Грізна хмара тим часом розросталася й розросталася, поки не вдарила волохатими грудьми на сонце, від чого все раптом довкола зафарбувалося у зловіщу каламутно-фіялкову фарбу і, насторожившись, заніміло. І раптом згори, ніби хто ненароком сипнув горохом, покотилися важкі краплі дощу, лунко задудніли на пружних зелених долонях листя, бризнули в сонні обличчя і зараз же спинилися. Арасі щось пробурмотів і обернувся на другий бік, але Оба відразу схопився на ноги й оглянувся довкола.

Бувалий волоцюга, все життя якого протікало серед загроз і небезпек, ніколи не тратив притомности. І п’яний, і сонний, він все був напоготові, як той заяць, та не забував, хто він і де знаходиться. Так і на цей раз, схопившись на ноги, він тільки зиркнув туди й сюди і відразу зрозумів усе.

— Вставай! — крикнув і безцеремонно штовхнув під бік ногою Арасі. — Вставай! Бач, доспалися...

— Що, що, що? — підхопився Арасі, протираючи очі.

— Не бачиш, що?! Той рижий босяк утік разом з грішми!

— Та ну?! — здивувався Арасі.

— От тобі й «ну»! — сплюнув Оба і з досади аж сів на землю.

Сердито пошкрябав голову, пошкрябав свої волохаті груди, сплюнув ще раз і поліз до клунків. Знайшов одну порожню склянку, подивився на неї, як на свого ворога, і з розмаху жбурнув об стовбур дерева, так що тільки посипалися скалки. Знайшов другу пляшку, але й та була порожня, а тому пішла вслід за першою. Розлючений Оба вже збирався заклясти, та, раптом щось пригадавши, звернувся до Арасі:

— Слухай, ти мавпо! Що це ти вчора... Ні, не вчора, а сьогодні вже ранком плів про якісь скарби?

Від несподіванки Арасі здригнувся і поспішив відвернутися.

— Які скарби? — вдав здивованого. — Не пам’ятаю... То тобі щось по-п’яному приверзлося...

Оба, як кіт, підскочив до Арасі і вхопив його за груди.

— Ти!.. Ти!.. — засичав йому в обличчя, витріщивши свої страшні чорні очі. — Кому ти брешеш?!

— Я... Я... Не знаю... Я вже забув... — пролепетав Арасі.

— Як забув, то я тобі пригадаю! — лютував Оба. — Спочатку ти програвся до останнього гроша. Пам’ятаєш?.. Потім програв я. Пам’ятаєш?.. Потім, коли ми вже прийшли сюди, я схотів іще раз заграти з рижим: я давав пістоль, а рижий мав дати до банку сто крузейрів. Пам’ятаєш? — і Семипалий за кожним «пам’ятаєш?» так тряс індіянином, що у того мало не відривалася голова. — Ну, а ти тоді сказав, що ми б віддали всі гроші за те, аби довідатися, чому ти з тим смаркачем опинився в печері Ітакватії. І ми прийняли від тебе до банку у вигляді закладу ту таємницю. Пам’ятаєш? І рижий виграв знову, так що я мусів йому віддати пістоль, хоч натомість забрав у нього другий... А ти мусів оповісти свою таємницю про... про... Чекай, як то було?.. Дід твій, чи хто там, мав десь закопані скарби... Про ці скарби він розказав Данкові, а ти підслухав... Так?.. Ну, кажи, так, чи ні?..

— Так... — змушений був признатися Арасі.

— Отже, бачиш, нічого мені по-п’яному не приверзлося... Ну, і де ж ті скарби?

— Того я не знаю, слово чести! — вже з безсумнівною щирістю сказав Арасі... — Десь мають бути на Ґваїрі, але точно не знаю, в якому місці... То тільки Данко знає.

Оба випустив з рук тремтячого індіянина і знову сів.

— Так, — сказав, — тепер пригадую: ти тому взяв Данка, що сам не знав, де знаходиться скарб... Але той зубатий щенок не тільки не видав таємниці, але навіть відібрав у тебе зброю і примусив самого себе зв’язати... Ха-ха-ха!.. Що за потішний хлопець!..

І Оба щиро розреготався.

— Але що ж це ми сидимо?! — урвавши свій сміх схопився він на ноги. — Та ж той рижий хитрун дав нам з’їсти арару[65]!.. Нема сумніву, що він побіг назад до печери, аби піймати Данка у свої руки... О, прокляття!!! І як я міг забути, що цей довгов’язий злодій скоріше втопиться в горілці, як оп’яніє! Скоріше!.. Скоріше збирайся!..

— Куди збиратися й чого? — неохоче бовкнув Арасі. — Дивись, вже навіть його слідів не видно. Він давно пішов...

