Все це скоїлося протягом однієї секунди, і Данко не знав, чи це була дійсність, чи витвір його власної, розбурханої нервами уяви.

Та, дійсність, чи фантазія, Макашера, чи привид — не було часу думати. Пойзе впав в озеро, Пойзе тепер, хоче, чи ні, буде плисти за Данком, і Данко мусить утікати!

Хлопець відштовхнувся від свого тимчасового порятунку і поплив далі. Не оглядався, не зупинявся, тільки міряв очима віддаль від берега і питав сам себе: чи вистане у нього сил ту віддаль подолати?

Несподівано напоровся на густе забороло слизького баговиння, що відразу облипло все його тіло, і зупинився. Під ногами знайшов хитку опору з затоплених корчів і, балансуючи на ній, почав скидати з себе мокрі, огидні тенета. При тому оглянувся назад і занімів з дива: десь з-під споду скель, видно, з глибокої печери, пробивалося фосфоричне зелене світло такої потужности, ніби хтось засвітив під водою сильні прожектори. Вода набрала золотисто-зеленого кольору і стала прозорою, як кришталь. Зарябіли в її глибині густі хащі затопленої рослинности, затремтіли, чудно заламуючись, рівні тростини таквари, а тіло Пойзе рухами і будовою стало цілком подібне до жаби, зробленої з чорної ґуми.

Данко дивився, як загіпнотизований, не знаючи, чи це тільки сон, чи божевілля? Але це не був ні сон, ні божевілля. Над схвильованим водяним плесом виринула помалу величезна, як два стулених між собою щити, гадюча голова, по обох боках якої горіли страшні зелені очі, завбільшки автомобільних фар. Голова повільно обернулася туди й сюди, поки довгий сніп світла з її ока не попав на те місце, де бовталась з усіх сил незграбна жаб’яча фіґура Пойзе, і тоді зупинилася.

— Велика Кобра!!! Велика Кобра!!! Рятуйте!!! — розтяв тишу несамовитий крик Пойзе.

У відповідь на цей крик потвора ледве помітно здригнулася і посунула наперед, несучи гордо по-лебединому зігнуту шию. Наблизившись до Пойзе, вона зупинилася ще раз і поглянула на безпомічну людську істоту, що борсалась на воді й призивала на допомогу. Потім пружним, повним своєрідної грації жестом, ліниво схилилася і роззявила пащеку...

— Ой!!! У-а-а-й!!! Б-р-р!!! — завив Пойзе таким голосом, яким може кричати тільки раз у своєму житті людина — в годину наглої і страшної смерти. — О-о-х!..

На місяць в цю секунду насунула невеличка, але густа хмарка, і розгра кривавої драми скінчилася в темноті...

Концентричні хвилі сполоханої води побігли скоро-скоро довкола, досягли Данка і штовхнули його в груди. Хлопець від того опритомнів і кинувся тікати. Жах погнав його з такою силою, якої він сам у собі ніколи не сподівався. Гріб руками і бив ногами, як божевільний, мертвіючи від самої думки — піти слідами Рижої Корви.

— Господи, не допусти!.. Пречиста Діво, зглянься, оборони!.. -— молився він уголос і бився далі з водою, перемагаючи простір, що ділив його від спасенного берега.

Тут помітив, що напереріз йому з права на ліво пропливає кілька крокодилів, але на цей раз не злякався їх. Рівно ж і крокодилі не спокусилися легкою можливістю поживи, а спішили геть, у той напрям, де над водою підносилися кущі таквари. Видно, страх перед Великою Коброю у них був не менший, як у Данка, і позбавляв їх апетиту.

Врешті, Данко досяг мети. Він вчепився руками за траву, а під ногами відчув ґрунт. Щоб вилізти на стрімкий берег, треба було зробити ще кілька зусиль. Але хлопець не міг уже напружити ні одного мускула, таким почував себе втомленим і розбитим. Радий, що спасся, він стояв, тяжко дихаючи, по груди у воді й дивився на озеро.

Велика Кобра, очевидно, не наситила голоду одним Пойзе, а тому продовжувала полювання. Звиваючи й розвиваючи кільця свого велитенського тіла, вона то поринала на дно, то підносила над поверхнею води страшну голову, і тоді видно було, як у її пащеці конвульсійно корчилися крокодили. Від того полювання в озері зчинилася справжня буря. Хвилі розходилися аж до берегів, відштовхувалися від них, верталися назад, зударялися по дорозі зі стрічними хвилями, вирували, сердився, ніби хотіли зовсім виплеснутися і втекти з тісної кітловини.

