— Куди ж ми йдемо? — спитав Данко з апетитом кусаючи хліб і ковбасу.

— Пойзе, — відповів рижий викидаючи геть порожню пляшку, — людина здебільша мусить знати, куди вона йде, хоч ніколи не знає, куди прийде. І коли мій приятель Зенобіо ще не звівся кудись в інше місце, то я думаю, що ми саме прийдемо до нього...

— А хто ж він, той Зенобіо?

— Коли людина має фазенду кави[53], то називається фазендейром. А коли вона стратить весь маєток і втече в ліс, де немає людей, то стає кайпірою[54].

— То той Зенобіо тепер живе десь тут у лісі?

— Пойзе, живе тут у лісі, якщо, звичайно, він взагалі ще досі живий і не забрався звідси деінде.

Данко ледве встигав за довгоногим своїм супутником, посміхався з його чудної мови і їв свій убогий сніданок.

— А як же ти втік від тамтих двох? — спитав, проковтнувши останній шматок.

— Пхе! Від вартового втекти — це штука, а вартовому втекти — зовсім не штука.

— То ти був вартовий?

— Пойзе. Коли б тобі дали пістоль у руки, наказали дивитися на всі боки і заборонили спати, то і ти б був вартовим.

— А кого ж ти сторожив? Обу й Арасі?

— Пойзе, коли двоє таких п’яних маландрів лягає спати, а при тому бояться, щоб їх не накрила поліція, то мусять когось третього поставити на сторожі, ні?

— Ну, а потім?.. Чому ж ти від них утік?

— Кожна людина, котра має амбіцію й гроші найліпше робить, коли тікає від зверхника, що не шанує ні чужих поглядів, ні чужого права власности.

— І тоді ти прийшов до мене в печеру?

— Пойзе, кожна порядна людина, маючи до вибору, або сторожити п’яного Семипалого, або рятувати шляхетного, невинного хлопця, — вибирає останнє.

— Семипалого?! . — здивувався Данко і став пригадувати. — Семипалий... Семипалий... То, може, Оба є той самий криміналіст, про котрого рік тому назад писали всі часописи?

— Пойзе, коли людина має на обидвох руках тільки сім пальців, то мусить називатися Семипалим, а коли про неї багато пишуть у часописах, то вона мусить бути дуже небезпечним криміналістом.

— Дивись! — дивувався Данко. — А я і не помітив, що у нього бракує пальців.

— Пойзе, підчас несподіваного нападу ніхто не має часу рахувати бандитових пальців.

— Зате я тепер можу обрахувати: тих бандитських пальців було СІМНАДЦЯТЬ, сеньоре Пойзе! — з відтвертою ворожістю сказав Данко.

Рижий відповів не зараз. Дибав, не оглядаючись вперед, потім зітхнув і сказав з гіркотою:

— Пойзе, рахують і роблять відбитки тільки з тих пальців, які чинять злочин. Але ніхто ніколи не рахує і не відтискає тих пальців, які роблять добро...

Данкові стало прикро, і коли б він ще вчора почув такі слова, то напевне став би перепрошувати. Але навчений уже гіркими досвідами, він, хоч і був трохи зворушений поступком і словами рижого, вголос сказав:

— Я буду, Пойзе, говорити так, як ти говооиш: коли людина рятує когось від смерти, то це добре. Але було б ще ліпше, коли б та людина не була винна в тому що хтось від її вчинків мало не загинув... І, до речі, коли ми вже зійшли на цю тему: чи не міг би ти мені заоаз віддати моїх грошей?

Поставивши це питання, Данко сам занепокоївся, бо йому прийшла до голови думка, що Пойзе його обдурив і тих грошей не має, або, коли має справді, то не схоче віддавати. Однак, помилився. Пойзе підняв свою пелерину, видобув з-за пояса туго набитий портфель і подав його Данкові. Потім хвилинку подумав, витягнув пістолю і віддав її також.

— Дякую, — на цей раз зі щирим зворушенням сказав хлопець. — Коли ти погодишся піти зі мною до Санто Антоніо, то мій тато за це тебе щедро винагородить, Пойзе. Будеш бачити!..

— Пойзе, — хитнув головою рижий і подивився на Данка якимись посоловілими очима, — якщо твій тато захоче мені віддячитися, то нехай тільки поможе мені захиститися від ворогів, від яких я не маю життя. Ти возьмеш мене з собою до Санто Антоніо?

