Данко миттю поспускав тяжкі віка і метнувся шукати якогось виходу. Але дарма. З отвору, через який він потрапив до цієї підземної скарбниці, летів бурхливий водоспад, отже, вернутися через нього назад було неможливо. Другий отвір в протилежній стороні, що вів кудись вниз, був уже також виповнений вщерть, бо каламутні хвилі верталися з нього назад в печеру. Третього виходу не було, і Данкові стало моторошно.
— Ах, — подумав він з одчаєм, — коли б же я раніше догадався і, замість того, щоб оглядати скарби, побіг тим ходом вниз!.. Він же напевне веде до тих дверей під водоспадом, про які згадував Коарасіаба. Якби ті двері відкрити, щоб випустити воду, — тоді б тут можна було сидіти безпечно. А так... Що ж я зроблю тепер?..
І він почав присвічувати у всі боки, шукаючи якогось рятунку. Але світло виснаженої батарейки було таке слабеньке, що губилося вже на віддалі одного метра, так що Данко мусів його взагалі погасити, аби не висвітити ліхтарки до кінця. Напомацки добрався до скринь, вліз на них з ногами і, розтираючи чоло руками, почав гарячково думати. Та думки не хотіли в’язатися логічно й послідовно. Вони стрибали на різні факти й особи, а особливо на події останніх днів.
Густа темінь, наповнена ревом води, охопила Данка, як кліщами, давила його страшним тягарем, переносила його в нереальний світ хаосу. Він відразу відчув, що все тіло його болить, печуть здряпини й рани, що під грудьми немилосерно ссе від голоду, що від мокрої одежі влазить аж під серце проймаючий голод. А на додаток до того всього страшенно хотілося спати.
Спати! Заснути тільки для того, щоб не бачити того всього, не чути, не розуміти!.. Ах, Данко справді був занадто вимучений тими всіми подіями останніх днів, і його нерви просили відпочинку...
Свідомість його почала двоїтися: раз йому здавалося, що всі пригоди на річці, в печері, в хатині на острові з Обою і Пойзе, з Великою Коброю і крокодилами були тільки гарячковим маячінням і привиділися йому колись дуже давно. Другий раз знову йому видавалося, що, навпаки, неможливим, неймовірним є його сучасне становище. І Данко, щоб перевірити себе, засвітив ліхтарку.
Та те, що побачив, на жаль, не було маячінням, а було дуже прикрою дійсністю. Вода піднялася вже так високо, що добиралася до поверхні тетраподу, а водоспад не слабшав ані трохи. У Данка тоскно стиснулося серце. Але він, однак, зробивши над собою зусилля, зсунувся зі скринь і обережно побрів через печеру, щоб забрати євангеліє. Не міг допустити, щоб Святе Письмо залляла брудна вода.
Вернувся з ним назад і вже хотів його сховати до скрині, але роздумав. Виліз на своє місце, поклав євангеліє на колінах і знову став терти чоло. Коли б міг рухатися і щось робити — почував би себе краще. Але нічого в темноті він робити не міг. Залишалося тільки сидіти й чекати, в надії, що станеться щось непередбачене. Властиво, могло були щось і передбачене. Наприклад, міг вичерпатися запас води вгорі, могло тиском води прорвати вихід під водоспад, або пробити замулену в долівці тріщину. Тоді рятунок є майже певний. Але на це треба було чекати. Тільки терпеливо чекати і більше нічого!..
Та одночасно у Данка зроджувалася й друга думка: чи тим терпеливим чеканням він не пошкодить собі? Ану ж, чекання заведе, і він стратить останній шлях до рятунку, котрий можна ще знайти тепер? Не є виключене, що, коли б тепер мав світло і пошукав би добре, подумав би, то щось і знайшов би! Але вся біда в тому, що світла нема...
Данко ще раз спробував натиснути ґудзичок ліхтарки. Блискуча цяточка, що з’явилася від того, почала на очах скоро жовкнути, червоніти і слабнути. Хлопець гірко та тяжко зітхнув і потиснув ґудзика назад вгору, а потім сховав ліхтарку до кишені.
Хвилини в темноті тягнулися, як густа, чорна смола, як безконечна розпука, і Данкові схотілося плакати. Шипіння й клекіт води ставали незносними. Данко спробував заткнути вуха, щоб не чути їх, але це малр помагало. Врешті хлопця огорнула якась зухвала злість.
