Коли б Данко міг щось відчувати, він би подумав, що попав у якийсь кошмар. Але вся річ була власне в тому, що він цілковито стратив здібність щось відчувати і розуміти. Для нього не існувало ні темені, ні холоду, ні болю, ні страху, ні надій, ні бажань — нічого. А, однак, він не був ні мертвим, ні навіть непритомним, бо десь в надрах його єства жевріла крихітна іскорка неспокою. І це було все, що лучило хлопця з життям. Знаходиться в такій стадії, коли існування стоїть на вістрю і може розплистися непомітно у вічності, як розпливається в проміннях сонця ранковий туман.

До цього нашому юному героєві бракувало дуже мало. Його тіло було знечулене, свідомість — спараліжована, а холод води з кожною хвилиною все глибше просякав у надра виснаженого організму і обривав нитку за ниткою зв’язки між душею й тілом.

Струм води, що ллявся далі згори, падав на його правий бік, коли був слабший; коли під натиском сильнішав — перебігав через тіло і падав на ліву сторону, щоб за хвилину знову вернутися направо і по дорозі ще раз пройтися по всьому тілі. Але Данко не помічав того і лежав нерухомо, як і камінь, на якому розпростерлося його безвладне тіло.

Та ось якась досить велика риба, захоплена потужним виром води, впала йому просто на обличчя, тріпнулася з переляку і вдарила його своїм пружним, лоскотливим хвостом по очах. Цей тріпотливий живий дотик справив на оціпенілого хлопця враження електричного струму і відразу вернув його до життя. Він кинувся точнісенько так, як і риба, і, перше, ніж успів щось зрозуміти, сів. Свідомість, вирвана з кайданів приголомшення, запрацювала, і аж тепер він перелякався.

— Боже! — гукнув на весь голос. — Що ж це зі мною? Де я?

Він з жахом розплющував очі в цілковиту темінь, але не бачив нічого, тільки чув, що на нього ллється згори вода і рокоче, спливаючи кудись вниз біля його ніг.

Нагадав про електричну ліхтарку і почав видобувати її закляклими пальцями з глибокої, злиплої від мокроти кишені. Добув.

— Господи, чи ж світить?..

Від хвилювання ледве намацав ґудзичок, притиснув його — і радісно зітхнув: ліхтарка світила.

Та, ледве повівши нею коло своїх ніг, Данко скрикнув і мало не впустив лямпки з рук. Був це не так крик переляку, як великого здивовання, бо ж мерців Данко не боявся, тим більше не боявся костей. А те, що він побачив, було власне кістяком людини, розпростертої хрестом ницьма на великій камінній плиті. Кістяк лежав перед також камінним тетраподом[102], на якому стояло срібне Розп’яття, два свічники і розкрите євангеліє, густо припале порохом.

Схилившись над кістяком і присвічуючи собі ліхтаркою, Данко переконався, що бачить перед собою тлінні останки священика єзуїтського ордену, якого смерть застала в глибокій молитві. Пізнав це по залишках одежі, що де-не-де залишилася, по зовсім добре збережених сандаліях і по вервичці, котра лежала біля пучок лівої руки.

— Упокой, Боже, душу раба твоєго!.. — перехристився Данко. — Що ж закинуло в це підземелля священика?

Відповідь на своє питання хлопець знайшов, коли пильніше роздивився довкола. Він побачив, що знаходиться у великій печері, стіни й склепіння якої творила суцільна маса якоїсь твердої гірської породи. Її нутро, нерівне й вкрите численними виступами та зморшками, видавалося заразом старанно виполіруваним, бо виблискувало і мінилося при кожному дотику світла. Долівка, вкрита тепер намулом і водою, мала розколину, і в цю розколину стікала вода, що вливалася до печери з великого отвору, промитого високо в одній зі стін. Навпроти цього отвору в другій стіні, але вже внизу, виднівся ще один хід, і в нього також збігала вода, що переливалася через розколину в долівці, в стороні, протилежній до тетраподу, в глибокій ніші, до якої вело п’ять, чи шість висічених у скелі східців, стояло на підвищенню дві великих, кованих міддю скрині.

