Семипалий з якимсь острахом повернувся обличчям до священика, тремтячими пальцями намацав його руку і судорожно вчепився за неї.
— І ви вже не втечете від мене? — спитав з недовір’ям. — Не сховаєтеся знову за корчі, як перед тим?
— Заспокойся, сину. Я не думаю ні тікати, ні ховатися. Ти напевне маячив, і тобі це все ввижалося.
Хворий притулив руку священика до своїх уст і розридався, як мала дитина.
— Сину, — повторив, глибоко потрясений, — сину!.. Яке ж безмежно дороге для мене це слово, і як я вже давно-давно його не чув!.. Чи дійсно Господь удостоїв мене, негідного, такої ласки, щоб я ще раз почув слово «сину»?!
— Чому ж ні? Господь на кожному кроці кличе нас своїми дітьми і остерігає нас, і просить. Тільки ми, грішні, часто затикаємо вуха і не хочемо його чути...
— Правда, отче, правда!.. Я перший до таких належу... І, знаєте, хто мене примусив відкрити вуха для голосу Господнього?.. Данко!.. Ви знаєте Данка?.. Він же з Санто Атоніо...
Отець Вісенте при згадці про Данка в першій хвилині так розгубився, що не міг відповісти нічого.
— Данко? — вимовив врешті. — Звідки ж ти знаєш Данка?..
— А де він тепер?
Отець Вісенте вважав за необхідне скрити перед схвильованим хворим ті відомості, що мав про хлопця від Сокола, і тільки зітхнув:
— Його зараз шукають на острові... А ти з ним бачився?..
Семипалий зі стогоном почав кидатися по ліжку, роблячи безуспішні спроби підвестися.
— То, значить, його не знайшли?.. То, значить, моє сумління обтяжиться ще одним смертним гріхом?.. Боже, Боже, це ж я винен у його загибелі!..
— Сину мій, — строго наказав священик, — лежи тихо і не витрачай сили! Її в тебе вже багато не залишилося, а вона тобі ще потрібна. Можеш мені щось оповісти про Данка?
— Так, отче, можу і мушу оповісти!.. Поліції того не сказав би, але вам скажу...
— Кажи. Можеш бути певний за тайну сповіді.
— Сповіді?.. Ах, ні!.. Це ще не сповідь... Це — тільки таємниця, котра мусить дійти туди, куди потрібно... Я знаю, що Данка підозрівають у крадіжці батькових грошей... А той старий індіянин... Дід Арасі, так?..
— Коарасіаба?
— Не знаю... Дід Арасі думає, що Данко його зрадив... Думає так, чи ні?..
— Здається...
— Ну, от... А це не так... Скажіть, отче Данковому батькові і тому старому індіянинові, що це не так... Я знаю всю правду...
І Семипалий, задихаючись від поспіху, хвилювання та болю, почав оповідати все, що сталося від несподіваної зустрічі в печері Ітакватії аж до того моменту, коли він, обезсилений упливом крови, стратив притомність на острові Ґваїра. Тільки під кінець спитав:
— Отче, чи на острові є Велика Кобра?
— Не знаю, сину, — ледве відповів священик, тяжко пригнічений тим всім, що чув. — Щось таке люди говорять...
— Значить, правда. Я ж на власні очі бачив дивне світло, хоч був далеко... Я ще тоді все розумів, коли Жакоб кричав: «Велика Кобра! Рятунку!»
Груди умираючого високо підносилися, з них виривався тяжкий хрип, а за хвилинку Семипалий, ніби здавлений за горло, захарчав, замкнув очі і затих.
— Докторе, докторе!.. — гукнув отець Вісенте, відчинивши двері в коридор. — Сюди, скоро!..
В коридорі почулися спішні кроки, і в кімнату вбіг лікар.
— Що тут у вас, отче?
— Ось, дивіться: щойно говорив зі мною, а тут раптом...
Лікар взяв Семипалого за пульс і значучо похитав головою.
— Камфору! — наказав, коротко.
І, поки священик приготовляв впорскувач, говорив далі:
— Ще яка година — і кінець!.. Дивно навіть, що він опритомнів... Але і це трапляється... Ну, що ж?.. Впорснемо ще камфору, щоб продовжити життя на кілька хвилин... А взагалі, тут уже лікар непотрібний. Тут потрібний священик... Бо я тіла вже не вратую, але душу ви можете врятувати і в останню хвилину… Так то, отче!.. Ваша робота є далеко більше вдячною, як моя...
Священик мовчки помагав лікареві, а на обличчі у нього лежала тінь глибокого смутку й тривоги.
