Всі ці думки і спогади миттю перелітали через голову хлопця, а він тим часом з полегшею дихав на повні груди, радий, що нарешті виліз з гущавини. Тільки тепер відчув, як гнобило його й томило кількагодинне лаження по диких і мокрих хащах. І хоч як воно було ризиковано в такому положенні, Данко волів залишатися на відкритому місці, ніж знову лізти в чагарник і там продовжувати сліпу гру з небезпекою.

Стояла глибока тиша, і в ній тим виразніше чулося журкотіння залишених бурею струмків та лунких коротких ударів тяжких краплин, які, спливаючи вниз, розбивалися на листях, або на мокрій землі.

Від скель береги кітловини полого збігали вдолину і сходилися в густому лісі, на віддалі приблизно одного кілометра від того місця, де стояв Данко. Правий берег озера був майже весь відкритий, зате на лівий трохи нижче вже наступав ліс і тягнувся аж до протилежного від скель кінця.

Данко постояв трохи, послухав і підійшов до урвистого берега, щоб подивитися у воду. Хотів побачити крокодилів, яких, як казали люди, в озері Великої Кобри водилася маса.

Брр! Яка ж неприємна та вода!.. Хоч і блищить і відзеркалює в собі зоряне небо і дозволяє місяцеві стелити на своїй поверхні довгі, тремтливі рушники, але виглядає густою, як смола, і напевне є смертельно-холодною.

— Брр! — здригнувся Данко ще раз, але стояв, як загіпнотизований, і все дивився вниз. — Навіть крокодилів не видко. Певне з холоду позаривалися в намул, або... бояться Великої Кобри. Адже кажуть, що в ту ніч, коли вона виходить на полювання, крокодилі ховаються, бо бояться її так само, як і люди...

Іронізуючи в душі з Великої Кобри і полохливих крокодилів, Данко так задумався, що зовсім не помітив довгов’язої, незграбної фіґури, яка безшелесно, мов тінь, насувалася з-заду на його плечі. І тільки тоді, коли в його карк вп’ялися шорсткі, ціпкі пальці Жакобової руки, він рванувся всім тілом і дико закричав. Але було вже запізно. Пойзе обернув його до себе і, наблизивши своє обличчя просто йому до очей, зареготався, захлинаючись від радости:

— Ги-ги-ги!.. Ги-ги-ги!.. Ги-ги-ги!..

Целюльоїдна дуля, звішена на ланцюжку, від того сміху коливалася і закручувалася то в один, то в другий бік, ніби радіючи разом зі своїм господарем.

— Ги-ги-ги!.. — реготав далі рижий босяк, приглядаючись з неукритою насолодою до перекошеного жахом Данкового обличчя.

В тому злорадному реготі було щось таке несамовите, що Данко стояв, як спараліжований, як скаменілий, стративши владу не лише над своїми мускулами, але й над думками. Він тільки знав, що тепер почнеться для нього щось безмірно страшне й огидне.

А рижий все сміявся й сміявся, не говорячи ні слова, поки, нарешті, з усієї сили не потряс хлопцем, як ганчір’яною лялькою.

Від того струсу заморожена переляком кров зі страшною напругою побігла по жилах Данка і полум’ям ударила в голову. В одній секунді Данко зрозумів усе: пригадав про жар у печі халупи, який мав послужити рижому для видобуття таємниці скарбів, про натяки на засоби, якими можна тамувати надто голосні крики, і зрозумів, що оцей страшний злочинець, котрий вдавав дивака і дурня, буде напевне ще веселіше гигикати, прикладаючи жар до голих ніг своєї жертви. Після усвідомлення того всього у Данка зродилася цілком природня реакція: з блискавичною швидкістю і силою, неймовірною для його віку й будови, він раптом обома кулаками вдарив свого ворога в лице. Пойзе рикнув з несподіванки й болю і вхопив Данка за руки, заламуючи їх назад. Але це ще більше роз’юшило хлопця. Він з усієї сили копнув рижого в колінне яблуко, вкусив за руку, а на довершення стусонув у груди власною головою так одчайдушно, що самому з очей посипались вогнені іскри. Пойзе рикнув ще страшніше і відрухово штовхнув Данка від себе геть. Хлопець заточився і скрикнув, відчувши, що земля щезла з-під його ніг, а сам він летить вниз.

Глухо бовтнула сонна вода, ліниво розступилася її густа поверхня, приймаючи Данкове тіло, зімкнулася знову над ним, і — тільки сполохані хвилі побігли далеко по озері, а під скелями сердито хлюпнуло раз, другий, третій...