Зацікавлений Данко, обережно ступаючи по воді, підійшов до тих скринь і спробував їх відчинити. Замків на них не було, але від давносги й сирости тяжкі віка поприкипали до своїх місць і видавалися нерухомими. Данко поклав ліхтарку на віко одної скрині і взявся обома руками за скоби другого. Напружився кілька разів, шарпнув, і — скриня відчинилася.

Коли Данко присвітив і заглянув до середини — у нього запаморочилося в голові: скриня на три чверти була виповнена самородками золота й злежаним, як змокріла сіль, золотим піском, що блищав спокійним, гордим блиском.

Данко боявся поворухнутися, бо йому здавалося, що ця мана може щезнути з його очей.

— Таке багатство!.. Таке страшне багатство! — шептав, очарований. — Кому ж воно належить?.. Чи не є це все скарби ґваянців, як казав Коарасіаба?.. Напевне так... Напевне тут лежить кістяк того священика, що пропав безслідно підчас остаточного розгрому ґваянської оселі... Коли так — то тут мусять бути і Со няшні Клейноди. Ану, подивлюся до другої скрині...

І Данко заходився підіймати друге віко.

Намучився і впрів добре, поки осягнув свого, але те, що побачив, перейшло всяку уяву: друга скриня була до половини засипана дорогоцінними каміннями різної величини, а зверху на них лежали... Соняшні Клейноди...

— Так, — ствердив Данко і захлиснувся від хвилювання. — Оце ж вони! Це ж ті знамениті Соняшні Клейноди — причина слави і нещасть племени ґваянас!.. Це ж — той скарб, який тепер може рішити долю Коарасіабиного внука Коеми і цілого племени!..

Данко з забобонним страхом простягнув тремтячу руку і провів пальцями по холодних предметах. Потім боязко взяв точений зі слоневої кости держак арауе[103] і підніс його вгору. Великий, як куряче яйце, хоч і не зовсім правильної форми діямант, зустрівшись зі світлом ліхтарки, метнув блискавку, а червоні рубіни, підвішені на золотих ланцюжках, немов жива кров, збігали по Данковій руці і загойдалися, глухо й тихенько черкаючись один об другий. «Кулак Сонця» був оправлений в десять золотих листків, густо висаджених дрібнішими самоцвітами.

Полюбувавшись дивовижним арауе, Данко поклав його назад, а натомість витягнув тяжке акванґапе[104]. Підніс, глянув на «Око Сонця» і відчув, що з ним робиться щось надзвичайне. Цей діямант, багато менший від «Кулака Сонця», був такої дивної сили, такої чистоти, ніби увібрав у себе всі соняшні барви і тепер випромінював їх, осліплюючи очі і розприскуючись веселками на склистих стінах печери. Глибоке, як безодня, виповнена сяйвом і кольорами, лагідне, як захід сонця в морі, і одночасно страшне, як поганський бог грому — Перун, це «Око Сонця» недаром називалося оком, бо мало в собі дивну живу силу і вміло проникати своїм поглядом глибоко в душу. Золоте пір’я акванґапе, обсипане, як і в арауе, різними самоцвітами, виглядало проти великого діяманту бідним і мізерним.

Данко насилу переміг себе, щоб відірвати очі від чарівного каменя, обережно, немов які святощі, поклав акванґапе назад на своє місце і взявся пересипати в руках інші самоцвіти. Найбільшу їх скількість творили діяманти, але було також багато рубінів, шафірів, а особливо аквамаринів. Впереміжку з ними лежали давні золоті монети, ланцюжки, перстені і сережки з великими каміннями.

Данко любувався красою дорогоцінностей, як дитина гарними цяцьками, перебирав річ за річчю, забувши про все на світі. І тільки, коли зауважив, що світло ліхтарки починає слабшати, схаменувся.

— Боже, що ж це я!? — кинувся він. — Дякувати Богові за спасіння і за відкриття таємниці, але треба ж і подумати над тим, як звідси вийти?..

Захопившись огляданням скринь, хлопець не помітив, що до нього знову підкралася велика небезпека і поставила ще раз його життя під знак питання. Вода, що й далі вливалася в печеру, забила намулом тріщину в долівці і піднеслася так високо, що вже вкрила камінну плиту і кістяк перед тетраподом. Це означало ні більше, ні менше, тільки загрозу досить страшної і очевидної смерти.