— Як тамтих двоє? — спитав, коли лікар, сівши на ліжко, знову взяв Семипалого за пульс.
— Старий поза небезпекою. Пан Іван має тяжке запалення легенів, а на додачу — тяжке нервове потрясення. З ним буде ще багато клопоту. Та, думаю, що він справиться: має сильний організм.У Семипалого знову здригнулися повіки, а потім відкрилися очі. Він здивовано подивився на лікаря і спитав:
— Тут не було священика?
— Я тут, сину мій, — схилився над ним падре Вісенте так, щоб хворий міг його бачити.
— А... А цей пан чого хоче?
— Це — лікар. Він прийшов тобі допомогти.
Семипалий покрутив головою:
— Не треба... Хай вийде…
— Я вже йду, чоловіче, — підвівся з ліжка доктор. — Не буду тобі перешкоджати. Тільки ти наперед ще вип’єш трохи ліків. Отче, дайте йому... Знаєте?..
— Так, докторе.
— І, коли що до чого — кличте...
— Так, докторе...
Причинивши за лікарем двері, отець Вісенте подав хворому ліки і обтер його холодіюче чоло.
— Отче, — тихенько попросив Семипалий, — візьміть мене за руку... Так... О, мені тепер так добре!.. Знаєте, тоді, коли я відчув наближення смерти, то тільки одного просив у Господа Бога — зустрітися зі священиком бодай ще на одну хвилину... Страшно вмирати без сповіди великому грішнику, ох, як страшно!.. Але Господь напевне не схотів мене слухати... То моя мати випросила за мене... Я чую її присутність…
— Грішиш знову, сину мій, бо виявляєш недовір’я до безмежности Божого милосердя.
— Ні, я тепер вірю... Тепер бачу, що і для таких великих грішників, як я, у Господа приготована дорога для спасіння душі... Тільки чим же я доведу глибину своєї віри і любови до Нього?.. Я ж вмираю... Знаю це напевне...
— Господові не треба більших доказів, як щирого розкаяння і жалю за всі свої гріхи. А ти це можеш зробити у святій сповіді.
— Так, так, отче!.. Висповідайте мене, грішного, недостойного...
— О, сину, бачу, що розкаяння твоє щире, а це — найбільша ласка, яку ти міг виблагати у Спасителя. Заспокійся ж, збери свої думки і починай во ім’я Отця і Сина і Святого Духа...
Священик перехрестив умираючого і схилився до його уст.
— Я буду помагати тобі, сину, — сказав, — щоб тобі було легше. Коли ти останній раз сповідався?
— Давно, отче, дуже давно... Було мені тоді ще тринадцять років, і тоді ще жила моя мати...
— Чому ж не користав з тієї ласки, що її дав нам Спаситель ціною Своєї святої крови?
— Бо я був великим і нерозкаяним грішником, отче. Грішив тяжко і не хотів звертати зі злочинної дороги.
— І ти ніколи не жалів за своїми грішними вчинками?
— Жалів. Бог мені свідком, що нераз жалів гірко. Але злоба до людей була більша від жалю, і вона перемагала мене.
— Гріх то, сину, великий, бо не злобу приніс зі собою Спаситель світу, а любов до людей... Чому ж ти так озлобився?
— За кривду. За свою і своєї матері кривду...
— Чи мати веліла тобі мститися за себе?
— Мати? Ні... Вона була безмежно добра, моя мати. Вона не вміла ні мститися, ні ненавидіти... Вона любила всіх... І тому мене так боліло серце за неї, тому я ступив на дорогу гріха, щоб помститися за неї...
— Не приніс ти тим, сину, приємности для душі твоєї матері, лиш жаль великий. Зате тепер напевне душа твоєї матері радіє твоїм наверненням. Кажи далі...
Семипалий подумав трохи, гамуючи себе, і почав:
— Я, отче, не знав батька... Він покинув маму ще перед тим, як я прийшов на світ... Він був білий, а моя мати — муринка. Я носив прізвище своєї матері...
Відколи я себе пам’ятав, мати все ходила прати білизну до багатих домів і з того утримувала себе й мене. Вона хотіла посилати мене до шкіл, щоб я вивчився і не був останнім серед людей. Та, ледве я скінчив початкову школу, — як моя бідна мама захворіла і злягла. Довелося мені покинути науку і йти до праці. Небагато міг заробити одинадцятирічний хлопець, розносячи зі склепу пакунки, але добрі люди не забували бідної муринки і багато нам помагали...