«Хай буде, що буде! — подумав собі. — От візьму, ляжу на цих скринях і засну! Як втоплюся, то втоплюся — значить так було треба!..»
І він дійсно спробував лягти. Та віка скринь були опуклі, а до того ж між ними була віддаль на яких десять сентиметрів, отож, лежання ставало невигідним ще більше, як сидіння. Тому Данко підсунувся в куток ніші, сперся об стіну спиною, схилив голову на євангеліє, котре тримав далі на колінах, і заплющив очі.
Посидівши нерухомо кілька хвилин, він навіть не зчувся, як задрімав, а потім і по-справжньому заснув.
Прокинувся він від того, що тяжке євангеліє раптом зсунулося йому між колінами, а від того все тіло стратило опертя і сильно кивнулося наперед. Перше, ніж це собі усвідомив, інстинктовно вхопився рукою за книгу і при тому почув, що зранив на гострому мідяному обручі скрині вказівний палець правої руки. Біль моментально привів його до цілковитої притомности і примусив пригадати, де він і що з ним діється.
Хлопець відразу вдався по допомогу до ліхтарки, котра, відпочивши добре, засвітила досить ясно. Але картина, що представлялася очам хлопця, обвіяла його холодом смерти: вода вже піднеслася так високо, що сховала під собою Розп’яття на тетраподі і доходила майже до верха скринь.
Данко схопився на ноги і при тому боляче вдарився головою об стелю. Це примусило його піднести очі вгору, і тут він побачив над собою ще одну темну діру. Просунув в неї з трудом голову й руку з ліхтаркою, але побачив мало. Знав тільки, що за тією дірою є ще якась ніби печера, на дні якої також, здавалося, шуміла вода. Але чи це дійсно так було, чи тільки йому привиділося — точно не міг ствердити. Зрештою, чи не все одно? Тут смерть, і там смерть.
Нерви, підкріплені сном, тепер реаґували знову, і притуплена до всього байдужість зникла. Тепер уже Данко боявся смерти й тремтів цілим тілом. Як загнаний у пастку дикий звір, він кидався по своїх скринях під низьким склепінням і божеволів від жаху. З порізаного пальця стікала кров, євангеліє в руках заважало. А водоспад лляв далі, грізний і байдужий, розриваючи стіни печери своїм клекотом.
— Смерть, смерть! — кричав у середині хлопця якийсь голос, і від того шкіра його вкрилася гусячою висипкою.
— Як же це?! — товк головою Данко об кам’яні стіни. — Після того всього загинути?! Стільки разів вирватися від смерти тільки для того, щоб знайти її тут у підземеллі, у брудній воді?! Чи ж не ліпше було кінчити своє життя там, на поверхні, де принаймні хоч мій труп відшукали б?.. А тут загину безслідно. Ніхто навіть моїх кісток не знайде і не поховає, як он того богоугодного священика, що спочив смертю кілька віків тому назад!..
Данкові чомусь видалося, що саме це найстрашніше в його становищі. В цю хвилину його вже не лякала сама смерть, а мучила свідомість того, що про неї ніхто не знатиме.
— Боже, рятуй мене від того!.. — клякнув він на скрині. — Боже, донеси вістку про мій кінець до мого тата!.. Більше вже нічого Тебе не прошу...
Він хотів перехреститися, але мав зайняті руки. Тепер тільки звернув на це увагу.
— Ах, — сказав втішений, — ще можна якось порадити!.. Можна записати про це на вільному листку євангелія!.. Його напевне колись знайдуть... Тільки, чим же я запишу?.. Олівця нема.
Він з жалем розгорнув старовинне Святе Письмо і почав придумувати, чим би то зробити запис? При тому крапля крови з розрізаного пальця впала на потемнілу сторінку і стекла по ній вниз..
Данко подивився на палець, подумав трохи, обраховуючи дні, і тоді, схилившись над євангеліем та присвічуючи собі слабнучим світлом ліхтарки, почав писати закривавленим пальцем на перших двох чистих листках:
«Тут в ніч з 28 на 29 червня 195... року загинув за велику таємницю Богдан Сокіл, українець. Коарасіаби не зрадив. Скарби належать індіянам племени ґваянас з долини Іґурей. Морубішабою має бути Коема, а не Убіражара.
Богдан Сокіл».
Літери виходили криві й незграбні та ледве вмістилися на двох сторінках. Поміж ними рясно порозливалися кров’яні краплі, але все ж прочитати написане було можна.