А Велика Кобра розкошувала. Коли її голова поринала у глибінь, скаламучена вода набирала брудно-кров’яної фарби. Коли ж фосфорично-зелені фари тих її очей з’являлися над поверхнею озера — в них блідло світло немічного місяця.

Ледве перемагаючи себе, Данко почав дертися по слизькому березі вгору. Але разом зі силою він стратив і спритність, а тому руки, його постійно зривалися з усього, за що чіплявся, а ноги по розмоклому під водою ґрунті зісковзувалися вниз. І в цю хвилину хлопцеві ніяк не могла прийти до голови проста думка — проплисти всього кілька кроків далі, де був похиліший берег і де можна було без труду вийти на сушу. Мозок його не працював зовсім, і Данко, залишаючись далі на місці, виснажувався від упертого і безуспішного дряпання нагору. Одубілі від холоду і втоми пальці стали зовсім неслухняні, руки і ноги отяжіли, як поперебивані, і, чим більше Данко старався, тим гіршою ставала справа. Він напевне так би і загинув, не осягнувши мети, коли б не сталося щось зовсім несподіване: земля у нього під ногами провалилася, а вода зі страшною силою потягла його в спід. Не здаючи собі справи з того, що робить, Данко інстинктовно вхопився за якийсь колючий кущ, та, щоб затриматися, у нього не вистачило сили. Потужний водяний вир уже вхопив його у свої обійми і потаскав зі собою.

Данко захлинався. Його кидало у всі боки, боляче вдаряло об якісь тверді предмети, обдряпувало об якісь коріння й гілляки, що плили разом з ним, і несло кудись у безвісті.

Спочатку хлопець пробував ще опертися, та потім зрозумів, що його нічого вже не врятує, і все йому раптом стало байдуже. Відчув ще тільки, як його тіло стало впоперек потоку, а потім, ніби перевалившись через високий поріг, впало вниз.

— Оце й кінець! — у спів подумати апатично, чекаючи смерти.

Зближалася північ. Все довкола вже спало першим глибоким сном, і тільки в трьох вікнах монастирськогб будинку жовтіло слабеньке світло нафтових лямп.

Один лікар пішов відпочивати. Другий дижурив коло Сокола і Коарасіаби, приміщених в суміжних келіях правого кінця довгого коридору. А в лівому кінці коридору, в невеличкій кімнаті, наповненій тяжким духом наркози й ліків, сидів над умираючим Семипалим падре Вісенте. Священик тихенько шептав молитви і час-до-часу вставав, щоб обтерти вогкою серветкою палаюче чоло, або скропити пошерхлі від гарячки уста розбійника, який тяжко стогнав і непритомно кидався на ліжку.

— Пити!.. — цілком несподівано й виразно прошепотів Семипалий.

Отець Вісенте схопився, підкрутив більший вогонь, налив до склянки води, відрахував туди якісь краплі і, обережно піднісши голову хворого, подав йому пити. Семипалий з видимою насолодою висмоктав склянку до дна і знеможено відкинувся на подушку.

— Хто коло мене є? — спитав тихо.

— Коло тебе є священик, сину...

Повіки Семипалого здригнулися і широко розплющилися, відслонивши цілком притомні очі. Уважний погляд його перебіг по незнайомій кімнаті й зупинився на отцеві Вісенте.

— Де я? — знову спитав розбійник.

— Ти в монастирі святого Антонія, сину.

— Святого Антонія... Санто Антоніо... — забурмотів Семипалий і приплющив очі, стараючись щось пригадати.

Потім відвернув голову до стіни і гірко зітхнув:

— Це все неправда! — сказав у глибокому переконанні.

— Що неправда? — схилився над ним здивований священик.

— Я знаю, що довкола мене корчі і що я лежу на землі... Це все мені видається... Але — хай... Так ліпше... Так набагато ліпше...

— Ні, ні, сину, тобі не видається! — поспішив запевнити отець Вісенте, знову обтираючи хворому вогкою серветкою чого. — Ти справді знаходишся під опікою священика в монастирі святого Антонія. Подивись краще, переконайся!..