Так тривало майже два роки...
Нарешті, коли мама відчула наближення своєї смертної години, вона покликала мене до себе, назвала ім’я мого батька і звеліла мені знайти його та просити, щоб поміг мені стати на ноги...
Я не хотів її спочатку слухати, не міг повірити, що вона може вмерти... Не уявляв собі, що буду робити без неї, бо любив її страшенно...
Семипалий проковтнув спазму і замовк, а з його очей скотилися дві великі сльози і впали на подушку. Заспокоївшись трохи, він продовжував:
— А, однак, мама таки померла... Мені тоді ледве минуло тринадцять років, і я почував себе дуже нещасним і одиноким у світі...
Поховавши маму, я вирушив у світ шукати батька. Не знав, де він, не знав, чим займається, знав тільки саме його ім’я... Три роки шукав його, розпитував і мандрував з однієї околиці в другу. Нераз був голодний і спав під парканами, або при дорозі, нераз жебрав, нераз і вкрав, коли не міг ні заробити, ні випросити на харчі. Всяко бувало... Але за тих три роки я так вспів привикнути душею до незнаного батька, так полюбити його, як і померлу маму. Коли на мене находив відчай — я проганяв його надією на скору зустріч з татом, коли мені було холодно — я грів себе любов’ю до нього, коли я схиляв голову, на твердий камінь — уявляв собі, що це — батькові груди, і від того камінь ставав теплішим і м’ягшим...
По трьох роках блукань і поневірянь я врешті допитався про нього і довідався, що мій батько — великий багатир і має плянтації кави в естаді Сан Павло. І я з божевільною радістю в серці пішов... Ні, не пішов, — я летів до нього!..
Але всі мої надії розсипалися в порох, коли я побачив перед собою відгодованого, гарно вбраного пана, що дивився на мене вороже й гордо, а моя глибока любов змінилася в смертельну ненависть, коли він зневажив поганим словом пам’ять померлої матері, а мені тикнув у руки сто крузейрів і вигнав геть. При тому пригрозив, що, коли я ще раз з’явлюся йому на очі — уб’є мене...
Він мав другу білу жінку і четверо випещених, одягнених, як ляльки, дітей...
Я кинув тоді йому тих сто крузейрів в обличчя і присягнувся, що ми ще зустрінемось...
За кілька місяців я вернувся знову, але вже не сам: зі мною була ціла банда розбійників. Ми пограбували і спалили дім, вбили кількох людей, але плянтаціям не зробили нічого. І через рік мій батько знову мав ще кращий будинок...
Я навмисне не спішив, чекаючи поки будинок буде скінчений. Та коли вже відбулося гучне новосілля, а всі почали забувати про перше нещастя — напав удруге... Цей другий напад був ще страшніший і приніс ще більші страти, бо я вже був досвідченим грабіжником і мав з собою кільканадцять спритних товаришів, готових на все...
П’ять років я переслідував свого батька, але якось так складалося, що він завжди виходив цілий, а я попадав до в’язниці і ставав все гіршим. І скільки разів нас не випитували, чому я маю ненависть до того багатого фазендейра[100] — ні батько, ні я в тому не признавалися: ми стидалися один одного...
Аж по кільканадцятьох роках, сидячи за черговий напад на якогось мільйонера у в’язниці, несподівано зустрівся я там зі своїм братом. Виявилося, що він сидить також за злодійство, хоч ніколи не мав потреби красти.
Я, звичайно, не признався йому, що ми — діти одного батька, але відтоді залишив думку про дальшу помсту: Бог сам покарав безсовісну людину тим, що і другий син став злодієм...
Та вернутися до чесного життя я вже не хотів. Серед чесних людей я все був би тільки предметом зневаги і призирства, в той час, коли серед злодіїв я був шанованою і визначною особою...
Тяжка й довга була сповідь Семипалого, так що падре Вісенте мусів кілька разів його зупиняти для відпочинку і давати по трошки пити. І розбійник, напившись та відпочивши, продовжував далі. Факти й події на диво живо й виразно виступали в його пам’яті, і він викладав їх зв’язно та об’єктивно, немов читав книгу з власного життя. В міру того, як скидав з себе одне по одному тяжкі признання, почував себе краще не лише морально, а й фізично, і лице його розпогоджувалось, приймаючи зовсім інші риси. Чорні глибокі очі, що досі знали лише блиск гніву й злорадної втіхи, тепер розширились, і зм’якли у виразі, випромінюючи глибоке, ніжне тепло. Грізні зморшки чола розгладились, а на їхнє місце лягла печать неземного уже спокою.