Оба став навпроти індіянина, випростував свою кремезну постать і повчаюче викарбував:

— От що, ваша високосте, мавп’ячий принце, я мушу вам від самого початку вияснити ваші обов’язки. Вони насамперед зводяться до того, що ви не смієте думати своєю головою і не маєте права критикувати моїх розпоряджень. І коли я беру на свою шию такого дурня, як ти, то зовсім не для того, щоб вислуховувати його міркування, а для того, щоб він робив те, що вважаю за потрібне. Своїх наказів я ніколи не повторю двічі і привик, щоб мене розуміли, з півслова. Отже, всі речі мусять бути спаковані за хвилину, і ми підемо туди, куди я скажу!

Індіянин відчув, що в товаристві цього страшного чоловіка тратить те, що цінив найбільше у своєму життю — свободу, і його огорнула розпучлива злість.

— Не буду складати речей! — крикнув істерично. — Не піду з тобою! Відчепись!

Та ще не скінчив цих слів, як уже лежав розпростертий на землі, збитий з ніг блискавичним, тяжким ударом.

— О-ба! — з іронічною усмішкою спокійно сказав мулят, закладаючи назад руки в кишені. — Ви, ваша високосте, здається, зімліли від власної сміливости?.. Підійметеся на ноги самі, чи, може, волієте, щоб я вас підвів?.. Не забувайте, що нам спішно, час минає!.. І не доводьте мене до злости, бо тоді щойно з вами буде дуже погано...

Він не жартував, і Арасі зрозумів, що нанесений тепер удар дійсно не був виявом злости, а порівнянно невинним «повчанням». Зрозумів також, що Оба у хвилину справжньої злости мусів бути жахливим, бо навіть довгоногий Пойзе гнувся перед своїм товаришем, як билина перед вітром. Тому Арасі не чекав, щоб його «підводили». Він проворно зірвався з землі й кинувся пакувати речі, тільки скоса поглядаючи на Семипалого. А той, відступивши крок набік, побожно скинув капелюха і почав шептати молитви. Індіянина це так здивувало, що він покинув навіть свою роботу і витріщився на мулята.

— Чого дивишся? — спитав Оба, перехрестившись востаннє. — Дивно тобі? Ех, ти, нехристе. Таким грішникам, як ми з тобою, Бог найбільше потрібний. Бо від людей ми милосердя не побачимо, хіба від Господа Бога. От рижий, замість хреста, чи святого медалика, дулю носить на шиї. І тому я йому ніколи не вірив, ніколи!..

Так говорячи зовсім добродушним тоном, Семипалий помагав індіянинові робити імпровізовані наплечники. Вийшли вони досить великі, але не надто тяжкі, бо харчів мало що залишилося, а пляшок з горілкою не стало взагалі. Спочатку Оба хотів залишити пачку з фоґетами, та потім передумав:

— Візьми її до свого мішка. Може якраз і придасться?..

Під зверхнім спокоєм Семипалого відчувалася велика нервозність, і Арасі, щоб знову не бути битим, так спішився, що в нього аж руки тремтіли.

За кілька хвилин все було готове, і обидва мандрівники скорим кроком рушили у поворотну дорогу до печери Ітакватії. Зігнуті під великими наплечниками, накритими з верху в Оби — пелериною, а в Арасі — Гумовим Данковим плащем, виглядали, як бузьки, що в пошуках, поживи дибають по болоті. Окрім ноші на плечах, обидва несли в душі тяжку злобу. Семипалий кляв на кожному кроці свого зрадливого ривкого товариша, а індіянин, хоч і нічого не говорив, кляв у думках і рижого, і чорного, і Данка, і діда і навіть себе самого. Він бачив ясно, що вся його затія пішла на марне, що він, вкравши гроші і ставши злодієм, з тих грошей користи не має; що скарби вислизнуть з його рук і пропадуть; що Консуела стала тепер для нього зовсім недосяжною і що, нарешті, він сам тепер опинився в тяжкому і небезпечному становищі слуги в жорстокого і твердого пройдисвіта, стративши всі привабливі можливості вільного життя, яке йому давало убоге Санто Антоніо. Найгірше ж було те, що тепер для нього, як то кажуть, світ зійшовся клином: він не бачив ніякого майбутнього. Ще коли б дістав ті скарби, або, принаймні, мав Данкові гроші — тоді міг би утекти до Параґваю, чи Болівії, чи взагалі куди- небудь, і там би вже дав собі раду. Але що буде робити без засобів до існування, без ніякого фаху, без документів?.. От волочитиметься з цим чорним ваґабундою[66], поки їх не піймає поліція, або поки той старший Оба його попросту десь не заб’є. А втікати від нього Арасі також тепер неміг, бо відчував свою цілковиту безпомічність у самостійному житті.