— Постарайся якось непомітно прослизнути в кущі... Але біжи не до мене, а ліворуч... Не спішися... Вичекай зручного моменту... Та не рухайся, чорте!..

Але Арасі вже помітили зі скелі.

— Стій!.. Стій!.. — залунало згори.

Та індіянин, звичайно, не збирався виконувати того наказу і не мав часу думати над тим, хто й для чого його затримує. Він зірвався на ноги і, зробивши кілька величезних стрибків, упав у гущавину корчів. На горі майже одночасно впало два постріли, і дві кулі дзенькнули десь близько об камінь.

— Го-го-го! — крикнув грубим голосом один з переслідувачів. — Піймався пташок!..

— Оба! — розпучливо писнув Арасі притишеним голосом. — Оба, де ти?

Але Оба не обзивався і взагалі нічим не зраджував місця свого сховку. Арасі безпорадно заметушився на місці, потім визирнув з корчів і побачив, що двоє невідомих вже сиділи верхи на конях і спускалися по стрімкому схилі. Коні глухо черкали кованими копитами по каміннях, спотикалися і робили великі зусилля, щоб не скотитися з крутої гори.

— Оба! — крикнув на цей раз зовсім голосно індіянин. — Де ти?

Але не вспів ще скінчити питання, як з густого чагарника у яких двадцятьох кроках від нього тріснув постріл, і один з вершників разом з конем сторч головою покотився вниз.

Арасі кинувся в те місце, звідки впав постріл, але його зараз же зупинив притишений, свистячий від злоби, голос:

— Ідіоте! Куди лізеш?!. Тікай в другий бік!.. Не наближайся до мене, бо застрелю!..

Як не дивно, але, здається, ноги скоріше зрозуміли цю погрозу, як голова, бо, поки до свідомости індіянина дійшов її зміст, він уже рвався напролом через густі хащі. Поруч нього, то з-заду, то спереду, дзичали сердито кулі й збивали у своєму леті листя.

А Семипалий лежав далі нерухомо і думав, кого з переслідувачів першого взяти на мушку: молодого, що борсався, стараючись визволитись з-під коня, чи старого, котрий стріляв за індіянином? Він не знав цих людей, але був переконаний, що вони полюють саме за ним, бо ж його голова вартувала тепер десять тисяч крузейрів.

«Напевне рижого вже піймали, — міркував собі, — а він видав і мене... Ну, вже кого-кого, а мисливців, котрі за гроші полюють на людей, я не щаджу!» — і він націлився на молодого хлопця.

Та в цей момент, коли мав впасти смертоносний постріл, Семипалий почув стурбований голос:

— Ти забився? Тебе ранило? — питав Зенобіо, нахиляючиль до сина.

Рука Семипалого відразу опустилася, бо він пізнав старого: «Ах, це той самий, котрому я тоді так спритно продав вантажне авто зі склепу «Форд»!.. Ха!.. Він, бідака, має всі підстави бути на мене лихим, і гріх би було його кривдити ще раз... Як-не-як, а за його гроші я пару місяців жив розкішно...»

І він уже не думав більше стріляти, лиш з цікавістю приглядався і прислухався до сцени, яка відбувалася у нього перед очима.

Нене, лютий і сконфужений, визволившись з-під коня, штовхав його чоботом в шию і примушував звестися на ноги.

— Тебе не ранило? — ще раз перепитав батько..

— Ні! — крикнув Нене. — Але я тепер скоріше згину, як подарую тому волоцюзі!..

Кінь звівся на ноги і жалібно заіржав.

— Ет-та, поркарія![68] — вилаявся Зенобіо. — Та твій Кастро поранений!..

— Де?

— А ось у ногу!..

— О, ти проклятий ладроне![69] — зі сльозами в очах погрозив кулаками Нене в сторону, куди втік Арасі. — Кастріньо, мій бідний, добрий Кастріньо!.. Дуже тебе болить?

І враз покинувши коня, Нене рвонувся і погнав навздогінці за індіянином.

— Нене!.. Нене, чекай!.. — хотів його зупинити батько.

Та Нене навіть не оглядався.

Зенобіо тоді скоренько зломив зелену гилячку, встромив її за сідло Кастро і, вдаривши злегка обох коней нагаєм, виразно наказав:

— Додому, хлопці, додому!..