— Крокодили!.. Крокодили!.. — кричав у душі Данко, відчуваючи, що ціпеніє від холодного купелю та жаху, і почав розпучливо вибиватися на поверхню.

Йому здавалося, що то не колючий холод, а огидні пащеки впиваються зубами в його тіло; що то не намокла одежа, а голодні крокодили тягнуть його на дно і ось-ось почнуть дерти на шматки...

Однак, скоро випірнув з-під води і жадібно увібрав у легені кілька великих ковтків свіжого повітря. Порскав і спльовував, а думка його в той самий час гарячково працювала.

— Що тепер? Куди тепер? Тут — високі скелі, не вилізу... Приплисти в один, чи в другий бік, де берег похиліший, і знову попасти в руки Пойзе?.. Ні!.. Попливу просто в протилежну сторону... Крокодили?.. Ах, все одно: і тут, і там, і скрізь є крокодили... Матінко Божа, рятуй!.. Мамусю рідна! Казала перед смертю, що чуватимеш наді мною в найтяжчі моменти мого життя... Поможи мені тепер!..

Так думав і молився Данко, а водночас плив уже геть від скель, рішучо розсікаючи воду. Натикався на верховіття потопленої гущавини, ранив руки й лице, обривав одежу, але плив усе далі у вибраному напрямі. Мокра одежа в’їдалася в тіло, перешкоджаючи кожному помахові рук, чоботи, немов залізні тягарі, привішені до ніг, тягнули його на дно, серце било все тяжче, віддих перехоплювало.

Нарешті, перепливши вже більшу половину дороги, Данко відчув, що, коли не відпочине, то пірне на дно. На своє щастя, побачив поблизу плаваюче сухе депево, яке вода підібрала очевидно з берега і винесла тепер на середину озера. Хлопець кинувся в його бік і незабаром уже вчепився за грубий стовбур. Тепер щойно мав можливість передихнути і розглянутися довкола та подумати над тим, що робить його переслідувач.

З цієї віддалі скелі виднілися, як на долоні, і Данко немало здивувався, коли побачив, що Пойзе чомусь плазує по землі, марно стараючись стати на ноги. Він уже забув про сильний стусан головою, котрого дав рижому під груди, а тому й не знав, що власне від того стусана Пойзе й досі зіпає та стогне, качаючись по голих скелях. Кожна спроба набрати трохи повітря в груди кінчалася тим, що розбійник охав крізь стиснуті зуби і мало не вмлівав від браку вільного віддиху.

Та ось, нарешті, Данко побачив, що Пойзе таки встав і, хитаючись, як п’яний, обернувся в сторону озера. В місячному світлі було видно, як видобув пістоля і почав цілити в Данка. Хлопець моментально хлюпнув у воду по другий бік дерева і сховав голову за його грубий стовбур. Зробив це вчасно, бо зараз же блиснув вогонь і кілька куль плюмкнули поруч у воду.

Становище Данка стало тепер ще більше небезпечне: крім дерева, за яким сховався, поблизу не було ніякого укриття — тільки саме рівне, блискуче плесо води. Місяць стояв за плечима Рижої Корви, і послужливо освітлював йому намічену ціль. Окрім того, Данко пригадав собі знову крокодилів, котрих, правда, досі, на щастя, не стрінув, але котрих міг стрінути кожної хвилини, і знову почав гаряче молитися, благаючи у всіх Небесних Сил рятунку.

А Пойзе, вичекавши хвилинку, приступив ще крок ближче до краю скелі і знову почав цілитися. І в той момент, коли Данко вже знову хотів занурити голову у воду під прикриття стовбура, погляд його прикипів до дивної появи: з гущавини за плечима Рижої Корви виїхав на освітлену місяцем галявину дивний верхівець. Данко присягнув би, що він їхав верхи на анті і був цілком подібним до мітичного приятеля всіх подорожуючих і невблаганого ворога пройдисвітів — Макашери[98]. Півлюдина — півмавпа з довгою бородою і з тілом, порослим густою шерстю, він сидів охляп[99] на анті, тримаючись за її вуха. Штовхаючи п’ятами анту під боки, Макашера нечутно під’їхав до Пойзе, зсунувся одним боком до землі, і саме тоді, коли той натискав язичка — спритним рухом вибив йому з-під ноги камінь. Пойзе, немов підкошений, стратив рівновагу і з усього розмаху полетів у воду, мелькнувши у повітрі своїми довгими ногами, а Макашера тихенько засміявся, притиснув боки анти п’ятами і щез у гущавині.