Натомість отець Вісенте сидів подавлений численністю і тягарем тих гріхів, від яких звільнявся тепер недавній злочинець.
Нарешті, Семипалий замовк.
— Це все? — спитав священик.
— Напевне, ні... Тяжко мені все пригадати. Але все, що пам’ятав — сказав. Хай Бог простить, коли щось призабув...
— Чи каєшся в гріхах своїх, сину?
— Каюся, отче. Каюся і болію ними... Коли б міг направити все зроблене мною зло — з насолодою прийняв би за нього яку завгодно тяжку покуту...
— А що зробив би, коли б Бог урятував тобі життя?
— Досидів би його з покорою у в’язниці.
— Не спокусило б тебе знову минуле?
Семипалий здригнувся.
— Ні, отче! — сказав твердо. — Від того моменту, коли Данко пригадав мені про мою матір, я відчув себе цілком новою людиною. Світ і життя показалися мені у зовсім іншому світлі. І я тоді злякався сам себе і свого минулого. Я часто веселився в товаристві своїх товаришів і радів, коли мав багато грошей. Але я ніколи не був щасливим від того моменту, коли попав у полон гріха. Справжню радість я знав лише в дитинстві, при моїй матусі, і оце знову скоштував її тепер у цій сповіді. Я щасливий тепер, отче, такий щасливий, ніби наново знайшов свою душу…
— Так воно й є, сину: ти справді знайшов свою загублену душу. Радій же своїм обновленням, бо й Господь веселиться в цю хвилину, приймаючи блудного сина...
Священик перехрестив Семипалого і почав читати молитву відпущення.
Коли скінчив її і поглянув на хворого, побачив, що той дивиться пильно і радісно на двері, а руками водночас збирає щось невидиме з коца, яким був накритий.
— Онофре, — покликав його тихенько, — Онофре...
Але Онофре не чув. Він і далі поводив пальцями по коці, а очі його почали прикриватися каламутною паволокою.
— Докторе, — крикнув знову священик у коридор. — Докторе!..
Доктор вбіг негайно і, тільки глянув на Семипалого, відразу зрозумів усе. Однак, ще підійшов до нього, взяв за руку, подивився в очі.
— Все, отче... — сказав тихо й урочисто.
— Може, дати ще раз камфору?
— Безцільно, отче. Він уже не належить до світу, де медицина має якусь силу...
Справді, Онофре уже переходив у інший світ. Він дивився широко відкритими, каламутними очима і бачив щось таке, чого не бачили ні лікар, ні отець Вісенте.
— Ти прийшла по мене, матусю?.. — шептав тихесенько, ледве ворушачи устами. — Твій Онофре дуже скучив за тобою... Твій син дуже скучив за тобою... Твій син дуже втомився і не може більше ходити... Візьми мене за руку, матусю, поможи мені... Добре... О, тепер мені дуже добре!.. Я такий щас...
Другої половини слова він уже не вимовив. Голова його опала, а тіло стало конвульсійно тріпотати.
Двері відкрилися, і на порозі стали другий лікар і сотрудник отця Вісенте.
— Прийшла зміна, — бадьоро сказав другий лікар. — Можете йти...
І не скінчив.
— Маслосвятіє![101] — перейняв на себе команду падре Вісенте, звертаючись до свого сотрудника.
Лікарі тихо вийшли і вже в коридорі щось нараджувалися, очевидно, про двох інших хворих. А священики заходились коло розкаяного грішника, готуючи його в дорогу вічности.
Аґонія тривала вже недовго, так що після маслосвятія покійного відразу перенесли до каплиці.
І коли тільки поблагословилося на світ, з монастирської дзвінниці поплили сумні звуки заупокійних дзвонів, звістуючи, що великий і страшний розбійник Онофре-Семипалий скінчив своє грішне земне існування і з жалем за свої гріхи став на суд Всевишнього.
