той самий грубий голос, — та вас тут аж двоє!..

— Пойзе, — згодився рижий, — коли бачиш перед собою дві голови і чотири ноги, то завжди слід думати, що маєш справу з двома людьми...

Брама, однак, поволі відхилилася, і подорожні, переступивши її, опинилися відразу під прицілом трьох рушниць. Тримали ті рушниці старий Зенобіо та двоє його молодих синів — усі досить брудні та неохайно вбрані, але кремезні і, видно, спритні люди. Біля ніг господарів стояло два величезні вівчурі й сердито махали грубими хвостами, готові кожної хвилини кинутися на незнайомих.

— Люди, котрі стріляють у телеграф, — сказав Пойзе, — ніколи не зможуть одержати приємної для себе телеграми.

— А ти блазню! — форкнув, стримуючи сміх, Зенобіо. — Ти ще й досі не навчився говорити по-людськи?! Кажи, чого прийшов?

— Пойзе, коли Семипалий тепер сидить у печері Ітакватії, то я мусів прийти, щоб вам це сказати.

— Що?! В печері?! — впало відразу з трьох уст три запитання.

— Пойзе, Семипалий у печері, — підтвердив рижий.

— То він знову втік? — спитав Зенобіо.

— Пойзе, вже місяць тому, як втік.

— І ти також?

— Я — що ж... — вишкірився Пойзе, ні трохи не спешений. — Коли людина кілька місяців докладає всіх своїх зусиль, щоб перед нею відкрилася брама у світ, то хіба тільки для того, щоб через ту браму вийти.

— Ну, звичайно... — іронічно згодився Зенобіо. — А ти ж точно знаєш, що Семипалий у печері?

— Пойзе, поки ми будемо тут розпитувати один одного про здоров’я і життя, то його може й не стати...

— Тату, — кинувся молодший хлопець, — я вже йду сідлати коней!..

— Ти лишишся вдома, — заперечив старший син. — Я піду сідлати коней!..

— Нізащо в світі! — запальчиво запротестував молодший. — Правда, тату, що я поїду?

— Добре, — згодився батько, — ти поїдеш. Біжи сідлай... А ти чий? — спитав Зенобіо Данка.

Хлопець ще не надумався, що має відповісти, як Пойзе кивнув на старого, відвів його набік і щось зашептав йому у вухо. Зенобіо слухав, покивував головою і дивився пильно на Данка. А Данко тепер собі пригадав, що вже нераз бачив Зенобія в Санто Антоніо, і навіть добре пам’ятав, як підчас останньої фести старий змагався з кількома багачами над купном[58] простої куї[59] так довго, поки, не набивши страшної ціни, таки тієї куї не придбав. Це був міцний ще дідуган з пишними вусами, короткою, стрепіхатою і майже білою від сивини бородою, тяжким червоним носом і проникливими блакитними очима. Його обидва сини у віці приблизно 18-ти і 16-ти років вдалися зовсім неподібні до батька: були обоє чорняві, смагляві, мали темні очі і виглядали, як типові кабоклі.

Чекаючи, поки Зенобіо скінчить вислуховувати шепоти Пойзе, Данко оглядав оселю. Вона представляла собою великий двір, обгороджений частоколом, посередині якого стояла одна величезна будівля під спільним накриттям з пальмового листя. Під цим накриттям містилася стайня для коней, хліви для худоби і житло господарів. В середині двір був перегороджений плетеним тином, і в задній частині ходили кури, качки та свині. А в передній частині, що виходила до брами, були досить недбало оброблені грядки, ріс виноград, кілька дерев какі[60], помаранчів і навіть одна висока груша, під якою знаходилася криниця. На всьому лежав відбиток недбальства і крайнього примітивізму.

Данко водив очима в різні сторони, але стояв нерухомо, бо старший син Зенобія і далі не зводив з нього рушниці, а вівчурі, здавалося, аж згорали від нетерплячки, чекаючи дозволу кинутися на незнайому людину і роздерти її на шматки.