— Але ж цілком певне, Пойзе! — розчулено пообіцяв Данко. — Возьму! І тато мій зробить все можливе, щоб тобі допомогти.

Так сказав Данко, а в той час подумав: «Напевне цього рижого дивака вплутала у свої тенети злочинна банда, і тепер він хоче якось від неї відкараскатись. Якщо так, то тато зможе йому допомогти, а навіть дасть якусь роботу».

Заспокоєний хлопець тепер уже з повним довір’ям йшов за своїм проводарем і розпитував про подробиці минулої ночі. Пойзе сам нічого не оповідав. Він належав до тих дивних людей, котрі позбавлені дару оповідання, але зате охоче відповідав на всі поставлені Данком питання, і з них хлопець довідався про все, що його цікавило. Виходило, що грали в карти цілу ніч до самого ранку. Спочатку щастило Арасі. Він вигравав і вигравав майже за кожним разом, а Семипалий програвав. Пізніше щастя несподівано відвернулося, і він програв усе до останнього тустона. Тоді Оба і Пойзе стали грати удовх. Арасі дуже просив позичити йому кілька крузейрів, щоб він міг відігратися, але, звичайно, ніякої позички не дістав. Семипалому дуже не щастило, і під кінець, коли вже почало розвиднятися, не тільки всі гроші відібрані у Данка, але й ті, що Семипалий мав з собою перед приходом до печери, опинилися в кишені Пойзе. Таким чином гра скінчилася сама собою, і всі троє, п’яні від випитої горілки і безсонної ночі, пішли в ліс. Печера була знана поліції, як пристановище різних волоцюг, і залишатися в ній було небезпечно. Пройшовши кілька кілометрів у глиб лісу, знайшли вигідне місце і вирішили отаборитися для відпочинку. І тут Семипалому прийшла до голови думка заграти ще раз всім трьом. Пойзе мав дати до банку сто крузейрів, Оба дав Данковий пістоль, а індіянин... ну, індіянин не мав нічого і тільки пообіцяв на випадок програшу оповісти, чому вони з Данком опинилися в печері Ітакватії.

— Що? — кинувся Данко. — І оповів?

— Пойзе, мусів оповісти, коли програв...

— Ну, і що ж він оповів?

— Е, коли чоловік п’яний, як темна ніч, він мало розуміє, що йому оповідає другий п’яний... Якісь бальони, фоґети, борг, гроші за хату, Мато Ґроссо...

Данко з великим зусиллям вгамував своє хвилювання і сказав байдужо:

— Він страшний брехун, той Арасі. А ще, коли вип’є горілки, то починає оповідати такі нісенітниці, що аж дивно слухати.

Рижий і далі йшов наперед, а тому Данко не бачив виразу його обличчя і тієї напруженої уваги, з якою той прислухався до інтонації голосу хлопця. Вловивши велике занепокоєння у питаннях, що стосувалися Арасі, зайда вдоволено всміхнувся, але відповів також цілком байдужим голосом:

— Пойзе, всі п’яні говорять нісенітниці, а правді не ймуть віри...

Його останні слова злилися з шумом рясного дощу, який висів довго в нерішучосте над землею, а тепер прорвався цілими потоками. Мандрівники зупинилися, шукаючи якогось захисту. Але довкола був тільки ліс і відкрита рівнина праворуч.

— Пойзе, — сказав рижий, — я ще не чув такого дива, аби від того, що хтось стоїть, а не йде, він змокнув менше під дощем. Зате знаю напевне, що чим скоріше людина прийде до якогось житла — тим скоріше обсушиться і обігріється.

— А у нас кажуть, — посміхнувся Данко, — що спритна людина повинна уміти ходити поміж дощем так, щоб і в найбільшу зливу вийти сухою.

— Ги-ги-ги! — задеренчав рижий. — Людина, що вміє таку штуку зробити, може оминути у своєму житті багато прикрих хвилин...

Рушили далі. Дорога була дуже тяжка. Її перетинали десятки більших і менших потоків, що текли з кам’яної поверхні Ітакватії вниз, у ліс, перегороджували широкі мочарі[55], або переплітали ціпкі, повзучі рослини, які тяглися з лісу на рівнину. Ноги сковзались по мокрих каміннях і коріннях дерев, а різного роду реп’яхи чіплялися і набивалися в одежу. Тепер же, коли почався дощ, дорога стала ще гіршою, бо вітер, немов наполоханий велитенський птах, з розмаху тріпав мокрими крилами, сліпив очі, забивав дух.