«Хлопці», як видно, чудово розуміли мову господаря, бо зараз же обернулися, розвіяли хвости і чвалом побігли назад, шурхаючи боками об корчі. А Зенобіо подався по слідах сина.

«Доброго сина має той старий, — подумав заздрісно Семипалий і відчув якесь незвичне для себе зворушення. — От, коли б мені такого, то може й життя моє було б цілком інакше?.. Ну, хай вони собі на здоровля женуться за тим малп’ячим королевичем, а мені слід би було подивитися, чи наш човен ще на місці, чи ні?»

Пойзе висунувся за двері саме в той момент, коли за брамою роздався тупіт кінських копит і почулося іржання. Від того він якось відразу охляв і посоловів.

«Невже вони так скоро справились?» — спитав сам себе.

Але, на його велике здивовання, за брамою не чулося ні свисту, ні плескання, якими звичайно дають про себе знати люди.

«Що це за новина знову?» — поставив собі друге питання Пойзе і, причинивши двері, став визирати крізь щілину.

До брами вже простував Жульо і щось здивовано бурмотів. Ледве коні переступили відкриті ворота, як молодий господар, глянувши на них, вилаявся:

— Ет-та, поркарія!..

— Що сталося, Жульо? — спитав Пойзе, виходячи з хати..

— А от, дивись, Неневий Кастро поранений.

— Пойзе, хто полює за Семипалим, мусить бути до всього приготований, — кивнув він головою, а в душі посміхнувся.

— Але, нічого, — заспокоєно сказав Жульо, оглянувши ногу пораненого коня. — Рана нестрашна, виходиться. Ходи, Кастріньо, я тобі зараз перев’яжу ногу, ходи... — і Жульо, взявши обидвох коней за поводи, повів їх до стайні.

Пойзе подався за ним, говорячи ніби сам до себе:

— Пойзе, коли коні прибігають додому раненими, то слід думати, що і вершники можуть мати рани...

— Ні, — обернувся до нього Жульо, — тато та Нене не ранені і не потребують допомоги.

— Гм, — здивувався рижий, — коли ваші коні уміють ще й говорити — то вони, безперечно, найрозумніші коні в цілому світі...

— Ти, Жакобе, великий дурень. Де ж ти чув коли, щоб коні вміли говорити?.. За них мені говорить оця гіллячка, бачиш? Це — наш умовний знак... Ходи лиш, поможи мені ліпше перев’язати Кастро.

— Пойзе, я завжди люблю помагати, коли перев’язують ранених коней, якщо маю час.

— А що ж то, ти не маєш часу?

— Пойзе, я дуже спішуся.

— А то куди?

— Та вже ліпше куди-небудь, аби далі від чарівників...

— Слухай, ти! — грізно нахмурив брови Жульо. — Вважай, що говориш, бо я і дурневі довго терпіти не буду. Про яких це ти чарівників говориш?

Пойзе таємничо поклав палець на уста, а другою рукою вказав на хату.

Жульо тільки здивовано потиснув плечами і заходився коло коня сам. Рижий потупцював коло нього, переминаючись на своїх довжелезних ногах, і тоді зашепотів йому на вухо:

— Коли від нього навіть Семипалий втік, то, мусиш зрозуміти, що це є дуже небезпечний пташок...

— Ат, плетеш нісенітниці!.. Коли й правда, що Семипалий від нього втік, то це знак, що Семипалий є нечистим духом. А в Данка, коли він переодягався, я сам бачив хрестика на шиї.

Так говорив Жульо і в той самий час перев’язував коневі ногу. По всьому було видно, що про коней в цій господі дбають більше, як про людей, бо ні хата, ні подвір’я не могли похвалитися тією охайністю і порядком, що стайня. Тут не тільки було вичищено і підстелено, але на грубій перекладині під покрівлею стояли у найбільшому порядку всякі слоїчки, пляшки і навіть сувої бандажів, що складали «кінську аптеку».

Пойзе дивився на Жульову роботу і зовсім не спішив відходити, хоч перед тим заявляв, що не має часу.

— Ха! — сказав у відповідь на останнє Жульове речення. — Є хрестики і «хрестики». Різні бувають хрестики...

— Слухай, ти, Рижа Корво, — розсердився Жульо. — ти, як маєш забиратися, то забирайся і не говори при мені грішних речей!.. Ми тебе в гості не просили і не будемо також плакати, коли ти звідси підеш. Ходи, я відкрию тобі браму.